Кількість випадків дитячого насильства зростає. Діти та підлітки проявляють агресію як до однолітків, так і до дорослих. Як уберегти дитину від ролі жертви? Як дізнатися, чи не є ваше чадо кривдником? Куди звертатися по допомогу? Про це розповіла аналітикиня Української Гельсінської спілки з прав людини Аксана Філіпішина в новому випуску ютуб-проєкту “Каштан Інтерв’ю”.
Останнім часом в Україні почастішали тривожні випадки побиттів, пов’язаних із підлітковою жорстокістю. Ми чули про випадок у Білій Церкві, де група підлітків жорстоко побила 12-річну дівчинку, вимагаючи в неї гроші. Поліція встановила 10 учасників злочину, а 16-річного підозрюваного взяли під варту за звинуваченням у катуванні та вимаганні. Ще один кричущий випадок стався в Києві. Група підлітків у масках напала на хлопця, якого одна з нападниць запросила на зустріч через інтернет. Цей інцидент також було знято на відео. А на Миколаївщині жертвою підліткової агресії став 50-річний чоловік. Його побила група неповнолітніх, а відео розправи поширили в соцмережах. Чи можемо ми, пані Оксано, стверджувати, що зараз ця тенденція до жорстокості серед підлітків дійсно збільшилася?
На превеликий жаль, це дійсно так. Сьогодні в Україні ми спостерігаємо дуже тривожну тенденцію, яка почалася напередодні повномасштабного вторгнення, у 2021 році. Впродовж останніх трьох років ми маємо тенденцію до збільшення проявів насильства серед дітей. До цього спостерігався стабільний спад рівня дитячої злочинності. Однак повномасштабне вторгнення спричинило сплеск, який можна пояснити багатьма факторами: не тільки самим фактом війни, але й тим, що з нею пов’язано з точки зору психологічного стану суспільства, ситуації в країні, інформаційного простору, в якому живуть наші діти, і так далі. Особливо непокоїть те, що за даними правоохоронних органів, суттєво збільшилась частка тяжких злочинів, вчинених дітьми — якщо не помиляюсь, на 65%. Це включає умисні вбивства, спричинення тілесних ушкоджень та інші серйозні злочини. Катування також стали більш поширеними. Раніше такі злочини були менше 40 відсотків.
Але Ви кажете, що це почалося не з моменту повномасштабного вторгнення, а трохи раніше?
У 2021 році було незначне зростання, а ось 2022 та 2023 роки вже показали значне збільшення. Варто зазначити, що 2022 рік ще не є показовим з точки зору чисельної міграції населення, оскільки велика кількість людей виїжджала за кордон на певний час, що вплинуло на ситуацію всередині країни. У 2023 році люди вже масово повернулися, хоча частина з них почала повертатися ще в 2022 році. І, власне, чому ми б’ємо тривогу? Тому що, якщо ми говоримо, що показники злочинності збільшились на 35%, на 50%, то це при зменшенні дитячого населення. Напередодні повномасштабного вторгнення ми говорили, що в Україні було 7,5 мільйона дітей, а зараз йдеться про іншу кількість.
1,2 мільйона дітей залишилися на окупованих територіях. Приблизно стільки ж виїхали за межі України – з батьками або без них. Таким чином, дитяче населення країни значно скоротилося.
Водночас прояви кримінального характеру серед дітей стали більш поширеними. Це означає, що показники, ймовірно, зросли – можливо, навіть у кілька разів.
А які ж тоді основні фактори виокремлюють як причини цього?
Я можу висловити свої припущення з цього приводу. Звісно, це стресові ситуації. Безумовно, паралельно з проявами насильства з боку дітей по відношенню до інших людей ми спостерігаємо значне збільшення проявів домашнього насильства та зростання кількості заяв про його вчинення. За даними Офісу Генерального прокурора, які мені траплялися на очі наприкінці минулого року, то на 135 відсотків збільшилася чисельність заяв від дітей про домашнє насильство. Тобто це паралельні процеси, які взаємопов’язані. І ситуація в родині не може не відображатися на дитині, в тому числі і на її поведінці.
Чи бачать статистику виконавчі органи влади? Чи починають вже безпосередньо працювати з цією проблемою, чи поки що лише фіксується ситуація та спостерігають за її розвитком?
Це хороше питання. Я замислювалася над цим і можу припустити, що проблема державної політики полягає в тому, що кожен працює у своєму сегменті. Якщо ми говоримо про координацію ситуації в сфері захисту прав дітей, то ця функція, наприклад, покладена на Міністерство соціальної політики. Однак відомство зосереджене також на інших аспектах, зокрема на формуванні та реалізації політики у сфері протидії домашньому насильству. Тобто вони приймають заяви про насильство разом з правоохоронними органами, я маю на увазі вертикаль. Приймають заяви, розвивають центри надання допомоги жертвам домашнього насильства і так далі. Але вони не збирають дані і не бачать даних правоохоронних органів щодо дитячої злочинності. Виходить, що домашнє насильство і захист прав дітей в основному всі зосереджені на дітях-сиротах, яких в Україні всього 62 тисячі у порівнянні з мільйонами дитячого населення. Всі тільки говорять про дітей-сиріт, але не запитують статистику правоохоронних органів, наприклад, Національної поліції: а що ж у нас відбувається з дітьми? Тобто одне міністерство реалізує свою політику, Міністерство внутрішніх справ через Національну поліцію реалізує іншу політику, Офіс Генерального прокурора, звісно, виконує свою функцію. І ось так все це існує, на жаль, в паралелі.
Сьогодні ми не маємо єдиної стратегії чи концепції з профілактики правопорушень серед дітей, якщо ми говоримо про булінг, то це не єдиний випадок. Кожен випадок — це трагедія, але аналогічні ситуації, на жаль, траплялись і раніше. Я пам’ятаю одну гучну справу в Чернігові, де підлітки жорстоко побили двох школярок на очах у дорослих, і це активно обговорювалось на ток-шоу. Це було в 2018 чи 2019 році, і саме цей випадок став підставою для змін у законодавстві. У 2019 році ми отримали чітке визначення поняття булінгу, зміни в законодавчих актах, введення штрафів і змін у відповідних кодексах та законах. Ця ситуація була не менш трагічною, і страждання кожної людини, а особливо дитини — це, безумовно, трагедія. Особливо важко це для дитини та її родини. Тому, коли ми аналізуємо певні ситуації, то це не питання окремих кейсів, тут важливо розуміти – а що є причинами.
Ви зауважили, що випадки, які стають відомими і резонансними, зазвичай потрапляють на камери, з’являються на відео, і поширюються в соцмережах. Як саме цей процес — поширення відео з жорстокістю серед підлітків — впливає на них? Чи, на Вашу думку, вони більше жахаються від цього, чи, навпаки, такі випадки можуть провокувати нові інциденти?
Якщо ми говоримо про розголос цієї події, ми побачили дуже швидке реагування правоохоронних органів. Це посил суспільству: з одного боку — жахіття, які люди побачили, а з іншого — швидка реакція правоохоронців. Після знущання, яке стало публічним, суспільство побачило засудження і швидкі заходи з боку правоохоронних органів, включно з обранням запобіжного заходу тримання під вартою для 16-річного підлітка. Інформація надходила також стосовно інших учасників, де, залежно від ролі, розглядалися адміністративні чи кримінальні справи. І тут головне, щоб ця справа з точки зору комунікації з суспільством була доведена до кінця. Адже стадія розслідування – це ще не крапка. Запит суспільства на справедливість означає, що має бути об’єктивне розслідування, чіткий вирок або рішення в адміністративній справі. І це не повинно залишатися поза увагою. Як на мене, то не вистачає саме цих крапок в справі з точки зору відстеження їх на широкий загал.
Чи може факт поширення таких новин провокувати подальші випадки?
Не думаю. Адже значна частина таких випадків залишається за лаштунками — без шерінгу та відеофіксації. Навіть психологічне насильство може бути не менш жорстоким, ніж фізичне, тому його не можна недооцінювати. І я не хочу применшувати трагедію однієї дитини порівняно з іншими. Але не менш трагічні випадки, як у Білій Церкві, я знаю в місті Києві, за наслідками знущання над дитиною в стінах школи. Проте цей інцидент не був зафіксований на відео й не набув широкого розголосу. Можливо, саме тому, на мій погляд, справа просувається вкрай повільно. Хоча порушено кримінальне провадження, наслідки для дитини вкрай тяжкі, до того ж вона має інвалідність.
Які ранні ознаки агресії та насильства можуть помітити батьки, вчителі, громада? Як можна на них реагувати превентивно, щоб запобігти розвитку серйозних ситуацій, а не тушити полум’я вже після того, як проблема загострилася?
Якщо говорити про насильство в дитячому колективі, серед дітей, та й загалом про будь-яке насильство однієї людини щодо іншої, це здебільшого відображення загальної поведінки в суспільстві та рівня толерування насильства. Те ж саме спостерігається і в контексті домашнього насильства: статистичні показники зростають у періоди, коли цьому питанню приділяється більше уваги. Наприклад, у 2022 році після ратифікації Стамбульської конвенції в Україні активно заговорили про домашнє насильство, що спричинило хвилю звернень. Люди почали усвідомлювати проблему й звертатися по допомогу. Подібне зростання спостерігалося і після ухвалення закону про протидію домашньому насильству – наступного року після його прийняття кількість звернень також зросла. Але з часом суспільний фокус зміщується, і кількість звернень йде на спад. Загалом це свідчить про те, що суспільна увага безпосередньо впливає на статистику та рівень визнання проблеми.
Тепер в принципі щодо ситуації. Як на мене, це дійсно відображення загальних суспільних тенденцій. Коли суспільство спостерігає булінг, у тому числі цькування, мобінг в дорослих колективах. Давайте візьмемо політичний осередок, наприклад, парламент, поведінку більшості по відношенню до меншості. Давайте розглянемо ситуації, з якими стикаються батьки дітей на роботі: стосунки між керівниками та підлеглими або тиск у колективі серед рівних. Мобінг – це досить поширене явище, але лише зараз ми почали про нього відкрито говорити. Лише у 2024 році в Кодексі про адміністративні правопорушення з’явилися норми, що стосуються домагань сексуального характеру на роботі, цькування, образ та інших проявів психологічного насильства.
Діти вони дуже чутливі до поведінки дорослих. І коли суспільство не засуджує одні дії, то, власне кажучи, а чому і мені не можна. Чому дитячий булінг всі мають засуджувати, а ситуацію з дорослими – ні. Тобто тут суспільство має дорослішати і перестати толерувати будь-яке насильство в сферах повсякденного життя.
Щодо батьків. Дуже важко, на мій погляд, батькам розпізнати певні зміни в поведінці дітей, якщо батьки не є настільки близькими зі своїми дітьми, щоб це помітити. Коли стосунки у сім’ї є на рівні “добрий ранок”, “сніданок”,”школа” “добрий вечір”, “ти зробив уроки?”, “як в тебе справи?” “все нормально?” “ну ок, на добраніч” , то звісно, батьки не помітять змін у поведінці своєї дитини, незалежно від того, чи вона є булером або жертвою булінгу. Важливо, щоб дитина відчувала підтримку і могла довіритись батькам. Пригадую, коли мої діти були шкільного віку, я намагалася не просто запитувати в них “як справи?”, а дійсно дізнатись, що відбувається в їхньому житті. Тому небайдужі батьки вони будуть більш ширше спілкуватися з дітьми, а не обмежуватися лише поверхневими питаннями.
Особливо в підлітковому віці. Коли дитина ще відкрита й охоче ділиться своїми переживаннями, але згодом, через гормональні зміни, починає закриватися в собі. У цей період батькам може здаватися, що втручатися зайве, що потрібно дати більше простору.
Так, є приватний простір. І тут важливо знайти правильну межу. В кожній родині є своя модель взаємин. Треба дізнаватися інформацію про дитину, цікавитися у різний спосіб чим вона займається, обережно перевіряти слова своєї дитини, без надмірного втручання.
Звісно, важливою частиною є спілкування з вчителями. На жаль, не завжди педагоги належним чином реагують на ситуації. Мене дуже обурює, коли багато випадків булінгу кваліфікуються як одноразовий конфлікт. Тобто, якщо дитина або батьки раніше не зверталися зі скаргами на булінг, або були звернення, а батьків люб’язно попросили відкликати скаргу. І коли вже ситуація вийшла з під контролю, а то це перше звернення, “welcome”. І тут комісія засідає і робить висновок, що це одноразовий конфлікт. А ситуація триває і не вирішується. Тому я раджу батькам звертати увагу на перші прояви, тобто ви помітили, що дитина стала замкнута, не хоче спілкуватися, просить залишатися на самоті, закривається в своїй кімнаті, ні з ким не хоче спілкуватися, не реагує на пропозиції проведення спільних якихось домашніх заходів – це вже тривожний сигнал, привід задуматись. У такому випадку важливо звертатися до вчителів і з’ясувати, чи помітили вони щось у поведінці дитини. Вчителі теж повинні бути пильними, навіть якщо ситуація виглядає як несерйозний жарт під час уроку. Тобто руку треба тримати на пульсі.
Тобто правоохоронні органи, навіть якщо розуміють ситуацію, не завжди вживають необхідних заходів?
Комісія з булінгу працює як комісія з булінгу в школі. Це навіть різні структурні підрозділи в поліції. На факти домашнього насильства реагує один підрозділ поліції, на факти булінгу – інший. Навіть вони між собою не перетинаються, якщо говорити об’єктивно. По домашньому насильству ще не дуже хороша ситуація щодо імплементацієї норм, закладених у законодавстві, які говорять про те, що дитина – свідок домашнього насильства має бути визнаною жертвою. Ця практика ще не знайшла свого широкого застосування. Здебільшого, поліцейські, приїжджаючи на місце події, бачать насильство, наприклад, між батьками, а дитина при цьому може перебувати в іншій кімнаті. В такому випадку протокол складається лише щодо кривдника, але дитина не завжди визнається жертвою, хоча, згідно з законодавством, дитина має бути визнана жертвою і зафіксована в протоколі як потенційна жертва насильства. Це є серйозною проблемою, оскільки діти часто залишаються поза увагою.
Які наслідки має визнання дитини жертвою насильства? Як здійснюється її захист та які процеси відбуваються для забезпечення безпеки дитини?
Процеси є різні. У нас на законодавчому рівні є доволі непогано розроблений інструментарій, але питання полягає в імплементації та реалізації тих норм і законів, які ми маємо на сьогоднішній день. Тобто у нас до кривдників є можливість застосовувати абсолютно різні обмежувальні заходи, заборонні приписи, які забороняють наближатися до жертви, телефонувати тощо. Є приписи залишити помешкання. Тобто законодавство сьогодні побудоване так, що кривдник має покинути домівку, а не жертва. Однак на практиці, здебільшого, жертви опиняються в центрах надання допомоги.
Також існують проблеми з корекційними програмами. З дитячими я взагалі мовчу. До речі, якщо говорити про булінг, то, здається, жодна дитина-булер не була направлена на проходження таких програм. До речі, до певного віку, зокрема до 16 років, за погодженням з батьками дитина може пройти корекційні програми, а після 16 років це відбувається вже самостійно.
Що це за програми?
Це програми, які затверджені на рівні нормативних документів, таких як постанова Кабінету Міністрів та накази профільних міністерств. Вони включають стандарти проходження програм, зокрема щодо психологічної реабілітації. Важливими аспектами є не тільки реабілітація жертв, а й зниження рівня агресії у кривдників. Це комплексна робота, яка передбачає залучення фахівців, зокрема психологів. У випадку дорослих, зокрема в контексті домашнього насильства, існують корекційні програми, хоча чисельність осіб, які проходять ці програми, не є великою.
Які інстанції та програми існують для дітей, які є свідками або жертвами домашнього насильства чи булінгу у школі, і як вони можуть звернутися за допомогою, особливо коли не можуть самостійно протидіяти ситуації? Чи існують можливості для анонімного звернення, і яким чином інформаційна політика в цій сфері може бути покращена?
Хороше питання. У нас є єдина гаряча лінія в державі щодо домашнього насильства: для дорослих — 116 123 або 0 800 500 335, а для дітей — 116 112. Телефонуючи за цим номером, дитина може отримати консультацію та допомогу. Крім того, є міжнародні громадські організації, наприклад, Ла Страда, яка також надає психологічну підтримку і консультує жертв домашнього насильства. Важливо зазначити, що правоохоронні органи також є суб’єктами надання допомоги жертвам домашнього насильства і приймають заяви. В разі необхідності можна звертатися за номером 102. Однак є й моменти, коли навіть за наявності ліній підтримки ситуація може бути складною. Наприклад, недавно мені розповідали випадок, коли дитина зателефонувала з приводу домашнього насильства. Восьмирічна дитина набрала номер 102, повідомивши, що співмешканець б’є її маму. Приїхала поліція на виклик дитини. Мама мала ознаки побиття, але сказала, що претензій до співмешканця немає. Однак дитина була свідком цього інциденту і за нормами закону мала б бути визнана жертвою, оскільки зазнала психологічного стресу. Відповідно це можна розцінювати як психологічне насильство по відношенню до дитини, і повинно було бути проведено розслідування. Тобто слід було б розпочати провадження, щоб визначити, чи є дитина постраждалою у цій ситуації, коли у неї на очах двоє дорослих з’ясовували стосунки з побиттям і таке інше. Замість цього, мама сказала, що “поки ми тут розбирались, дитина взяла мій телефон і зателефонувала в поліцію”. В результаті на маму склали адміністративний протокол за неналежне виконання батьківських обов’язків (ст. 184). Не знаю, чи закритий цей протокол, яке рішення прийняв суд. Але, якщо суд, наприклад, виніс рішення, то це – штрафна санкція. Уявіть, що відбувається з цією дитиною вдома. Тобто дитина звернулася по допомогу до правоохоронних органів, і в результаті на маму склали протокол і наклали штраф. Чи звернеться ця дитина за допомогою наступного разу? Навряд чи. Чи зазнала ця дитина в подальшому насильства? Можна з великою ймовірністю припустити, що так.
Це такий відбиток, який точно лишається.
Думаю, що мама не могла б просто так залишити ситуацію, якщо на неї склали протокол про адміністративне правопорушення. Якщо в цій сім’ї насильство однієї людини по відношенню до іншої вважається нормою, то можна припустити, що після цього, крім психологічного насильства, ця дитина могла зазнати й фізичного, тільки за те, що звернулася по допомогу.
До 16 років, якщо ми говоримо про булінг, покарання передбачають штрафні санкції та громадські роботи. Але відповідальність у випадку булінгу настає тільки з 16 років, а до 16-ти років відповідальність за булінг покладається на батьків, зокрема у вигляді штрафу. Якщо мова йде про громадські роботи, то вони можуть бути призначені дітям від 16 років, а також можуть застосовуватися інші заходи, такі як нагляд педагогічного колективу або виховні заходи.
Щодо домашнього насильства, по відношенню до кривдника штрафні санкції можуть варіюватися від 850 гривень і вище. Крім того, можливі громадські роботи або пробація. В залежності від ступеню тяжкості громадські роботи можуть тривати від 20 до 60 годин, а пробація передбачає проходження спеціальних програм, не пов’язаних з позбавленням волі. У випадку серйозніших наслідків, таких як тілесні ушкодження середньої тяжкості або навіть вбивство, до цих статей можуть додаватися й інші, більш тяжкі покарання.
Чи є фіксація випадків, коли виявлено, що дитина або підліток, яка вчинила тяжкий злочин, була засуджена та відбуває покарання? Чи є такі статистичні дані або конкретні приклади, коли такі ситуації завершуються кримінальним покаранням?
Я не володію статистичними даними щодо кількості дітей, які опинилися на лаві підсудних через домашнє насильство, але такі випадки трапляються щороку. Іноді вони потрапляють у ЗМІ. Є ці випадки, але я не хочу їх знову нагадувати суспільству. Вони ставали предметом широкого розголосу, особливо коли, на жаль, дитина вбила свою матір чи бабусю.
Давайте на останок поговоримо про освітні заходи: що потрібно робити, щоб формувати культуру ненасильства особливо серед дітей і підлітків?
Тут має бути поєднання всіх учасників освітнього процесу. Ми завжди говоримо про трикутник — дітей, батьків, вчителів. Це не просто формальність, а реальна робота всіх. Не може бути так, що лише один вчитель бореться з цією проблемою або лише батьки без вчителів та дітей.
Тобто це питання медіації та примирення в дитячому колективі, із залученням фахівців, таких як медіатори або психологи, дуже часто залучають батьківські колективи. Коли в колективах вже є тенденція до булінгу чи нетерпимості до дитини, свідомі батьки та вчителі можуть запросити спеціалістів для роботи з дітьми, якщо відчувають, що просто розмови про світле й добре не дають результату. Я маю вже дорослих дітей, але пригадую, коли мій старший син був у підлітковому віці, то в нас був такий дзвіночок. Дякувати Богу, тоді не дійшло до фізичного насильства, все було на рівні словесних образ в дитячому колективі. Вчитель тоді зібрав батьків, ми залучили психолога, було проведено тестування та скрінінг дітей. Це так само боротьба за виживання під сонцем.
Конкуренція, так.
Конкуренція та ієрархія, які формуються серед дітей. Діти калькують поведінку дорослих, тільки колектив вужчий чим місто-мільйонник, і їхня поведінка більш помітна. Тому тут важливо не боятися. Ну, і головне, щоб адміністрація навчальних закладів не приховувала випадки насильства, а навпаки, відкрито реагувала на них. Бо у нас є прагнення залишити все тихо, замовчати. Так трапляється через страх за рейтинг чи репутацію. Проте це повинно бути зупинено. Кожен має виконувати букву закону, а такі прояви насильства не повинні бути толеровані.
Дивіться розмову з Аксаною Філіпішиною в новому випуску ютуб-проєкту “Каштан Інтерв’ю” за посиланням
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
