Український режисер та документаліст Олексій Радинський в екслюзивному інтервʼю Діні Бернацькій у проєкті «Каштан Інтервʼю» розповів про проблему забудови столиці, документування воєнних злочинів, у чому міський голова Києва Віталій Кличко перевершив попередника Леоніда Черновецького та як аварія на «синій» гілці Київського метрополітену актуалізувала фільм режисера «Нескінченність за Флоріаном».
Скорочену текстову версію інтервʼю подаємо далі.
З якими думками сьогодні прокинулися?
Вже багато днів поспіль прокидаюся, мабуть, з однією і тією ж самою думкою: як прикро, що владу в нашому місті (Києві, – ред.), власне, під час великої війни захопили мародери. Я маю на увазі мера і його команду. Адже інакше, ніж мародерами, не назвеш в принципі людей, які, використовуючи стан війни, займаються пограбуванням, знищенням культурної спадщини тієї, яка ще тут залишилася, вціліла від російських атак. І роблять це, можна сказати, глибоко в тилу. Але це називається мародерством за всіма ознаками та поняттями.
Війна за збереження культурної спадщини: ви є автором документального фільму «Нескінченність за Флоріаном». Це ваша документальна стрічка про збереження «летючої» тарілки на Либідській площі. Боротьба триває й досі?
Звичайно, триває. Я для початку хочу уточнити, що не дуже люблю використовувати слово «війна» в метафоричному значенні. Ми знаємо, де у нас справжня війна, де у нас фронт. Коли я кажу про мародерство, це кажу в досить буквальному сенсі. Мародерство відбувається, як ми знаємо, не лише там, де війна триває безпосередньо, не лише на фронті. Воно відбувається і в тилу – те, що ми спостерігаємо у Києві. Фільм «Нескінченність за Флоріаном». Основна фабула – це конфлікт, який виник навколо такої легендарної символічної київської будівлі «Летюча тарілка», яка знаходиться біля метро Либідська. Спектр тем, які порушуються, значно ширший. Тобто ми в принципі зробили фільм, головним героєм якого є архітектор цієї будівлі – видатна унікальна людина Флоріан Ілліч Юр’єв.
БОРОТЬБА ТРИВАЄ: «ПАМʼЯТКИ РУЙНУЮТЬСЯ КОЖНОГО ДНЯ»
На жаль, два роки тому, у віці 92 роки Флоріан пішов із життя. Останні приблизно п’ять років його життя ми – команда фільму – співпрацювали з ним. Супроводжували його в тій боротьбі, протистоянні із забудовниками та корумпованими посадовцями, які прагнули і, насправді, досі прагнуть перетворити цю унікальну споруду на вхід до торговельного центру. Боротьба триває, так. Тобто певний етап цієї боротьби завершився ще до завершення нашого фільму, коли в 2020 році «тарілка» здобула статус пам’ятки архітектури та монументального мистецтва України.
Цей статус дуже часто абсолютно нічого не значить. Ці пам’ятки руйнуються у нас практично кожного дня. Тому, звичайно, боротьба триває.
Нашою ідеєю було не просто зупинити будівництво цього абсурдного і абсолютно непотрібного нікому ще одного торговельного центру, який ще й належить громадянину рф Вагіфу Алієву, але й запропонувати щось нове.
Людям, які керують цими процесами, взагалі пояснити, що щось потрібно, окрім торговельних площ… вони просто цього не розуміють.
Жодного проєкту, жодного навіть офіційного твердження щодо того, як збираються використовувати цю унікальну будівлю. Інша сторона цього протистояння тримає свої плани в таємниці. Наш фільм є в певному сенсі експериментом з громадською думкою.
Для вас «Нескінченність за Флоріаном» – це про спробу завадити рейдерству чи про особистість Флоріана Ілліча?
Це дійсно фільм, у центрі якого є Флоріан Юр’єв. Ми як знімальна група, як ініціативна група не просто стежили з боку за цим (ситуацією навколо «Летючої тарілки», – ред.), але і брали участь в цьому процесі, власне, як міські активісти і, власне, присутність наших камер під час цього процесу під час, наприклад, процесу перемовин різноманітних, зустрічей, як виявилось, впливала на перебіг цього процесу. Посадовці, які вирішили, які звикли, все вирішувати за закритими дверима і без присутності жодних камер, опинилися в ситуації, коли їм доводилося робити це в присутності камер. Тому я би сказав, відповідаючи на ваше запитання, що це і те, і те.
Чи були перешкоджання вашій діяльності. Коли ви боретеся за збереження культурної спадщини, коли ви боретеся з рейдерством, я як юристка можу уявити, що і як намагалися перешкоджати. Чи були погрози?
Нам як кінематографістам-документалістам ніхто не перешкоджав. Можна сказати, що погроз не було. Якщо ж подивитись на більше активістський бік цього процесу, то не можу сказати, що мені особисто хтось погрожував чи перешкоджав. Але, як мінімум, нам дуже сильно не допомагали.
ДИКТАТУРА ВЕЛИКОГО КАПІТАЛУ
Ви боролися проти перебудови Контрактової площі. Чи багато залишилося недоторканими?
Київ досить велике місто, досить багато ще залишилося недоторканим. Я б не хотів перебільшувати свою роль в антизабудованих рухах. Так, у Києві дійсно, останніми роками більше працюю в документальному кіно. Займаюсь практично тільки цим, і велика частина моїх кінопроєктів пов’язані з сучасністю Києва і частково з його історією. Так, в минулому я дійсно досить більш активно брав участь в таких історіях, як, наприклад, така афера, про яку, мабуть, вже всі забули. Але десь у середині, наприкінці 2000 років, у ще тодішньої київської влади, ще за часів Черновецького виникла «блискуча» ідея перебудувати Контрактову площу, знести пам’ятник Сковороді, а точніше – перенести його кудись в інше місце і побудувати на цьому місці, власне, таку репліку – макет будівлі магістрату, яка існувала колись в ХІХ ст. Ми тоді були досить активною спільнотою студентів Києво-Могилянської академії. І тоді, звичайно, ми всі виступили (проти, – ред.). Це настільки абсурдно все виглядало, що ну, досить різко спільнота виступила проти.
Режим мера Черновецького порівняно з тим, що почалося потім, порівняно з тим, що почалося вже за часів Кличка (міського голови Віталія Кличка, – ред.), коли, ну тут реальна диктатура великого капіталу.
Здавалося, що може бути взагалі абсурдно гірше, ніж мер Києва Леонід Черновецький? Але Кличко легко це дно пробив.
«БОЛЬОВА ТОЧКА» КИЄВА
Це, до речі, перший мій фільм, який виходить в Україні в прокат. Я думаю, що насправді ми попали впевнено в больову точку Києва. Таку мобільну рекламну кампанію для нашого фільму влаштувала аварія в київському метро, яка позбавила нас практично половини синьої гілки.
Безпомилково згадали той епізод у фільмі, де, власне, попереджають про те, що будівництво торговельного центру Ocean Mall дуже сильно шкодить підводним підземним водам річки Либідь. Це, власне, той перегін між станціями Либідська та Деміївська. Там, де відбулося затоплення метро. Так, наскільки безпосередньо пов’язане це будівництво з цією аварією мало б встановити слідство. Але оскільки власники цього торговельного центру перебувають в близьких стосунках з мером міста, я не покладаю великих надій на незалежність цього слідства.
КІНЕМАТОГРАФ ПІСЛЯ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ
Останні більш ніж півтора роки, з моменту початку великої війни як документаліст працюю в принципі виключно з цією темою. Я маю пояснити, що фільм «Нескінченність за Флоріаном» був завершений вже майже два роки тому. В принципі, цей фільм певною мірою мені здавалося про епоху, яка завершилася зараз. Виявляється, що вона не зовсім завершилася от. З весни минулого року я повністю присвятив одній темі – це те, що сьогодні називають «документування воєнних злочинів». Працюємо з квітня минулого року по всій Україні, фіксуючи, досліджуючи, документуючи воєнні злочини рф.
Особливістю цього проєкту є те, що ми працюємо одночасно як медійний і юридичний проєкт, тобто всі матеріали, які ми збираємо (робимо глибинні інтерв’ю зі свідками воєнних злочинів), ми робимо згідно з протоколами, які дозволяють ці інтерв’ю в майбутньому використовувати в міжнародних кримінальних судах. І ці суди вже працюють.
Весь матеріал, який ми збираємо, потрапляє до юридичної команди «Свідчить Україна», яка аналізує зі своєї точки зору.
Одним із результатів моєї участі в проєкті «Свідчить Україна» є документальний фільм «Чорнобиль 22». Це фільм про окупацію Чорнобильської зони російськими військами в лютому-березні 2022 року. Після деокупації Чорнобильської зони нам вдалося туди потрапити, задокументувати наслідки перебування російських військ, поспілкуватися зі свідками не лише з числа працівників ЧАЕС, які були заручниками російської армії понад п’ять тижнів, а також з багатьма іншими свідками.
Що особисто вразило вас?
Вразила, перш за все, сила цих людей. Я кажу зараз про працівників і працівниць ЧАЕС, які опинилися в заручниках російських військ. Деякі люди, які працюють на Чорнобильській АЕС, вони там працюють ще з часів до аварії.
