15 липня в українському календарі відзначається як День української державності
Дата обрана не випадково, адже відповідає 28 липня за юліанським стилем, коли вшановується Хрещення Русі. Крім того, саме 15 липня 1015 року вважається днем смерті князя Володимира Великого, постаті, яка започаткувала фундаментальні зміни в устрої Русі.
Прив’язка Дня державності до імені Володимира має історичне підґрунтя. Він не лише ініціював процес християнізації, а й заклав основи централізованої державної моделі, орієнтуючись на зразки Візантії. Християнство в цьому випадку розглядалося як засіб політичного об’єднання, а не лише як релігійна практика. Прийняття віри супроводжувалося дипломатичними домовленостями, військовими союзами та створенням нового типу адміністративного порядку.
Саме тому 15 липня – не лише історичний спогад, а й дата, що дозволяє інакше подивитися на процеси формування української ідентичності: як саме ми опинилися там, де ми є.
Переосмислення легенди
У побутовій історіографії побутує образ Володимира, який особисто приймав місіонерів із різних країн та вибрав християнство, побачивши красу візантійського обряду. Проте такий сюжет більш нагадує літературну байку, ніж справжнє причинно-наслідкове пояснення.
На відміну від казкових описів, багато достовірних джерел свідчать про продуману політико-дипломатичну кампанію князя. Між 987 і 988 роками Володимир уклав союз із Візантією проти повсталої знаті Василія ІІ, зокрема Барди Фока й Барди Скліра. Угода передбачала не релігійне паломництво, а військову допомогу в обмін на шлюб із імператорською сестрою Анною. Та оскільки Володимир був язичником, шлюб був можливим лише за умови його хрещення. Тому невдовзі відбулося хрещення князя, що легітимізувало угоду з Візантією. Так Володимир отримав союз, візантійську наречену та статус рівного серед християнських монархів.
Та не менш важливою подією після хрещення князя стала масштабна кампанія хрещення киян – саме як інституційна технологія, адже за свідченнями «Повісті минулих літ», Володимир буквально наказав бути присутнім кожному: «Хто не зайде завтра на ріку, багатий чи убогий, прошак чи робітник, буде моїм ворогом».
Християнство як інструмент структури державотворення
Обравши християнство у візантійському обряді, князь Володимир фактично імпортував систему політичної організації. Візантія на той час була однією з найстабільніших імперій Європи, де духовна і світська влади були інтегровані у струнку ієрархічну модель. Імператор там виступав не просто як правитель, а як «божий намісник», чия влада затверджувалася церквою. Тому така модель давала можливість вийти за межі локального князівського управління.
Всі складові християнізації поступово були адаптовані на території Русі, витіснивши язичництво. Нова державна структура охоплювала не лише духовну, а й адміністративну, правову, комунікаційну та культурну сфери. Вже в 989-996 роках у Києві збудовано церкву Богородиці (Десятинну) – перший кам’яний храм Київської Русі, зведений на кошти князя Володимира. Також було запроваджено обов’язковий податок на утримання церкви у вигляді «десятини», тобто десятої частини прибутків княжого двору, яка передавалася на церковні потреби.
У Києві засновується митрополія, яка формально підпорядковувалася Константинополю, проте вже тоді закладала підґрунтя для майбутньої автономії. Першим київським митрополитом був Михайло І – грек за походженням, як вважається, надісланий із Константинополя після хрещення Володимира. Саме він організував перші єпископські кафедри та започаткував церковне управління, орієнтоване на візантійський зразок.
У перекладах і поширенні богослужбових книг використовується церковнослов’янська мова, яка одночасно затверджується як стандарт літературної писемності. Вперше впорядковується час: встановлюється церковний календар, із чітко визначеними святами, постами, днями пам’яті, що визначає соціальний устрій.
Релігійні зміни впливають на моральні архаїчні погляди: скасовуються людські жертвоприношення, що до того були частиною язичницьких ритуалів, запроваджуються реформи шлюбного права, а також створюються притулки для нужденних при церквах. Такі реформи наближали Русь до моделі візантійської політичної теології.
Після смерті Володимира в 1015 році його син Ярослав Мудрий продовжив вектор християнізації, заснувавши нові собори (зокрема, Софія Київська, 1037 рік), відкривши церковні школи й затвердивши перший систематизований правовий кодекс – «Руську правду», де елементи канонічного права поєднувалися зі світськими нормами. Саме за правління Ярослава, попри підпорядкування Константинополю, зростання державної й культурної ваги Києва зумовило поступову еволюцію до автономії. У 1051 році митрополитом уперше було обрано не грека, а русича – Іларіона, видатного богослова й автора «Слово про закон і благодать». Християнство таким чином поступово стало не лише релігією, а й платформою державної єдності, міжнародної легітимності і внутрішнього правопорядку.
Крім того, династична політика Рюриковичів посилювала релігійну інтеграцію: доньки Ярослава Мудрого виходили заміж за монархів Норвегії, Франції, Угорщини, що закріпило Київську Русь як частину християнської Європи. Так християнство стало каналом зовнішньополітичної присутності, та до того ж інструментом внутрішньої централізації й регламентації публічного й приватного життя.
Трансформація візантійської моделі
Однак візантійське християнство, впроваджене Володимиром, суттєво відрізнялося від латинського – римського. Модель, поширена на українських землях, не несла «жорсткої вертикалі», що була характерною для католицького Заходу.
Проте стабільність православного простору тривала доти, доки Київська Русь існувала як потужний державний центр. Зі зруйнуванням державності внаслідок монголо-татарської навали та наступних політичних змін території України потрапили під вплив кількох культурно-релігійних проєктів: католицького заходу через Річ Посполиту, ісламського сходу через Османську експансію та московсько-православного варіанту з північного сходу. Саме тоді вперше відбувається масштабна трансформація християнства на українських землях як інструменту політичного контролю, асиміляції та уніфікації населення.
Найяскравіше це проявилося в період входження українських земель до складу Речі Посполитої, зокрема після підписання Люблінської унії 1569 року, коли Велике князівство Литовське та Королівство Польське об’єдналися в єдину федеративну державу задля збільшення захисту від Московії та Османської імперії. Польща, прагнучи зміцнити спільну оборону, ініціювала створення унії. На Люблінському сеймі 1569 року польський король Сигізмунд ІІ Август домігся приєднання більшості українських земель – Волині, Київщини, Поділля, Брацлавщини, Підляшшя – до складу Польської корони, обіцяючи вже частково полонізованій частині української шляхти новий формат влади зі збереженням впливу та привілеїв.
Проте домовленості з боку Речі Посполитої не були дотримані, а католицька церква почала поступово витісняти православ’я з публічного простору. Кульмінацією стало укладення Берестейської унії 1596 року, коли частина православної ієрархії визнала верховенство Папи Римського, зберігши східний обряд. Так постала греко-католицька церква як компроміс, який мав легітимізувати релігійну та політичну лояльність українських еліт до Речі Посполитої.
Втім на практиці цей компроміс викликав глибокий розкол у суспільстві. Одним із найпомітніших представників спротиву асиміляції став Петро Могила. Він прагнув відродити православну традицію через освітні реформи, створення Києво-Могилянської колегії, переклади богословських текстів і збереження канонічної ідентичності.
Із північного сходу поступово на українські землі проникало московське православ’я: жорстко централізоване, ідеологізоване й суттєво відмінне від візантійського, що його свого часу запровадив князь Володимир. Уже в 1448 році Московія самовільно відокремилася від Київської митрополії, внаслідок чого її релігійна структура призвела себе до канонічної ізоляції на понад пів століття. У 1589 році Московія проголосила свій патріархат, а з падінням Константинополя в 1453 році вона взяла на себе роль «Третього Риму», оголосивши себе наступницею православного центру, що канонічно мало імперський характер. Такий міф зробив із релігії форму обов’язкової покори царю як «помазаннику божому». А після встановлення московського патріархату в 1589 році, а згодом – насильницького підпорядкування Київської митрополії Москві в 1686 році (Вічний мир, підкуп Константинопольського патріарха), московська церква почала активно витісняти українську літургійну мову, обмежувати унійних ієрархів, ліквідовувати місцеві релігійно-освітні традиції. Митрополитів у Київ призначали з Москви, а ідея «єдиної віри» стала ключовим інструментом формування концепції «єдиного російського міра».
Тим часом Поділля з 1672 до 1699 року перебувало в складі Османської імперії. За цей час частину католицьких і православних храмів було перетворено на мечеті. Деякі з них доповнювали мінаретами, що свідчило про зміну релігійного контролю. Після повернення цих територій до складу Речі Посполитої (внаслідок Карловицького миру) мечеті знову перетворювалися на церкви, однак часто без знищення ісламських елементів. Так, наприклад, на мінаретах установлювали фігури Богородиці, створюючи химерне поєднання сакральних символів різних епох і конфесій.
Тож упродовж кількох століть українське православ’я опинялося між кількома ідеологічними магнітами – і саме тому його первинна візантійська модель часто деформувалася під політичними тисками, втрачаючи той пласт, котрий запровадив Володимир.
Вплив Нового часу та радянізація
З настанням Нового часу почав змінюватися сам принцип взаємодії між релігією та політикою. У ХVІ столітті італійський мислитель Нікколо Макіавеллі одним із перших чітко сформулював ідею поділу між владою світською та духовною. У своєму трактаті «Державець» (1532) він обґрунтував, що релігія може слугувати інструментом морального порядку, проте політичні рішення повинні ухвалюватися, виходячи з доцільності, а не з релігійних догм. Уперше було публічно проголошено, що держава може існувати незалежно від церковної влади.
Ці ідеї стали передумовою для масштабної секуляризації, яка розпочалася в Європі після Вестфальського миру 1648 року (результат у формі двох мирних договорів Тридцятилітньої війни 1618-1648 років, що закріпив свободу віросповідання).
Та в Україну зміни прийшли лише у ХІХ столітті, коли поширилися ідеї соціалізму на тлі авторитарного тиску Російської імперії та занепаду самої структури. Кульмінацією став Жовтневий переворот, а з приходом більшовиків на початку ХХ століття ці ідеї набули жорсткого, репресивного характеру. У 1925 році створено «Союз войовничих безбожників» – масову організацію, що мала на меті викорінити релігію з життя радянського суспільства. Проводилися публічні «суди над Богом», антирелігійні виставки, лекції з «наукового атеїзму», організовувалися кампанії зі знищення церков. За деякими даними, лише протягом 1930-1937 років в УРСР було зруйновано або закрито понад 10 тисяч храмів. Священників переслідували, арештовували, висилали до Сибіру або розстрілювали за «контрреволюційну діяльність».
Водночас сакральне мислення нікуди не зникло, бо храми підмінили мавзолеями, а ікони – портретами вождів.
У цей час релігійне життя в Україні існувало, попри масштабні репресії. Частина вірян пішла в підпілля. Найбільш показовим став приклад УГКЦ, яку в 1946 році радянська влада формально ліквідувала у Львівському соборі – примусовому заході, організованому НКВС. УГКЦ була змушена продовжувати своє існування в підпільних умовах: проводили таємні літургії в домівках, навчання духовенства відбувалося в закритих умовах, ієрархи перебували під постійним наглядом. Зокрема, у 1945 році було арештовано митрополита Йосипа Сліпого, який 18 років провів у таборах і засланні. Проте після міжнародного тиску був звільнений і переїхав до Рима, де організував духовну підтримку українців у діаспорі та ініціював створення Українського католицького університету.
Подібно діяли й інші конфесії. Частина православного духовенства відмовилася співпрацювати з державою та залишалася нелегальною. Протестантські громади – баптисти, п’ятидесятники, адвентисти – теж продовжували діяльність у підпіллі. Зокрема, в 1960-1980-х роках в Україні з’явилися перші самвидавні книги духовного характеру, які розповсюджували серед вірян.
Особливе значення мала релігійна діаспора, зокрема українські церкви в Канаді, США, Німеччині. Саме вони зберігали богословську, літургійну і видавничу спадщину, яка після 1991 року повернулася в Україну та допомогла відновити духовне життя.
Відродження
З розпадом СРСР у 1991 році в Україні було знято радянську заборону на релігійне життя. Почалося відновлення структур УГКЦ, автокефальної УПЦ, активізувалися протестанти, юдейські й мусульманські громади. До початку 2000-х діяло вже понад 30 тисяч релігійних організацій. Віра повернулася у формі спадкоємності та культурної легітимності.
Втім релігійне поле не стало нейтральним. УПЦ МП, формально автономна, залишалася в євхаристійному зв’язку з РПЦ. Це посилювало напругу, особливо після 2014 року, коли релігійна приналежність почала маркувати політичну позицію. Частина духовенства ПЦУ, УГКЦ та протестантів підтримувала фронт – волонтерством, капеланством, польовими месами. Водночас декотрі представники УПЦ МП уникали публічної позиції або демонстрували лояльність до Москви.
Початок повномасштабного вторгнення активізував процес виходу громад із підпорядкування УПЦ МП. Загалом від 2018 року понад 1900 релігійних громад змінили юрисдикцію. Цей процес охопив усі регіони, зокрема західні, центральні й навіть частину південного сходу.
Служба безпеки України ініціювала масштабні перевірки у десятках єпархій. Обшуки відбувалися не лише в Києво-Печерській лаврі, а й у монастирях і церквах Вінниччини, Херсонщини, Житомирщини, Черкащини й Волині. Було виявлено російські паспорти, агітаційні матеріали з прославленням армії РФ, листування з ФСБ, прапори самопроголошених «ЛДНР», документи окупаційних адміністрацій.
Сьогодні, як і понад тисячу років тому, релігія – не лише інституція віри, а й простір морального вибору, що стає політичним маркером. Усе, що ми спостерігаємо нині: від переходу парафій до нових конфесій – до ваги церкви у часи війни, доводить, що сакральне змінює форму. І саме тому дата хрещення, постать Володимира та питання державності залишаються взаємопов’язаними.
Дарія ФРОЛОВА
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
