Військовослужбовець Української добровольчої армії спілкувався з журналістам ютуб-проєкту «Каштан. Інтерв’ю»

Про шлях від волонтерства до Лицарського Хреста Української добровольчої армії розповів у новому випуску ютуб-проєкту «Каштан. Інтерв’ю» музикант, продюсер, співак, аеророзвідник Окремої служби безпілотної авіації УДА Владислав Німак.

Владиславе, ви до війни були музикантом, працювали викладачем та концертним менеджером, а потім стали військовим і організатором навіть стендапів. Яким був шлях переходу?

До повномасштабного вторгнення я був пов’язаний з музикою,  викладав музику в школі, був учителем музики і грав у львівській музичній групі. Перед повномасштабним вторгненням, років, напевно, за три,  вже мав досвід як організатор, концертний директор.

Коли  розпочалося повномасштабне вторгнення, то звісно, творчість поставив на паузу… Відчував, що в мене душа лежить виключно до того, аби робити щось, що пов’язано з рухом опору Росії, з допомогою Силами оборони України, з волонтерством тощо.

Нині мене якоюсь мірою  можна назвати аеророзвідником, дронщиком, але  фактично зараз би себе назвав, напевно, комунікаційним менеджером, фондрейзером у підрозділі. До речі, у підрозділі окремої служби безпілотної авіації я вже четвертий рік, і мав досвід і перепробував себе в дуже різних сферах: і як аеророзвідник, і дешифрувальник, і працював на роботі, яка пов’язана з радіоелектронною розвідкою, і на антидроновій рушниці.

Якщо порівняти в умовному відсотковому відношенні, скільки у вас  артиста, людини творчої, музичної, а скільки військового?

Дуже важко ідентифікувати себе як військового, хоча  вже маю певний  досвід з 22-го року, але душа моя точно до цього не лежить. Коли завершиться війна, то  точно не планую займатися речами, пов’язаними з військовою службою. Це – не є моя сфера. Планую повернутися в культурне життя.

Я би сказав, що  душею в мене «нуль» відсотка військового. Але нині вимушено це роблю. Це – повністю вимушена діяльність, яка мені взагалі не близька… В мене ніхто в родині не пов’язаний з військовою діяльністю. Мама в мене все життя працює в освіті, в школі, батько – економіст, сестра молодша навчається, бабусі, дідусі – теж ніяк не були з цим пов’язані.

Але ви цим займаєтесь добровільно в УДА. І, відповідно, ніхто вас не змушував до цього, так?

Це був внутрішній поклик. Я би сказав, що йдеться про мої цінності,  мою родину,  моє оточення. В дитинстві я був в організації PLAST, у старшому віці вже був у Спілки української молоді, їздив завжди на вишкільні табори.

Плюс я – з Калуша. А Калуш – це такий досить чіткий  осередок національно-патріотичного двіжу. В нас  все під боком в плані  націоналістичної закалки. Тому в мене  особливо не було вагань, і не розумів, як може бути в моєму випадку інакше…

Якщо повернутися до того моменту усвідомленого рішення, коли ви вирішили долучитися до війська, які були думки, емоції?

Взагалі було відчуття, що буде повномасштабна війна… Я активно дуже волонтерив. І я себе класно почував як волонтер в плані ментальному: відчував себе  на своєму місці. Але відчував, що, можливо,  замало роблю, відчував, що хочеться бути більше включеним у всі процеси. І дуже поступово, але доходив до рішення, що  хотів би долучитися до Сил оборони.

Які найсильніші спогади з тих перших днів, коли ви долучилися до УДА?

Перший тиждень був для мене стресовий. Був у навчальному центрі, ми там тренувалися, слухали  лекції на різні теми, проходили  навчання. Це було дуже насичено. І я би не сказав, що це щось було якось схоже на військові дії. Це просто було військове навчання. Але я тоді, напевно, найбільший стрес відчув від повної зміни зовнішнього клімату, оскільки  ніколи не був прихильником  служби в армії.

Мені це все було не близьке, я був зовсім інших поглядів, але почалося повномасштабне вторгнення, і цей весь перший період дуже сильно змінив моє «я».

А були сумніви?

Були сумніви… Зараз  роблю те, що, на мій погляд, дає найбільший коефіцієнт корисної дії для спротиву Росії. Мені навіть здається, що  завжди до цього прагнув. Особливість моєї служби, мені здається, це – прагнення бути найбільш корисним. І мені здається, що я зараз найбільш корисний серед усіх можливих варіантів того, чим  би міг займатися.

Чи можна любити країну, знаючи, що країна може робити якісь помилки?

Однозначно так. У мене взагалі дуже багато запитань до країни,  до державних структур. Дуже багато всього можу піддати якісь критиці, сумніву, але  розумію, що мені не підходить позиція просто критикувати. Планую жити в Україні все життя. Тобто,  хотів би подорожувати багато і  на навчання  за кордон поїхати і ще щось. Але в мене є ціль. Знаю, що  комфортно  почуватимуся, якщо в мене буде квартира десь там у Києві, чи  Львові, чи  Калуші, чи  Харкові… Знаю, що завжди буду прагнути до покращення наших державних структур і всього, що в нас є.

Що це таке бути аеророзвідником у сучасній війні? Як взагалі виглядає типовий день?

Дуже цікаве запитання і дуже складне. Мені здається, у моєму випадку ти маєш бути завжди в тонусі всього, що відбувається. Тобі треба постійно навчатися. Ти маєш розуміти, що кожного дня придумується щось нове:  нові частоти,  технології,  лайфхаки,  креативні рішення. І, у першу чергу, – з боку ворога. Тому тобі треба бути в тонусі, щоб якщо в твою сторону, чи в сторону ваших позицій, чи позицій суміжників летить щось на новій частоті, ти вже маєш думати, як зробити так, щоб воно не долетіло. Тобто вигадати якусь протидію, якісь сканери, детектори дронів, які могли би  вже побачити, що це летить і як його перехопити, збити. Тобто, бути людиною, яка працює з дронами, це завжди бути в курсі нових технологій і постійно навчатися. Це про постійний вихід із зони комфорту…

Сьогодні молодь, яку ти спостерігаєш навколо себе, вона  готова брати відповідальність?

Є дуже різна молодь, і є та, яка готова брати відповідальність. Якщо говорити про якісь національні патріотичні засади, то теж дуже різна є молодь. Причому в різних містах буває дуже по-різному. Але хочеться, щоб молодь була більше включена в навколишні процеси, була більш небайдужою. Хочеться, щоб молодь розуміла себе українцями, розуміла, що навіть у школі ти все одно можеш бути корисним Силам оборони.

І мені би хотілося, щоб молодь була більше включена у всі процеси, щоб вона більше цікавилася, щоб  була медійно більш обізнаною і не виїжджала з України.

Дивіться повну розмову з Владиславом Німаком в новому випуску ютуб-проєкту «Каштан. Інтерв’ю» за посиланням.

Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі  KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.