У третьому випуску проєкту «Каштан. Інтервʼю» дивіться розмову з письменником, дигером та києвознавцем Кирилом Степанцем.
Подаємо скорочену текстову версію, повне інтервʼю дивіться у відео.
Коли вперше спустилися під землю, як це було? Які були емоції?
Напевно, це були екскурсії, коли дідусь та батько водили мене в печери Лаври, потім виявилось, що там ще є якісь монастирські комплекси. Ніхто в моїй сім’ї релігійним особливо не був. Це було більше з ознайомчою метою. Але це залишило певний слід в моїй свідомості. Та повернувся я до цього так, скажімо, глобально, тільки навесні 2007 року, коли вчився в училищі.
Я зовсім виявився непідготовлений до цього всього. Було дуже вогко, скажімо, сиро, моторошно, проявлявся якийсь мій дитячий страх.
Що ви маєте на увазі під «непідготовлений»?
Треба було принаймні хоча б якесь захисне взуття мати з собою, панчохи і бахіли, рибальські чоботи або щось інше. Я пішов просто в кедах. Це був початок квітня.
Якраз тільки розтанув сніг. Ми пройшли метрів п’ятдесят, а в моїй свідомості це – кілька кілометрів. Почалась клаустрофобія, дитячі страхи прокинулися.
Я коли виліз звідти, пообіцяв, що ніколи не повернусь, але пройшов місяць… Ну, скажімо так: все, що нас не вбиває, робить нас міцнішими.
Життя на поверхні та під землею. Де краще, комфортніше?
Звичайно, що на поверхні комфортніше, але для того, щоб цей комфорт цінувати, треба час від часу спускатися під землю.
Початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Як змінилося життя дигерів столиці? Яку роль ви відіграли у виявленні ворожих ДРГ?
Насправді було багато дигерів, хто того числа пішов у тероборону, потім, відповідно в ЗСУ. Але в мене вийшов трошки інший шлях. 24 лютого 2022 року я вперше не спав всю ніч. Так вийшло, що перші вибухи я зустрів із зором, напевно, в п’ять відсотків. Напередодні зробив операцію на очах, яку дуже давно хотів зробити, реабілітація мала тривати два тижні. Тож вранці я прокинувся і практично нічого не бачив, мені дуже боліло.
Звичайно, в мене теж, як і в усіх на той момент, була така вже ненависть, бажання дати відсіч ворогу прямо тут і зараз. Я почав кататись туди-сюди, не відновивши зір, але мені скрізь відмовляли. Який від мене толк, якщо я нічого не бачу. Пройшло декілька днів, зір вже трішки відновився. Ну, і тут так вийшло, що мені випала честь стати координатором по підземній частині одного з, напевно, найелітніших наших військових підрозділів.
Що відбувалося під землею?
Ну, скажімо так, більшість того, що ми могли зробити, на щастя, залишилося тільки в теорії. Звичайно, ми всіляко намагалися запобігти тому, щоб проявлялася якась ініціатива, але, на жаль, було всяке. Безхатченків могли прийняти за ДРГ.
ДИГЕРИ ТА ІНФРАСТРУКТУРА
Ще задовго до цих подій, років десять тому, ми та інші хлопці, теж з нашого клубу, працювали на те, щоб тісніше взаємодіяти з різними комунальними структурами. Наприклад, допомагали «Київенерго» виявляти протікання теплотрас, або стоки незаконної каналізації. Дехто з хлопців там ледь не в позаштатних числились, і платили за це.
Також виявляємо такі кричущі проблеми, як витік каналізації в Дніпро. Намагаємося якимось чином повідомляти про це, тому що ніхто з комунальників не буде лазити по колекторах. По кілька років тут ніхто не буває, це дуже розгалужена система.
Що думаєте про аварію на «синій» гілці метрополітену?
Нагоди по тунелях лазити самотужки немає, але ми знаємо, що це дуже проблемна ділянка. Ще в 2008 році там загинуло дві людини, коли будувався цей шматок метро. Це найскладніша історія в будівництві київського метрополітену.
Як це все будувалося? Були проблеми в будівництві, те, що там протікає річка – це факт. Під нею величезні відкладення, пливуни, глина, мул.
Чи можливий сценарій закриття ще якихось станцій метро, або ж підтоплення чи загроза підтоплення? Чи бачите ви особисто це зі своїх спостережень, чи ваші колеги, з якими спілкуєтеся? Можливо хтось каже, що це, наприклад, Поштова площа чи станція Тараса Шевченка? Є різні версії.
По-перше, я не спеціаліст супер сильний. Досліджував просто як мандрівник. Але я не є фаховим геологом.
Якби я був на місці влади міста, то ініціював би масштабну інспекцію з перевірки стану всіх тунелів. Що там можна видивитися? В тунелях є такі чорні діри, які кудись ведуть. Там стоять насоси, які називаються «номінальні перекачки», які спеціально працюють на те, щоб надлишки ґрунтової води, яка потрапляє в тунель метрополітену, переганяти в систему дощової каналізації міста. Так тут же ж проблема була не тільки в затоплені, а ще й в деформації тюбінгів, з яких складається тунель. Там є деформація цих тунелів. По-друге, там не тільки вода, а ще й пісок та глина.
Одна з причин, чому відбулося підтоплення – забудова біля метро «Либідська». Зокрема, побудували торговий центр, висотки. Як це впливає?
Я не володію всім обсягом інформації, але це цілком можливо. Наприклад, однією з причин, чому припинилося будівництво метрополітену на Теремки в середині 80-х років, було просідання одного з корпусів Холодокомбінату №2.
Нагадаю, що Холодокомбінат – біля метро «Либідська», біля цієї знаменитої «Літаючої тарілки». Тут розробили знамените морозиво «Хрещатик». У 1985 році цей Холодокомбінат почав значно просідати. Потім його знищили, викупили і зараз там будують продовження ТРЦ «Оушен Плаза». Тому цілком можливо.
Сьогодні я проїжджав на машині, якраз проспектом Лобановського. І скажу вам, що вже є просідання асфальту біля колишнього «Деміївського ринку». Вже почалася його ліквідація, і там також вже ведеться будівництво.
Ви згадували про «Літаючу тарілку» на Либідській. Там хочуть відкрити математичний центр передових досліджень. Раніше «тарілку» хотіли віддати забудовнику. Яка ваша позиція?
Дуже цікава будівля, непересічна. Нею захоплюються іноземці, які приїздять в місто.
Ці будівлі цінуються, є багато поціновувачів такої архітектури. І, звичайно, я, як киянин, ще з дитинства пам’ятаю цю «тарілку», коли ще не було ніякого метро на Теремки. Думаю, багато киян мене підтримують у тому, що цей об’єкт треба зберегти.
Окрім метро, ви захоплюєтеся ще й київськими кладовищами. Чому саме кладовища, що там цікавого?
Я захоплююся Києвом в цілому, в усіх його проявах. А кладовище – це логічне закінчення нашого життя.
За своє життя я написав або був співавтором близько 20 різноманітних видань, більшість з яких про Київ. Навіть почав писати книгу про закинуті кладовища Києва. Вона була закінчена на 70 відсотків, а потім почалася певною мірою творча криза.
