Витоки поховальних традицій українців
Поховальні обряди в Україні належать до найдавніших елементів культури – вони сформувалися ще задовго до прийняття християнства і завжди мали магічно-ритуальний характер.
В архаїчні дохристиянські часи серед предків українців домінував обряд тілоспалення (кремації) та курганного поховання. Покійника клали на велике вогнище, часто разом із його особистими речами, зброєю, їжею, а подекуди і з принесеними в жертву тваринами (наприклад, конем) – усе це мало знадобитися йому в потойбічному світі. Відомо, що у скіфській традиції було прийнято ховати померлого воїна разом із його дружиною (ця практика здебільшого мала елітарний статус), аби її душа супроводжувала чоловіка і він не блукав самотньо на тому світі. Після завершення обряду кремації над погребальним вогнищем насипали високий курган – земляний пагорб, який увіковічував пам’ять про померлого і слугував символом зв’язку з небесним світом.
Одним із ключових обрядів була тризна. Вона включала жертвоприношення, військові ігри та спільний бенкет на честь померлого. Саме тризна символізувала прощання громади з небіжчиком і стверджувала продовження життя для живих. Згодом, після прийняття християнства, значення цього обряду змінилося, і тризною почали називати поминальний стіл, який зберігся в українській традиції донині.
Поминки почали проводити безпосередньо на могилі, пригощаючи присутніх коливом (поминальна кутя), символічно вшановуючи пам’ять померлого. Ці поминальні трапези повторювали кілька разів: на третій, дев’ятий та сороковий день після смерті, а потім – через рік. Окремо поминки проводилися й після Великодня. Така традиція сягає корінням у язичницький «культ предків», коли весняне пробудження природи вважалося часом «повернення» душ померлих у світ живих. Християнство не відкинуло ці обряди, а інтегрувало їх у власний календар, породивши своєрідний синкретизм. Тож і сьогодні, відразу після Пасхи, українці відзначають поминальні дні на кладовищах, поєднуючи пам’ять про предків із вірою у воскресіння.
Похоронні традиції за часів християнства
Після прийняття християнства язичницька кремація витісняється християнським звичаєм поховання тіла на освяченій землі, поблизу церкви, з проведенням відспівування та християнських заупокійних обрядів. Нова релігія принесла, звісно, власні елементи похоронної культури, зокрема церковний дзвін як оповіщення про смерть та молитву за душу, хрест на могилі як знак віри тощо.
Проте язичницькі погребальні звичаї не зникли повністю. Деякі з них були інтегровані в нову обрядовість або збереглися паралельно. Приміром, обмивання тіла покійника водою та залишення посудини з водою в домі пов’язані з давнім культом води, що мала очистити душу. Запалена свічка біля тіла та в руках покійника – це відгомін вогняного культу, шанування священного вогню. Звичай нести покійника з дому ногами вперед і тричі легенько вдаряти труною об поріг – теж із глибини віків – так попереджають домового духа та інших мешканців потойбіччя про прибуття нової душі, аби вона не турбувала живих. Завішування дзеркал у домі покійного чи викладення монет на повіках небіжчика – усе це теж відлуння давніх забобонів щодо небезпеки неспокійного духа. Тому сучасні поховальні традиції українців – результат тривалого синтезу християнських канонів та прадавніх язичницьких обрядів.
Еволюція київських кладовищ
Як одне з найдавніших міст Східної Європи, Київ має багатовікову історію захоронень. Упродовж століть місцем спочинку киян слугували головним чином церковні та монастирські кладовища. При кожній великій церкві чи монастирі існувала своя невелика територія для поховання духовенства, меценатів та видатних осіб. Відомо, що князі та шляхетні роди давнього Києва часто ховали своїх померлих у храмах або поблизу них – наприклад, у Десятинній церкві, Софійському соборі чи в печерах Києво-Печерської лаври. Решту мешканців міста зазвичай хоронили на прихрамових кладовищах при парафіях.
Одним із найдавніших некрополів Києва прийнято вважати Аскольдову могилу. За легендарними переказами, у 882 році на цьому місці було поховано варязького князя Аскольда, вбитого князем Олегом. Згодом на дніпровських схилах, де розташовувалася його символічна могила, був збудований дерев’яний храм Святого Миколая. Невеликий цвинтар виник спершу як кладовище при тій Миколаївській церкві, а пізніше розширився за підтримки Пустинно-Микільського монастиря. Протягом століть Аскольдова могила залишалася місцем поховань знаті та заможних киян. Лише в 1930-х роках, за радянської влади, цей старовинний некрополь було ліквідовано, а над Дніпром влаштували паркову зону, могильні плити здебільшого прибрали. Лише наприкінці ХХ століття, після відновлення незалежності України, територію Аскольдової могили було передано громаді УГКЦ, яка відновила тут храм і знову освятила землю під поховання. Нині Аскольдова могила має статус національної історичної та археологічної пам’ятки і вважається сакральним місцем Києва.
У ХVIII-XIX століттях, із розширенням міста та з міркувань гігієни, почали з’являтися муніципальні кладовища поза межами історичного центру. Одним із перших київських кладовищ нового типу стало Байкове кладовище, засноване 1833 року на землях, що належали поміщику Сергію Байкову. На Байковому покоїться багато відомих діячів української історії і культури, зокрема письменниця Леся Українка, поети Максим Рильський і Павло Тичина, історик Михайло Грушевський та інші. За довгу історію некрополя тут накопичилося чимало унікальних надгробків і склепів, виконаних відомими київськими митцями. На жаль, у бурхливому ХХ столітті значна частина старих поховань на Байковому була втрачена або зруйнована – особливо у воєнні роки та за часів боротьби радянської влади з релігією. Нині Байкове кладовище є пам’яткою історії та культури.
Ще одним визначним київським некрополем є Лук’янівське кладовище, розташоване в північно-західній частині міста. Його було засновано міською управою 1878 року (фактично поховання на цьому місці відбувалися ще з 1871-го) як спочатку кладовище для хворих Кирилівської лікарні, а згодом – як одне з головних міських кладовищ. На Лук’янівському цвинтарі налічується понад дві тисячі могил: із них 277 найбільш цінних надгробків і гробівців мають статус пам’яток історії, мистецтва та архітектури і перебувають під охороною. Тут знайшли спочинок представники майже всіх відомих старшинських родів доби Гетьманщини, видатні науковці, військові, митці кінця ХІХ – початку ХХ століття. У 1994 році Лук’янівське кладовище офіційно отримало статус заповідника. Нині воно закрите для масових поховань: дозволені лише підпоховання на сімейних ділянках.
Окрім Байкового та Лук’янівського, у Києві є ще понад десяток діючих кладовищ – таких як Берковецьке, Лісове, Південне та інші. Нові міські цвинтарі зазвичай закладають на околицях, на непридатних для забудови чи сільського господарства землях (ярах, піщаних ґрунтах тощо). Однак із плином часу межі Києва розрослися настільки, що багато колишніх окраїнних кладовищ опинилися вже в місті. Наприклад, старе Дарницьке кладовище, закладене свого часу на околиці Лівобережжя, нині оточене міськими кварталами і потерпає від нестачі місця: могили там розташовані надзвичайно щільно, ледь не впритул одна до одної. Подібні проблеми притаманні багатьом українським некрополям: обмежена площа, занедбаність віддалених секторів, складність догляду за старими похованнями тощо. Влада та громада намагаються вирішувати ці проблеми: впорядковують території, запроваджують статус заповідників, забороняють хаотичні підзахоронення. Втім проблеми мають ширший характер. Сьогодні ці питання особливо загострилася через повномасштабну війну: кількість поховань значно зросла, тому багато цвинтарів опинилися на межі переповненості.
Закриті некрополі
На жаль, не всі київські кладовища збереглися до нашого часу. Багато старовинних некрополів були остаточно ліквідовані в різні періоди: десь через брак місця або санітарні міркування, десь із ідеологічних причин. Як правило, спершу такі цвинтарі закривали для нових поховань, коли більшість могил уже ніхто не доглядав, а згодом ухвалювали рішення про їхню ліквідацію. Частину залишків за можливості переносили на інші кладовища – за згодою родичів або за розпорядженням влади, якщо рідних не залишилося. Проте часто старі гробівці були настільки занедбані, що ідентифікувати та перенести їх було неможливо – тоді їх просто зрівнювали із землею.
До втрачених некрополів Києва належать, зокрема, Щекавицьке кладовище на горі Щекавиця, Дегтярівське і Микільсько-Слобідське кладовища, Йордано-Богословське та інші давні цвинтарі. Наприклад, гора Щекавиця наприкінці XVIII століття стала центральним місцем масового поховання жертв епідемії чуми. У ХІХ столітті цвинтар ще використовувався, та з часом його закрили, і до середини ХХ століття від нього майже нічого не залишилося. Подібна доля спіткала й кладовище при Видубицькому монастирі, засноване ще в ХІ столітті, що проіснувало майже до Другої світової війни. У 1930-ті роки територію старого монастирського цвинтаря на Видубичах віддали під створення Центрального республіканського ботанічного саду: більшість могил тоді зрівняли, залишивши лише невелику ділянку поховань біля монастирських стін. Нині на території ботсаду можна знайти поодинокі старі надгробки – останні сліди колись привілейованого некрополя, де спочивали представники київської еліти.
Окремо згадаємо про трагічні поховальні місця Києва, пов’язані з війнами та масовими репресіями. Найвідоміші з них – Бабин Яр, урочище на околиці міста, що стало символом одного з найбільших злочинів нацизму. У вересні 1941 року в Бабиному Яру німецькі окупанти розстріляли десятки тисяч київських євреїв за лічені дні, а згодом у ту ж братську могилу зганяли і вбивали ромів, військовополонених, підпільників. Загалом у цій страшній місцині загинуло понад 100 тисяч людей. Після війни радянська влада не поспішала вшановувати пам’ять жертв – урочище частково засипали, перетворюючи на парк. Лише наприкінці 1960-х тут встановили перший скромний монумент, а за часів незалежності України Бабин Яр отримав кілька меморіалів та музеї. Нині це скорботне місце офіційно вшановане як історико-меморіальний заповідник, де щороку проводять жалобні церемонії. Подібно й інші траурні локації часів Другої світової війни нині мають меморіальний характер. Це – братські могили в колишніх нацистських концтаборах – Дарницькому і Сирецькому, де загинули десятки тисяч військовополонених і мирних мешканців Києва. На місці цих таборів встановлено пам’ятні знаки, плити й монументи.
Кладовища Києва сповнені безліччю історій та символічних значень, що формувалися протягом віків. Тож культура пам’яті та поховальних традицій – споконвічні мотиви, що підживлюють колективне відчуття часу й тяглості, змушують місто говорити голосами тих, хто вже мовчить.
Дарія ФРОЛОВА
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
