За роки повномасштабної війни забудовники знищили більше памʼяток Києва, ніж російські окупанти
Київські активісти вже близько п’яти років вберігають від руйнування будівлю «Квіти України» – унікальну оранжерею-павільйон, зведену в стилі модернізму за проєктом Миколи Левчука.
Як одна споруда обʼєднала навколо себе увесь район і стала причиною виникнення нової памʼяткоохоронної спільноти, розповіла в ефірі «Каштан.Інтерв’ю» комунікаційниця ГО «Зберегти Квіти України» Олеся Донець.
«У всіх були різні причини»
– Розкажіть, будь ласка, як створювалась ваша організація.
– Створювалась вона радше за потребою, влітку в 2021 році. Спочатку ми просто помітили, що з будівлею, яка називалася раніше «Квіти України», щось відбувається: довкола неї з’явився будівельний паркан, встановлений не за нормами, на ньому не було будівельного паспорту, власне, нічого не було зрозуміло. І було проведено кілька самоорганізованих зустрічей серед сусідів, на яких було там в різні моменти від п’яти до п’ятнадцяти дуже різних людей. Хтось із них був архітектором, хтось істориком, хтось органістом, я комунікаційниця. Єдине, що нас об’єднувало – це те, що нам всім було не байдуже, що буде з цією будівлею. Мені було важливо, бо я проходила кожен день дорогою до роботи і пам’ятала її як щось дуже незвичне на цьому шляху, щось дуже красиве й інтуїтивно приємне. Хтось із моїх колег переживав виключно за зелену стіну, бо її оперізував двадцятип’ятирічний виноград. Власне, у всіх були різні причини.
Якщо в перші рази ми збиралися і взагалі намагались зрозуміти, що ми з цим можемо зробити, то десь там на другій-третій зустріч у нас викристалізувалося приблизне бачення, що ми можемо звернутись до поліції, можемо постукатись до людей, які допоможуть зробити юридичні або депутатські запити і уточнити, що взагалі тут відбувається, на що видані документи, чи є хоч якісь дозволи. Ну і ось такими точковими кроками ми дійшли до того, що ось у нас було вже там десятеро людей.
– Але тоді там був тільки паркан?
– Так, тоді це був тільки паркан, і так було ще десь місяць. Насправді це був паркан, поставлений не за правилами, бо він залишав приблизно з метр для проходу людей. На цьому метрі росли дерева, і, відповідно, люди з візками або колясками не могли там пройти. Це теж дало нам привід думати, що, напевно, щось тут не до кінця правильно, якщо навіть паркан встановлений не за законом.
І ось вже за якийсь час ми звернулись до низки депутатів. За їх допомогою ми змогли встановити якийсь дуже опосередкований контакт з забудовником, який не хотів бачити в громаді суб’єкта, з яким можна спілкуватися. Ми дізнались, що у будівлі живий архітектор – ми з ним зв’язались, хоча на той момент юристи забудовника запевняли нас, що вони зв’язувались з цим автором і що він хворий, немічний і не хоче брати жодної участі у перебудові «Квітів». Виявилось, що він, по-перше, не за кордоном, як вони стверджували, по-друге він дуже свідомий і в силах для того, щоб приймати рішення стосовно своїх творів. Його донька долучилась до нашої ініціативи, представляючи його.
«Просто почали екскаватором трощити будівлю»
– Ми вступили в переговори з забудовником через посередників і говорили про те, що ми б хотіли провести діалог і домовитися до чогось спільного. І ось в неділю ввечері посередник передав нам, що будемо домовлятись, але після демонтажу: будемо домовлятись про те, як виглядатиме фасад. І вранці 12 липня 2021 року вони завезли будівельну техніку і вже без проєкту, ні на що не домовляючись, просто почали екскаватором трощити саму будівлю.
Це викликало насправді величезний відпір – при тому, що ми, як люди, які координували хоча б інформаційно цей громадський супротив, в той момент великою мірою були не там: хтось був не в місті, я була на роботі і це було в іншій частині міста. Майже нікого з нас не було біля «Квітів», і тим не менше сусіди організувалися і просто собою закрили шлях будівельній техніці. Вони повалили будівельний паркан, прорвались на територію забудови і зупинили собою екскаватори. і з тих пір ми всі чергували там цілодобово близько 2 тижнів, доки техніку звідти не вивели і доки ми не отримали підтвердження від Мінкульту, заяв від КМДА і тощо, щодо того, що будівлю варто зберегти і що запущені відповідні процеси.
Звісно, що боротьба за «Квіти України» – вона уособлює не тільки цінність конкретної будівлі, вона уособлює те, що містяни мають право брати участь у вирішенні питань їхнього міста, їхньої вулиці, їхнього району. І це нормально – вимагати прозорої процедури, яка залучає вас як містян. Це обговорення, принаймні.
«Це не якась типова штампована історія»
– Щодо самої будівлі: по-перше, це будівля українського автора, заслуженого архітектора, який має безліч інших впізнаваних архітектурних творів. Він проєктував станцію метро «Площа українських героїв», проєктував, наприклад, церкву на Лівобережці, яка якраз першою впадає в око, коли на метро або мостом переїжджаєш на лівий берег – в першу чергу бачиш цю величну споруду. Будівля «Квітів» унікальна в тому сенсі, що іншої такої дійсно немає. Тобто це не якась типова штампована історія, як практикувалася в Радянському Союзі. Тут був конкретний запит, був оголошений всерадянський конкурс. Цей проект виграв з кількох причин: по-перше, він дуже поважно ставиться до навколишньої забудови. Це частина історичного ареалу Києва, поряд є дві пам’ятки – вони невисокі, чотириповерхові. Ця будівля має п’ять поверхів, проте вони йдуть врівень з оточуючою забудовою і не домінують, не перекривають її. Тобто це не те, що якби бахнути висотку посеред історичної забудови, яка там очевидно не личить – тут все дуже поважно до самої архітектури. З іншого боку, ця будівля створює відчуття комфорту пішоходов, вона відступає назад, вона створює затінок.
І, говорячи про саму будівлю, її функціонал – він неповторний. Ми не знаємо жодних інших прикладів будівель з такою функцією, тому що первинно це павільйон-оранжерея. Його атріум, оця основна скляна частина, яку ви бачите з вулиці, створена так, щоб в ній можна було вирощувати рослини, щоб вона працювала фактично як теплиця. На кожному з каскадів атріуму була створена спеціальна система оголошення система вентиляції. Там вирощувались тропічні рослини, внизу на першому поверсі їх продавали. Там були центри експериментальної флористики, центр навчання флористиці – туди можна було, умовно, віддати дитину, яка хоче навчитися, як поводитися з рослинами, квітами.
Всередині насправді теж є якась частина елементів, які згодом стали охоронними. Там є дуже класні сходи, є кілька галерей. Там були цінні вітражі, які також стали частиною того, що варто би було охороняти. Проте наразі ми не знаємо, чи вони збереглись, бо забудовник при демонтажі кудись вивіз їх – стверджував, що начебто хоче їх потім перезібрати. Проте щоб перезібрати вітраж, його треба розбирати за спеціальною технологією, і ми не дуже віримо, що ця технологія застосовувалась. Там були і модерністські люстри, їхня доля нам наразі теж невідома.
– Щодо надання цій споруді статусу пам’ятки архітектури: що стало ключовим фактором, щоб надати цей статус?
– В першу чергу – буквально її цінність. Там було що оберігати. По-друге, звісно, розголос: ми просто підсвітили те, що ця будівля цінна. Так часто, на жаль, буває в Україні, зокрема в Києві: влада, яка мала б охороняти і присвоювати статуси, не встигає впоратись зі своїми задачами. І часто буває так, що цінність об’єкта стає підтвердженою вже в моменті, коли цей об’єкт загрожений.
Дивіться детальніше про долю «Квітів України» в новому випуску «Каштан.Інтерв’ю».
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
