Чума – давня хвороба, з якою людство боролося понад 2000 років
Найвідоміша пандемія – «Юстиніанова чума» – розповсюдилася в VІ столітті та забрала мільйони життів у Східній Римській імперії. Та найбільш руйнівною чума була ХІV столітті, цей період також відомий під назвою «Чорна смерть». Тоді хвороба поширювалася Європою та Азією, вбивши майже 25 мільйонів людей, а це – третина населення тодішньої Європи. Чума була вкрай заразною і смертельною, передавалася через укуси інфікованих бліх, а також повітряно-крапельним шляхом у легеневій формі. Без ефективного лікування та вакцин хвороба сіяла паніку і хаос, руйнувала міста й держави. Ситуація поліпшилася лише наприкінці ХІХ століття з появою наукових методів боротьби з інфекціями.
Однак у ХVІІІ столітті чума все ще була дуже небезпечною інфекцією, що завжди супроводжувалася масштабними втратами населення. В той час не існувало якісних протиепідеміологічних заходів, тож тісні міські умови та погана гігієна лише сприяли швидкому поширенню хвороби.
На теренах України протягом ХVІІІ століття епідемія вирувала 15 разів. Кожні 8-15 років фіксувався новий спалах захворювання, яке забирало велику кількість життів. У 1770-1772 роках епідемія чуми набула особливого масштабу. Виникла вона на тлі російсько-турецької війни 1768-1774 років. Тоді концентрація великих мас людей, недостатнє медичне забезпечення та антисанітарія сприяли виникненню хвороби на полях битв. Тож чума легко розповсюдилася з Молдови і Волощини до Трансильванії і Польщі, а вже звідти перекинулася на територію України.
Влада намагалася реагувати на загрозу епідемії. Завчасно було запроваджено заборони на в’їзд у країну іноземців, які могли бути заражені, а також обмежено ввезення товарів і пересування транспорту. Однак чума таки проникла вглиб російської імперії. Основним чинником її поширення стало неможливе обмеження пересування військ. В армію доставляли провізію та набої, а звідти поверталися поранені та військовополонені, що сприяло поширенню хвороби. Поступово чума охопила Київську, Новоросійську і Білгородську губернії, але в Києві загрозу спочатку сприймали скептично. Ще 1729 року у Василькові, під Києвом, було створено карантинну заставу, яка стала головною і координувала шість інших на території України.
Перші випадки чуми в Києві було зафіксовано 2 вересня 1770 року. На Подолі, який був важливим торговельним центром міста, померло троє чоловіків, які займалися перевезенням боєприпасів для армії. Наступного дня померла жінка, яка отримала від них у подарунок вовняну шаль. Для з’ясування ситуації було створено комісію з лікарів, випускників Києво-Могилянської академії. За характерними симптомами – високою температурою, галюцинаціями і виразками – було поставлено діагностовано чуму.
У квітні 1771 року до комісії приєднався військовий лікар Данило Самойлович (фундатор першого в Україні наукового медичного товариства), чиї поради та досвід допомогли в боротьбі з епідемією. Але до його участі вже було допущено серйозні помилки, і місто зазнало великих втрат. Хвороба поступово поширилася на всі райони Києва, з Подолу інфекція дійшла до Старого міста та Печерська. 12 вересня перші жертви було зафіксовано в Старому місті, а 19 жовтня – на Печерську. Всі частини міста постраждали від епідемії, і кількість хворих продовжувала зростати.
Через погіршення ситуації закривалися державні установи та навчальні заклади, включно з Києво-Могилянською академією на Подолі. Студенти роз’їжджалися по домівках, поширюючи інфекцію далі. У Софійському монастирі хвороба набула особливого розмаху – тут померло майже 140 осіб, зокрема 60 ченців і 80 прислужників. У інших монастирях спостерігалася схожа картина, що пояснювалося скупченістю мешканців і недовірою до приписів лікарів. Єдиним не охопленим епідемією залишився Михайлівський монастир. Ченці вважали, що їх захистила чудотворна ікона, тоді як медики пояснили це тим, що монахи не залишали територію обителі, що створило своєрідний вакуум і не дало хворобі проникнути всередину.
Лікарі почали виявляти інфікованих і тих, хто контактував із хворими. Заражених ізолювали, відправляючи на Труханів острів, а взимку розміщували в Кирилівському монастирі. Деяким хворим дозволяли піти додому. Оскільки вакцини ще не існувало, а досвід боротьби з чумою був обмеженим, шансів на одужання в хворих практично не було. Лікарі уникали прямого контакту з хворими і дезінфікували одяг за допомогою диму та провітрювання, що займало багато часу. Речі з будинків заражених витягували на мотузках за допомогою гаків і спалювали на подвір’ях. Пізніше цю роботу почали виконувати солдати, але процес ліквідації хвороби залишався повільним і неефективним.
Мешканці Києва робили різні спроби зберегти своє майно. Іноді вони переносили тіла померлих з одного двору в інший, щоб уникнути обов’язкової евакуації і зберегти свої речі. В інших випадках людей ховали прямо на своїх ділянках, не повідомляючи про це медиків і владу. Солдати також привласнювали речі заражених, щоб потім обміняти їх або продати. Місцева влада не сприйняла серйозно попередження медиків. Як наслідок, ослаблення карантинних заходів призвело до значного зростання кількості жертв. Навесні 1771 року епідемія знову спалахнула в Києві, поширюючись із села Пирогів і району Печерська. Речі з будинків померлих продовжували продавати, що тільки сприяло подальшому поширенню хвороби. Влада оточила Поділ, Печерськ і Старий Київ постами охорони та обмежила пересування мешканців. Люди могли залишати райони лише за спеціальними перепустками, щоб придбати їжу. Такі заходи викликали невдоволення серед населення, яке вимагало свободи пересування та скасування карантину.
Проблема поховання постала особливо гостро. На той час померлих зазвичай ховали біля міських парафіяльних церков, за винятком цвинтарів німців та євреїв, що знаходилися за межами міста. Під час епідемії влада організувала нові місця для поховань: на Щекавиці – для Подолу, в районі Лук’янівки для Старого міста і на височині біля Саперного Поля – для Печерська.
Масштабний спалах чуми був спричинений тим, що в Києві не вистачало медичних закладів. Аби вирішити цю проблему, Кловський палац, що спочатку був призначений для прийому офіційних осіб, було переобладнано на тимчасовий госпіталь, де розміщували хворих у просторих залах. Знання про чуму були дуже обмежені, і кваліфікованих лікарів, здатних боротися з епідемією, було недостатньо. Водночас відсутність конкретних дій та недостатня підготовленість влади значно ускладнили боротьбу з епідемією.
Епідемія 1771 року стала однією з найбільш руйнівних в історії Києва. Точна кількість жертв залишається невідомою: офіційні дані говорять про 20 тисяч загиблих, але за іншими розрахунками це число може сягати 80 тисяч: на той час – майже п’ята частина населення міста. Внаслідок епідемії почалися значні зміни в містобудуванні та соціальній сфері Києва. Хвороба підштовхнула киян до усвідомлення необхідності поліпшення медичних послуг і більш відповідального ставлення до здоров’я. Епідемія залишила глибокий слід у пам’яті мешканців, ставши поворотним моментом для розвитку медичних закладів міста.
У цей час важливу роль у боротьбі з епідеміями відіграв одесит Володимир Хавкін – видатний мікробіолог єврейського походження, який 1896 року розробив першу вакцину проти чуми.
Його шлях до цього досягнення був нелегким, оскільки на батьківщині він не зміг працювати через антисемітизм і дискримінацію, що побутувала на той час у російській імперії. Після початку погромів в Одесі 1881 року і погіршення становища євреїв Хавкін вирішив залишити росію і вирушив до Парижа, де зміг продовжити свою роботу в лабораторіях Луї Пастера.
1892 року він створив першу ефективну вакцину проти холери, яку успішно протестував на собі. Це стало основою для його подальших досліджень в галузі бактеріології.
1896 року, коли в Індії спалахнула епідемія чуми, Хавкін переїхав до Бомбея (Мумбаї), де почав працювати над вакциною проти цієї хвороби. Він використовував принцип ослаблених бактерій, аналогічний тому, що застосовував під час розробки вакцини проти холери. Тобто, вакцина Хавкіна буквально пристосовувала організм до того, щоб він міг дати імунну відсіч хворобі. Незважаючи на те, що вакцина була далека від досконалості, вона значно знизила смертність і тяжкість захворювання.
Важливим моментом у розробці вакцини було її тестування, яке Хавкін, як і з попередньою вакциною проти холери, провів на собі. Вакцина показала свою ефективність, і незабаром її почали застосовувати для масової вакцинації населення Індії, а згодом ця розробка отримала всесвітнє визнання.
Тож, попри величезні втрати, саме такі катастрофічні події підштовхнули суспільство до реформаторських медичних розробок. Одним із таких рішучих кроків стало створення наприкінці ХІХ століття Володимиром Хавкіним вакцини проти чуми.
Дарія ФРОЛОВА
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
