Київ звикли описувати як місто храмів і площ, проте більшу частину своєї історії він жив як фортеця

Його вали, брами, замки й бастіони будувалися, руйнувалися і нашаровувалися одне на одному так само, як змінювалися імперії довкола нього.

Оборона Києва доби Русі

Оборонна історія Києва бере початок ще в VI столітті, коли перше городище на Старокиївській горі було укріплено валами, ровами та частоколами. Масштабне зміцнення міста відбулося за князя Володимира, який заклав нову фортецю площею майже 10 гектарів. Згодом його син Ярослав Мудрий значно розширив укріплення, спорудивши навколо Верхнього міста велетенські земляні вали заввишки до 11-12 метрів із дубовими клітями-городнями, заповненими ґрунтом. Поверх валів тягнулися дерев’яні стіни з баштами, що підносилися на майже 16 метрів у висоту. Ширина основи валу сягала 30 метрів, тож фортеця видавалася неприступною.

До міста вели три головні брами: Золоті ворота, котрі слугували парадним в’їздом, а також Лядські та Жидівські ворота. Золоті ворота, збудовані в 1030-х, були найміцнішими: літописи не згадують, щоб ворог коли-небудь прорвався крізь них. Натомість інші ділянки укріплень були вразливішими. Укріплення «міста Ярослава» являли собою систему земляних валів із дерев’яними стінами. Воно оточувало лише Верхнє місто площею 80 гектарів із півдня та  заходу, межуючи з більш слабшими фортифікаціями передмістя (Поділ, Копирів кінець), що переважно обмежувалися спорудженням невисоких валів, палісадів чи частоколів. Так утворився стратегічний концепт «місто-фортеця», що полягав у тому, що основний укріплений «дитинець», розташований на горі, мав стримувати нападників, а підгороди могли слугувати буфером.

На практиці така схема працювала справді ефективно. Втім унаслідок початку боротьби руських князів за владу в 1169 році, місто почало занепадати. Тодішні події розгорнулися через владні амбіції князя Андрія Боголюбського, який очолив штурм Києва, котрий здався після недовгої облоги й відсутності частини військових зусиль з боку київського князя Мстислава. За тих обставин конфлікту Київ було розграбовано та зруйновано. Роком пізніше Мстислав здійснює спробу повернення влади, проганяючи Гліба Боголюбського, брата Андрія, з престолу, втім скоро помирає. Тож  Андрій знову саджає свого брата керувати.

Після цих подій  Київ зазнає спустошення, тому вирішального удару від монголів не витримує. Восени 1240 року війська хана Батия взяли Київ у облогу й взимку увірвалися до міста, знайшовши слабке місце оборони. Дерев’яно-земляна фортифікація, розрахована на стріли та мечі, не втримала навали, що застосовувала облогову техніку та велике військо. Монголи обійшли неприступні Золоті ворота і зосередили штурм біля Лядських воріт – там, де вал захищався лише Козиним болотом (нині Майдан Незалежності) та не мав глибокого рову. Пройшовши  замерзлим болотом, загарбники захопили Верхнє місто. Київ упав, укріплення було зруйновано, населення винищено, а грандіозні вали та брами перетворилися на руїни.

Фортифікації середньовіччя

Монгольський розгром змінив логіку київської оборони. На довгий час значення укріплень занепало. Галицько-Волинські князі, які формально володіли містом після 1240-го, не мали ресурсів його відбудувати. Лише в литовську добу, з другої половини ХІV сторіччя, центр Києва змістився на Поділ – торговельний посад унизу. Київські князі з династії Гедиміновичів та їхні намісники не відновлювали старих Ярославових валів, натомість укріпили Поділ дерев’яними стінами, баштами та земляними ровами. Вздовж меж подільського міста пролягли дві лінії укріплень: так звані Верхній та Нижній Вали (нині це назви паралельних вулиць на Подолі), що охоплювали майже 200 гектарів  площі.

Захист Подолу був відносно слабким: здебільшого це був частокіл із вежами, адже головним оборонним пунктом став дерев’яний замок на Замковій горі, збудований литовцями приблизно в середині ХІV століття. Влада замку розповсюджувалася на Поділ і резиденцію київського воєводи.

За Польщі (після 1569 року) київський замок залишався ключем оборони. Польська залога успішно відбила напад козаків Криштофа Косинського 1593 року. Проте сам замок страждав від випадковостей: 1605 року дерев’яні укріплення згоріли від блискавки. Їх відбудували, і фортеця пережила нову облогу козаками в 1630-х. Остаточно замок знищили під час визвольної війни:  1651 року київські міщани та козаки, повставши, самі спалили його, виганяючи польський гарнізон. Після цього Замкова гора спорожніла. Укріплення Києва на якийсь час занепали. Місто опинилося на межі між Річчю Посполитою та козацькою Гетьманщиною, й жодна зі сторін не інвестувала в його оборону.

У другій половині ХVІІ століття Київ знову стає прикордонною зоною – тепер московської держави. Після Андрусівського миру 1667 року, коли місто перейшло під владу Москви, на київських пагорбах розмістився московський гарнізон. Старі княжі вали на Старокиївській горі (Верхнє місто) вирішили відновити та модернізувати. У 1679 році гетьман Іван Самойлович залучив козацькі полки до реконструкції та укріплення Печерська. Земляні укріплення Ярослава Мудрого були частково розчищені та заново насипані, тут спорудили невеликі бастіони на сучасний манер. Непотрібні для оборони відрізки давніх валів демонтували, а всередині Старого міста насипали поперечний вал бастіонного укріплення. Була споруджена чотирикутна земляна фортеця з валів та частоколів. На кутах нового Печерського укріплення були розміщені невеликі бастіони, а над брамами зведені дерев’яні вежі. На Печерському плато постав новий фортифікаційний центр міста.

Цей додатковий внутрішній бар’єр мав дати захисникам другий рубіж на випадок прориву ворога в низинній частині: враховувався гіркий досвід 1240 року. Так Верхнє місто знову стало фортецею, пристосованою до умов ХVІІ століття, незважаючи на те, що більшість споруд залишалася земляними та дерев’яними.

Відтоді Київ мав кілька зон оборони – укріплення Подолу, Старого міста та нової Печерської фортеці, – котрі згодом об’єднали в один суцільний оборонний комплекс – ретраншемент (вал із ровом). Вал тягнувся від Печерська до Золотих воріт, а вздовж передбачуваної лінії укріплення наново прокладали пряму дорогу, що нині відома як вулиця Прорізна, бо її «прорізали» крізь міську забудову. Хоча цей перспективний проєкт повністю не було реалізовано, площа укріплення Києва на кінець ХVІІ століття сягнула  майже 1000 гектарів!

Наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ століть Київ перетворюється на важливу військову базу московського царства. У 1696-1701 роках гетьман Іван Мазепа власним коштом замінює дерев’яні стіни лаврської фортеці на кам’яно-цегляні. Водночас у 1700 році спалахує війна зі шведами (Північна війна 1700-1721). Тому після ревізії Києва Петром І на Печерську зводять нову сучасну фортецю за принципами інженера Вобана. Із 1706 до 1723 року за участі московських військ і козаків Мазепи будується Печерська цитадель, котра закриватиме лавру твердим бастіонним укріпленням. Відтоді в Києві існували дві окремі фортеці: Старокиївська (у межах старих валів Верхнього міста) та Нова Печерська (навколо лаври). Для спільної оборони в 1712 році їх з’єднують довгим ретраншементом за наказом гетьмана Скоропадського, й уперше в історії Києва постає єдина оборонна лінія, що охоплює історичні райони – від Печерського пагорба до старого дитинця.

Втім загальна ефективність оборони Києва в середні віки була відносною й радше ситуативною. З одного боку, розпорошені фортифікаційні зони (Поділ, лавра та замок) дозволяли хоча б частково захищати місто, що вже не мало суцільних мурів. Монастирські стіни та замкові укріплення не раз ставали притулком для мешканців під час нападів протягом ХV-ХVІІ століть. З іншого боку, такі фортеці були маленькими й переважно дерев’яними, а отже під час нападів страждали від пожеж. Владарювання над Києвом неодноразово змінювалось і без великих облог. У 1660-х містом «майже мирно» заволоділа Московія, бо Річ Посполита була виснажена війнами, а в 1768 році, під час Коліївщини, гайдамаки взяли місто майже без бою, бо польська залога була слабка. Тож тодішні укріплення навряд відповідали масштабам військової загрози ранньомодерної доби. Регулярна підтримка фортифікацій розпочалася з встановленням імперської влади.

Фортифікації ХVIII–XIX століть

На початку ХVІІІ століття, після Полтавської битви, Київ остаточно утвердився як фортеця російської імперії на південно-західному кордоні. Поставши 1706 року, Нова Печерська фортеця була збудована за новітніми правилами фортифікації. Вона складалася з неправильного полігону бастіонів, оточених глибоким ровом і валами, облицьованими цегляно-кам’яними ескарпами. У центрі цитаделі розташовувався Києво-Печерський монастир, а поруч – військові об’єкти (арсенал, порохові льохи). Печерську фортецю також називали Петрівською – на честь Петра І. Старокиївська (верхня) фортеця відійшла на другий план і з часом почала втрачати оборонне значення.

У ХІХ столітті імперія модернізувала Київ у відповідь на нові воєнні конфлікти. Напередодні франко-російського конфлікту, у 1810 році було схвалено проєкт укріплення південних підступів до міста й зведено укріплення на Звіринці з трьома бастіонами та допоміжними земляними фортифікаціями. Хоч профіль валів був польовим (не надто високим), домінуюче положення Звіринецького укріплення робило його досить сильним на випадок атаки з боку Дніпра. У 1830-х, після придушення польського повстання, царський уряд вирішив перетворити Київ на великий укріплений пункт. Під керівництвом інженера Карла Оппермана здійснили розширення Печерської фортеці, добудувавши два потужні комплекси: Васильківське укріплення (на південь від цитаделі) та Госпітальне укріплення (на північ, на Чорній горі, нині район вулиці Госпітальної). Вони були оснащені капонірами, равелінами, цегляними куртинами й напівбаштами, а стару Печерську фортецю інтегрували як цитадель посеред нових укріплень. На верхньому плато (нині район заводу «Арсенал») звели лінію оборонних мурів із круглими вежами №4, №5, №6 та казармами. Київ отримав статус першокласної фортеці: три укріплені вузли (цитадель + Васильківське + Госпітальне) прикривали місто з півдня та заходу, а на схід, до Дніпра, виходило передмостове укріплення.

Додатково під час Кримської війни 1853-1856 років у Києві споруджують передмостові укріплення: на лівому березі Дніпра для захисту Ланцюгового мосту зводять плацдарм, а вздовж берегів прокладають 11 тимчасових батарей. Утім ці спорудження не знадобилися: місто не зазнало штурму.

У 1860-х з’являється нова зброя – нарізна далекобійна артилерія,  що суттєво знижує ефективність класичних фортець. Проте влада вдається до ще однієї спроби пристосування, будуючи в 1870-х роках окремий Лисогірський форт – найбільший форт такого типу в імперії, площею майже 120 гектарів. Проєкт планувався використовуватись для прикриття нового залізничного мосту. Укріплення мало гарнізон  майже 2000 вояків, 178 гармат, розгалужену мережу казематів і тунелів. Тож, по суті, Лиса гора стала четвертим укріпленим районом Києва. Та через фінансові труднощі інші заплановані форти навколо міста не звели. До початку ХХ століття Київ ще вважався фортецею, хоча його бастіони практично не були задіяні в боях. Уже до Першої світової війни більшість укріплень втратили первісне призначення, адже Київ перестав бути прифронтовим. 1915 року, під час відступу росіян, частину фортифікацій взагалі роззброїли й підірвали боєприпаси, щоб вони не дісталися ворогу.

Отже, оборонні можливості Київської фортеці в модерну епоху радше слугували як стримувальний та тиловий форпост, котрий ніколи не використовували за призначенням. Під час  французько-російського конфлікту Наполеон оминув Київ стороною, Кримська війна точилася далеко, а під час Першої світової прорив німців стався настільки швидко, що оборонятися на старих валах не було сенсу. Водночас  фортеця відігравала роль у стримуванні можливих повстань, бо за потреби Київ міг бути опорою проти внутрішніх заворушень. Таке, до прикладу, трапилося 1905 року, коли Печерську цитадель використали для придушення бунтів військових частин. Фортечні гармати частіше використовувалися як салюти, а найбільший бій Києва, що стався в січні 1918 року, коли місто захищалося від більшовиків, відбувся фактично на вулицях. Тому київські бастіони стали скоріше символом імперської присутності та військовою базою, а не практичним оборонним щитом.

Занепад фортифікацій та нове призначення

Після середини ХІХ століття військове значення Київської фортеці неухильно знижувалося. У 1870 році місто було проголошено відкритим, тобто таким, що офіційно більше не є фортецею першої лінії. Вали і рови почали розбирати або пристосовувати до господарських потреб. Частина укріплень опинилася в межах  міста, що швидко розбудовувалося, та була знесена під час забудови. Наприклад, рештки старокиївських валів та Лядської брами зрівняли із землею в 1830-х роках. На їхньому місці облаштували площу (сучасний Майдан Незалежності) й нові вулиці. Верхній і Нижній вали після великої пожежі 1811 року втратили свою оборонну функцію й перетворилися на звичайні міські магістралі.

Печерські укріплення частково збереглися довше, проте функціональність споруджень теж мінімізувалася. Потужні каземати й капоніри в другій половині ХІХ століття почали використовуватися як в’язниці та склади. Відомим став цегляний напівпідземний каземат, званий Косим капоніром (через розміщення під кутом до валу). Збудований у 1840-х для оборони рову Госпітального укріплення, з 1863 року Косий капонір переобладнали під політичну в’язницю. Туди кидали учасників Польського повстання 1863-1864 років, згодом – солдатів і офіцерів, звинувачених у бунтах. За суворий режим утримання Косий капонір прозвали «Київським Шліссельбургом». Нині в цих стінах розташований музей «Київська фортеця». Інші каземати теж використовували не за призначенням. До прикладу, у Васильківському укріпленні облаштували склади пального і військове депо, а в кількох вежах – порохові льохи та арештантські роти.

Лисогірський форт відразу після побудови теж не зазнав бойового хрещення, але нажив похмурої слави. Віддалений від центру й  прихований у лісі, він став місцем страт. До 1917 року на Лисій горі виконували смертні вироки: зокрема, тут було повішено Данила Богрова, який у 1911 році вбив прем’єра Столипіна. Після революції форт занепав, утім ненадовго. За часів СРСР там обладнали радіопередавач і метеостанцію. Нині це – територія природного парку, щоправда, з великою кількістю підземних тунелів і незнешкодженими боєприпасами часів Другої світової війни.

Остаточний занепад київських укріплень як військових об’єктів стався після 1917 року. За часів УНР і Гетьманату Печерську фортецю ще використовували для дислокації військ (тут був Арсенал і склад зброї). Та надалі, у міжвоєнний період, місто розросталося, і колишні вали виявилися пережитком минулого. 1927 року вцілілі фортечні споруди оголосили історико-архітектурним заповідником, започаткувавши музей «Київська фортеця». Німецько-радянська війна ще раз нагадала про старе призначення, й у 1929-1940-х навколо столиці було споруджено новітній Київський укріплений район – лінія залізобетонних ДОТів (довготривалих оборонних точок) на відстані  15-20 км від центру. У 1941-му з їхньою допомогою ворога вдалося затримати на кілька тижнів, проте сам Київ, оголошений містом-фортецею, радянські війська таки  лишили напризволяще. Від часів Другої світової війни епоха фортець минає назавжди.

Сучасна топографія та новітні нашарування

Попри століття забудови, спадщина київських фортифікацій досі присутня в міському ландшафті й збережена у назвах. Території давніх валів стали вулицями або парковими алеями. Так, назва станції метро «Арсенальна» відсилає до старих арсенальних майстерень Київської фортеці. Існує вулиця Бастіонна (поблизу Видубичів) на згадку про бастіони Печерської фортеці ХІХ століття. Зелені схили Печерського ландшафтного парку приховують руїни Подільської брами та підпірних стін архаїчного передмостового форту (нині там розташований відомий напівзруйнований «Зелений театр»), а на Лисій горі можна знайти обриси валів форту, порослі густим лісом (нині це популярне місце прогулянок та легенд про відьом).

Значна частина матеріальної спадщини фортеці відкрита для відвідувачів. Тому нині колишні військові об’єкти трансформувалися в складову  історичної пам’яті міста.

Після російського вторгнення навколо міста швидко облаштували блокпости, рови, протитанкові їжаки та окопи, що стали частиною ландшафту передмість. І хоча сучасна  війна ведеться інакше, географія оборони Києва повторює історичні контури. Місто, яке пережило велику кількість штурмів, продовжує укріплюватися вже в новому вимірі, щоразу адаптуючись під нову загрозу.

Дарія ФРОЛОВА

Читайте також: Велесова ніч vs Геловін.

Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі  KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.