Протезування в Україні, повернення до життя після ампутації і мотивація жити далі, готовність міст прийняти людей з особливими потребами, а також про центр «Титанові» — про все це журналісти поспілкувалися з ветераном російсько-української війни, добровольцем батальйону «Айдар», спортсменом Олександром Толоченком у новому випуску ютуб-проєкту “Каштан. Інтервʼю”.
Давайте повернемося до 2022 року. Як і де ви зустріли повномасштабне вторгнення?
Зустрів повномасштабне вторгнення саме в Києві…. Напередодні пізно з роботи прийшов, десь о 2 ночі вже 24-го лютого, і заснув. Приблизно о шостій ранку мені зателефонувала сестра каже: «Саша, почалася війна»… Я думав, що вона рано чи пізно почнеться, але не думав, що в той день…
У мене в сім’ї, крім мене, є старший брат і тато. Тобто, три чоловіки в сім’ї. І нам усім трьом прийшли повістки. Ми відразу втрьох і пішли до військкомату. 25 лютого то було. Старшого брата і тата відразу беруть, без питань: за документами вони підходять. А мені 21 рік, я взагалі не проходив військову службу. В мене військового досвіду максимально що було – так це пару разів виїжджав стріляти з хлопцями на полігон. Отож мені кажуть, що ми тебе не візьмемо. Тому записався до лав добровільно, але потім ще довго не міг потрапити на фронт. А в січні 23-го підписав контракт…
Розкажіть про центр, як він працює?
Рік тому на «Нивках» створено реабілітаційний оздоровчий центр. Ми займаємося інтегративним протезуванням, і це – довготривалий етап. Адже ти постійно перебуваєш у тих самих стінах. Так класно, там круто, там ніхто нічого не заставляє тебе робити, але в тебе постійно силові вправи. Щоб перейти потім на інший етап, ти чекаєш до трьох місяців. Тому дещо тяжко жити в цьому проєкті.
Але ветерани почуваються, нормально. Це — місце, де вони відволікаються від своїх лікарень, поранень. Саме через заняття. Тут ветеран зможе знайти себе після поранення, навіть якщо він до поранення не малював чи не співав, для нього тут двері завжди відкриті, і тут йому постійно раді.
Кожен намагається себе в чомусь знайти: комусь більше подобається малювання, комусь — співати. І їм це подобається, вони кайфують від цього.
У нас взагалі великий центр: більше, ніж п’ятсот квадратних метрів, але, як виявилося, місця все одно мало.
Якщо ти хочеш записувати якісь свої пісні, то це — реально… Просто через музику легше виходити, вважаю, з депресії. Бо по собі це знаю. Я сам через неї виходжу.
Що ще тут можна робити, крім переліченого?
Ще є друга сторона реабілітаційного центру: ветерани можуть займатися спортом, у нас стоять тренажери. Наприклад, якщо ти помалював, ти можеш піти в інший зал, «покачатися» трішки, вдосконалити свої навички ходьби під наглядом фізичного терапевта, який допомагає ветеранам займатися фізичними навантаженнями тричі на тиждень.
Який у вас розпорядок дня? Він однаковий чи щоразу різний?
У мене розпорядок дня дуже цікавий, Ніколи не буває однаковий день. Намагаюся чимось допомогти хлопцям, яких стає в центрі все більше і більше.
Я двічі вже був за кордоном після свого поранення, раз ми їздили на конференцію із протезування в Люксембург. Протезування саме рук і ніг — я цим дуже цікавлюся і вже можу ділитися досвідом з іншими своїми побратимами, які втратили кінцівки, які прагнуть реабілітації і займаються нею.
Нещодавно ви перенесли операцію?
Так, три місяці тому в мене була операція. Дуже задоволений, як пройшла. У мене взагалі не класичне протезування. Тому після всіх лікарень перейшов до реабілітаційного центру у Львові… Я став на ноги, хоча мені говорили, що запротезувати мене не вийде.
А зараз скільки годин ви ходите?
Візком користуюся вдома… А коли їду в справах, залишаю його вдома (він мені так набрид за два роки). Сідаю в машину, іду на своїх ногах, іду працювати, займатися справами.
Щодо безбар’єрності… Зараз ми з вами у просторі, який, звісно, підлаштований для інклюзивності. А взагалі, як у місті це виглядає?
Насправді, ситуація дуже трагічна. Дуже мало таких місць, які були б підлаштовані для людини на візку. Я зараз ходжу на протезах. А є багато людей, які взагалі не стануть на них, і вони пересуватимуться все своє життя на візку. І такі хлопці більш за все закриваються дома, десь по квартирах.
Навіть, якщо громадський транспорт підлаштований під людей з особливими потребами, то не підлаштовані зупинки. Недостатньо лавок для того, щоб от можна було елементарно сісти. Це дійсно тяжко, бо будь-яка ампутація — це вже виклик.
Ви казали, що були в Швеції, Люксембурзі. Як там ситуація з безбар’єрністю вирішена, чи дуже відрізняється від Києва?
Я поїхав до Люксембурга відразу після операції і пересувався містом на колісному кріслі… Це – місто, яке полюбив! Пересувався там на всьому громадському транспорті, і там не було такого, як у нас: з однієї сторони ти спускаєшся, в тебе все нормально, а з іншої — не можеш це зробити. Там усе дуже облаштовано.
Чи змінилося ставлення в суспільстві до ветеранів?
Змінилося, але недостатньо, вважаю. Дуже багато є таких родин, які не кажуть дітям, що в нас триває війна, і через це можуть буть якісь дяді без рук, ніг… І якщо дитина підійде поцікавиться, що за одяг у тебе, чому в тебе ніжок нема — поясни її. Я завжди люблю поговорити з дітьми…
Багато військових, з якими ми спілкувалися, кажуть, що всі все одно пройдуть війну. Поділяєте їхню думку?
Не знаю, як кожен, але впевнений, що кожної сім’ї торкнеться війна. Якщо навіть не на фронті, то вона дотягнеться тут — у цивільному житті. На жаль, ці нелюди вони не тільки воюють на фронті, вони воюють по всій території нашої держави.
Дивіться повну розмову з Олександром Толоченком у новому випуску ютуб-проєкту “Каштан. Інтерв’ю” за посиланням
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
