Повномасштабне вторгнення країни-агресора позбавило нас головного – відчуття безпеки у власному домі. Коли бачиш, як танк одним пострілом пробиває наскрізь «панельку», або що залишається від багатоповерхівки після влучання ракети, розумієш, що заклинання «в своєму домі й стіни допомагають» більше не працює.
Чий дім фортеця
Найзахищенішими сьогодні можуть почуватися громадяни Швейцарії. Тут на 107 відсотків забезпечено потреби у прихистку для громадян. Водночас це – єдина країна в світі, де навіть ухвалили закон, що гарантує кожному мешканцю місце в підземному бомбосховищі. Спеціальну програму розпочали ще 1962-го й реалізували за 20 років, витративши на це 12 млрд франків. Нині в країні з населенням 8,9 млн нараховується понад 370 тисяч укриттів. Тут, до речі, в тунелі Зонненберг, розміщено найбільше на випадок ядерної війни бомбосховище, яке може витримати на відстані кілометра вибух атомного заряду, еквівалентного 70 бомбам, скинутим на Хіросіму.
Укриття розраховано на 20 тисяч осіб, обладнано спальними відсіками, операційними та командним пунктом. Зазначимо, що за 200 років нейтралітету жоден агресор на зважився випробувати на міцність бункери цієї нейтральної країни. Зате накопичений досвід будівельні фірми успішно реалізовували в світі. На їхньому рахунку – бункери для Каддафі і Хусейна, підземні шпиталі та укриття на тисячі людей, а розроблені технології стали «золотим стандартом» для всього світу.
Для порівняння, в Україні, за даними ДСНС, на другому році повномасштабного вторгнення місця в укриттях вистачає лише для половини населення країни.
І прийшов вогонь з неба
В стародавні часи не було потреби зариватися від ворога під землю. Найкращими сховищами були високі мури міст та замків. Все змінилось з початком ери вогнепальної зброї, далі – артилерії і авіації.
Вже під час Першої світової війни прийшло розуміння необхідності розбудови системи підземних сховищ. Спочатку – при будівництві ліній оборони, найвідоміша з яких – Лінія Мажино, де існувало загалом понад 100 км підземних галерей з госпіталями, казармами, складами, водопроводом, каналізацією і автономними електростанціями.
Та вже з’явилася так звана «доктрина Джуліо Дуе». Цей італійський генерал і військовий теоретик стверджував, що стратегія війни незабаром зміниться і з розвитком авіації доведеться захищати цивільне населення в глибокому тилу. Адже найефективнішими методами стане бомбардування міст, щоб спричинити паніку і протестні настрої некомбатантів.
Після громадянської війни в Іспанії і наочної демонстрації руйнівної сили авіації Європа почала розбудову системи громадського захисту. Прикладом найбільшої турботи про своїх громадян стала Великобританія. Для прихистку використовувались не лише підземні тунелі, підвали заводів, церков та метро. Там було поставлено «на потік» виробництво невеликих домашніх сховищ, які спроєктував Джон Бейкер – притулків Андерсона та Моріса.
Притулок Андерсона носить ім’я сера Джона Андерсона, лорда-хранителя королівської печатки. Перед початком Другої світової саме на нього було покладено відповідальність за підготовку заходів безпеки від повітряних нальотів. Кожен притулок був розрахований на шістьох осіб. Це була швидкозбірна конструкція зі сталевих гофрованих панелей, які закопувалися на метр в землю, а ззовні покривалися грунтом. Ці укриття мали гарну пластичність і тому захищали не лише від уламків бомб, а і від вибухової хвилі. Однак з настанням холодів перебування в них через постійне підтікання води стало некомфортним, тому пізніше концепція побудови індивідуальних захисних споруд змінилася.
Притулок Морісона, названий на честь тодішнього міністра внутрішньої безпеки, мав конструкцію, що нагадувала клітку. Вона монтувалася безпосередньо в будинку, і в спокійні часи її можна було використовувати, наприклад, у якості обіднього стола. Він виявився настільки ефективним, що у 1950 році Королівська комісія присудила його винахіднику професору Джону Бейкеру спеціальну премію.
Кого стіни захищають
Ізраїль, що спершу покладався на ППО, на початку 90-х змінив свій підхід до концепції громадської безпеки. Під час першої війни у Перській затоці Ірак обстрілював територію Ізраїлю балістичними ракетами. Тодішня система ПВО не впоралася з цією загрозою, наслідком стали прямі потрапляння в містах і людські жертви. Після того і почалася побудова розгалуженої системи укриттів.
Одразу було ухвалено закон, що змінив будівельні стандарти. Відтоді в країні неможливо побудувати житло без захищеної кімнати. В спокійний час вона може використовуватися як спальня чи офіс, а у випадку тривоги моментально перетворюється на сховище. Броньовані двері та ставні на вікні, товсті бетонні стіни. Нині такими кімнатами оснащено майже 30 відсотків житлового фонду.
У старих будинках сховищем слугує укріплений підвал, до якого зобов’язані спускатись всі мешканці.
Крім того, в центрі житлового масиву є громадські укриття-бункери, куди йдуть ті, в кого нема індивідуальних чи будинкових сховищ. Хвилина швидким кроком – така відстань має бути від кожної квартири чи офісу до укриття. А на півдні, поблизу Сектору Гази, цей норматив удвічі менший.
Звичайно, останні трагічні події в Ізраїлі викликали багато запитань до роботи спецслужб і органів безпеки цієї держави. Але водночас і продемонстрували здатність індивідуальних укриттів – мамадів – рятувати життя.
Що було – загуло
Україна має свою історію будівництва укриттів. Саме запорізькі козаки першими почали використовувати для захисту від вогню противника шанці – земляні укріплення у вигляді ровів із насипом. Французький військовий інженер-фортифікатор Боплан свідчив, що завдяки таким укріпленням 100 козаків із успіхом витримували бій проти 1000 татар.
Історичний досвід довелося згадати українцям в період Другої світової війни. Хоча Радянський Союз розпочав активне будівництво бомбосховищ ще з 30-х років, але це були або бункери для керівництва, або сховища на території фабрик і заводів, у великих містах. Підвали багатоквартирних будинків часто ставали братньою могилою під час авіанальотів, тому мешканці міст досить часто заривалися в землю. Просто в дворах містяни копали щілини в землі і встановлювали над ними перекриття. Селяни ж ховалися у льохах або рили землянки в лісах.
Із початком «холодної війни» Союз продовжує вже масово будувати сховища – на підприємствах і в лікарнях, школах і дитсадках. Тисячі їх залишилися у спадок Україні.
30 років потому, як повідомила в квітні 2021-го ДСНС України на запит Радіо «Свобода», лише 27,7 відсотка захисних споруд залишилися в підпорядкуванні держави. 45,8 – опинилися в комунальній власності. 26,6 перейшли в приватну власність, перетворившись на бари, магазини, склади й нічні клуби.
Навіть на другому році повномасштабного вторгнення в державі не можуть бути використані за призначенням через їхній стан 20 відсотків укриттів. Зокрема, про це повідомляв заступник міністра з питань стратегічних галузей промисловості України Тимур Ткаченко. За його словами, такого висновку дійшли фахівці після відповідних ревізій. Наразі фонд об’єктів цивільної оборони налічує 61 803 укриття. До кінця року мають бути готові ще 2 956 об’єктів.
Як тебе не любити, Києве мій
У грудні 2021-го, коли 100-тисячним військом ворог уже стояв на кордоні, Київ перевіряв готовність укриттів. Тоді було прозвітовано – сховища готові прихистити понад 2 мільйони 800 тисяч осіб. Провели навіть презентацію їх мапи. А потім настало 24 лютого, кияни з мапою в руках кинулися шукати захисту і – не знайшли. Тоді соціальні мережі просто вибухнули кадрами зачинених, затоплених, невідремонтованих укриттів. Далі хтось заходився самочинно зрізати замки в підвалах багатоповерхівок і перетягувати в них меблі з власних квартир, хтось переселився в метро, хтось залишився вдома опановувати «правило двох стін».
Як зазначав голова постійної комісії Київради з питань бюджету, соціально-економічного розвитку та інвестиційної діяльності Андрій Вітренко в інтерв’ю «Каштан NEWS», лише в 2023 році місто розпочало виділяти значні кошти на облаштування укриттів. Тоді чиновники КМДА звітували про спрямування понад мільярда гривень на доведення сховищ до ладу, проте за результатами перевірок лише 15 відсотків укриттів не мали суттєвих зауважень щодо експлуатації. А з 2018 до 2022 року на реалізацію програми цивільного захисту в столиці було спрямовано всього 25 млн гривень, що взагалі мізер. І це при тому, що війна в нас триває з 2014 року.
Потім була загибель людей на порозі зачиненого укриття, перевірки, що виявили закупівлі сковорідок, овочерізок, барабанів для облаштування сховищ, численні факти марнотратства міської влади в умовах воєнного стану, догана голові КМДА. Ну, а столична прокуратура розпочала розслідування за фактами розкрадання бюджетних коштів під час облаштування сховищ одразу в п’яти районах Києва: Святошинському, Деснянському, Подільському, Голосіївському і Солом’янському
Згодом киянам знову давали солодкі обіцянки. Так, улітку Віталій Кличко заявив, що місто виділяє 300 мільйонів гривень на модульні бетонні укриття. Планували закупити і встановити майже 250 таких конструкцій у місцях, де є скупчення людей і нема ані метро, ані підземних переходів, ані укриттів.
Такі конструкції першим почав встановлювати Харків, за ним – Миколаїв, Черкаси, Запоріжжя і навіть Львів. Але в Києві вони так і не з’явилися. Спочатку мер заявив про відсутність державних будівельних норм для таких споруд, потім, отримавши затверджені норми, знову чомусь засумнівався.
Тим часом 120 мільйонів гривень було виділено на побудову паркінгу на Оболоні. Зводити його планують в рекреаційній зоні, на захисній дамбі. Петиція ж обурених киян з вимогою зупинити будівництво безслідно зникла десь на поверхах Київради. 206 мільйонів гривень витрачено на транспортування 60 списаних вагонів від варшавського метро. Майже 5 мільйонів КМДА планує витратити на модернізацію інформаційної системи «Реєстр домашніх тварин», у якому за 5 років було зареєстровано аж(!) 17 тварин. Понад 20 парків та скверів реконструює «Київзеленбуд».
Тим часом мережа рясніє рекламою українських виробників, які готові поставляти укриття, що відповідають «ДСТУ», на будь-який смак і гаманець. Але, мабуть, до початку цієї тривожної зими ми їх навряд чи дочекаємося…
Катерина КУШНІР
