Фронтмен гурту «Фіолет», письменник, арт-директор фестивалю «Бандерштат», військовослужбовець — новий гість «Каштан. Інтерв’ю»
Говоримо про артистів-зрадників, творчість під час війни, службу у війську і «Культурний десант». А також про плани на майбутнє, потребу України в цілому поколінні психологів, і про те, як має підготуватися українське суспільство до повернення ветеранів із фронту.
Сергію, де Ви зараз перебуваєте, як розпочалась ваша осінь?
Перебуваю на Південному напрямку, тут і почалася наша осінь, з вивчення флори, фауни півдня Таврії нашої чудової, яка, на жаль, частково окупована руснею.
Проходжу службу в «Культурному десанті». Це підрозділ, який працює під егідою Генштабу.
Ми займаємося морально-психологічною підтримкою наших вояків. Це заходи, здебільшого на лінії фронту, там щодня ми маємо по кілька заходів для військових за чотири-шість кілометрів від лінії зіткнення.
Підрозділ не бойовий, але працюємо там, де йдуть бойові дії, тому важливо — давати можливість хлопцям трішки емоційно-психологічно розвантажитися, бо не завжди в Збройних Силах України вистачає кадрів і ресурсу на таку роботу з військовим. У «Культурному десанті» всього сім груп, які працюють по всіх напрямках фронтів, та окремі групи, які працюють по навчальних та реабілітаційних центрах, шпиталях.
Людей не так багато, але ми намагаємося щодня охопити по дві-три локації.
Ми сідаємо в невеликому колі, спілкуємося. Трішки поезії, музики, десь міні-театру.
Тому так приблизно служба кожного дня в мене виглядає. Дуже багато і натхнених історій, дуже багато і важких історій.
Є відчуття розриву між цивільним соціумом і тими, хто на війні.
Багато хто говорить, що світ лишився десь там. Друзі, кажуть, що з кожним місяцем все менше-менше спілкуємося.
Хто тут по кілька років, то взагалі. Фактично, навколо нього утворилася ціла екосистема, в якій вже не лишилося місце колишнім зв’язкам, і всі ці люди рано чи пізно повернуться до нормального життя, і країна ще не готова таку кількість військових прийняти, адаптувати, соціалізувати.
Частина військових дійсно тригерно ставиться до побутових проблем тилу, а є інша частина, яка каже, що заради цього і воюємо, щоб жили мирні люди.
Майже щось таке зустрічав.
Я, звісно, за здоровий компроміс, бо дуже багато чинників, навіть не емоційних, а економічних. І досі величезна кількість підтримки, яка йде Збройним Cилам з волонтерського корпусу, так би мовити, з суспільства.
Звідки ці гроші беруться? Вони ж не з повітря беруться, вони беруться і з роботи кав’ярень, магазинів маленьких, великих стартапів.
Ми мусимо розуміти, що всі ці дрони не беруться з повітря. Це все чиясь робота.
Система має працювати, має працювати економіка. З іншого боку, ніхто нікому не забороняє відпочивати десь, відводити душу. Військові теж повертаються на ротацію, відпочивають у кав’ярнях, сидять в ресторанах. З сім’ями, це абсолютно нормально, але є якісь морально-етичні речі. У соцмережі, де виставляєшся, як там, катаєшся Європою, відпочиваєш на Балі.
Ще якісь речі, я це постійно помічаю. Я навіть не хочу підіймати питання тих колег, музикантів, наприклад, які виїхали з країни взагалі.
Що Ви думаєте з цього приводу?
Не хочу тавро вішати на них, бо, можливо, у когось були якісь непереборні сімейні труднощі. Я не знаю історію кожного з тих, хто таке рішення прийняв, але загалом, на противагу їм, знаю дуже багатьох інших людей, у кого теж було багато сімейних труднощів, хто зробив вибір на користь того, щоб піти в армію.
Нещодавно Ви презентували поетичний проєкт «Відчуй». Це відеороботи, в яких відомі українські актори і в тому числі волонтери декламують Ваші вірші. На ютубі, я побачила, що вже вийшло чотири відео, так? Розкажіть детальніше про цей проєкт.
«Відчуй» виношувався роками, як можливість створити контент поетичний, музичний. Він поєднаний для людей із порушеннями зору, слуху.
Чому цього року все запустилося? Було кілька тригерних випадків.
Один із них – це була розмова з одним із наших шанувальників, який на війні втратив частину кінцівок, зір. Ми розмовляли, я десь почав трохи гуглити, як люди, які втратили зір, соцмережами, наприклад, користуються, в якій доступності для них перебуває звичне для нас.
Те ж мистецтво, про яке ми говоримо. Фільми, книги, музика, вірші, все на світі.
Власне, з кількох розмов із нашою командою народився проєкт. Український культурний фонд підтримав нас, і ми нещодавно його розпочали.
Там три блоки. Власне, ми почали із відео, будуть вірші, поки я був в «учебці», наша команда займалася зйомками.
Ну, і всі ці відео супроводжуються перекладом на жестову мову. Ну, і акторам хочу подякувати: і Гріші Бахланову, і Саші Боднарьову, і Псані Странедюк, і Насті Пустовід, Саші Хоменку з проєкту МУР. Тоня Хижняк ще буде, Андрій Ісаєнко.
І окремо ще буде збірка моїх віршів шрифтом Брайля. Ми зараз працюємо вже над виданням.
Тираж цієї збірки буде переданим спеціальним школам-інтернатам, а також громадським організаціям, які опікаються людьми з порушеннями зору.
А хто зараз над цим працює? Наскільки велика там команда і хто підбирав, власне, акторів? Це було за Вашої участі?
Частково, але в основному займається цим Катя, моя дружина і директор гурту «Фіолет». Вона повністю займалася і кастингом акторів.
Яке мистецтво є доречним під час війни?
Я б не хотів говорити про такі речі, бо тут і питання кон’юктури зараз спливе. Мені здається, для кожного митця все має бути природнім і гармонійним. Не потрібно з себе народжувати пісень про війну, якщо ти не готовий про війну співати.
Важливо залишатися собою, тому що ці часи плодять кон’юктуру, а кон’юктура зазвичай плодить неякісну культуру, неякісний контент.
Війна у віршах про любов і в піснях про любов, вона між рядків, якщо це щиро.
У квітні Ви оголосили про одруження, хоча разом ви вже давно, наскільки я розумію. Чи пов’язано це рішення одружитися з тим, що вже за місяць ви оголосили, що долучаєтесь до лав Збройних Сил України?
Ні, не пов’язано. Це було пов’язано з деякими бюрократичними нюансами, які були пов’язані з документами і з усім іншим.
Тому це трошки затягнулося. А коли вже все «устаканилося», просто так збіглося.
Ну, і любов до жінки, яка подарувала тобі дитину, вона не порівняється з жодною іншою любов’ю.
А щодо Ваших рефлексій. Що змінилось у Вас за ці місяці?
Я не в бойовому підрозділі.
В мене були якісь очікування перед тим. Щось трішки по-іншому склалось, щось так, як обіцяли.
Але загалом я стикнувся з усім тим, про що мене попереджали колеги. Що це – армія, і це – нормально абсолютно, особливо з нашими традиціями, з «совком», який постійно молодими військовими витравлюється з армії, але все це дається дуже важко. З іншого боку, якщо говорити про наш підрозділ, про «Культурний десант», ми максимально сучасні.
Ми осучаснюємо всі види комунікації з військовими, виходимо за межі бюрократії.
Ну, і ще специфіка діяльності, що ми повинні бути дуже мобільними, бо за день можемо 500-600 кілометрів по лінії фронту проїхати.
З 2018-го у Вас регулярно з’являлися нові романи. Вже якісь нотатки робите на наступні?
Було кілька ідей, але це поки тільки ідеї. Зараз хочу зосередитись на збірці оповідань.
Десь вони опосередковано війни торкатимуться, десь якогось звичного життя, десь дитинства з 90-х.
Бо за цей весь час підзбиралася низка сюжетів. І за цей рік, і за кілька попередніх, які я точно не реалізовував в масштабах повістей чи романів, але які точно підійдуть для оповідань.
Якщо ми говоримо про перемогу, мирний час, коли вже військові повернуться додому, хотілося б теж Вашу думку з цього приводу запитати. Бо багато психологів військових кажуть, що ми маємо бути готовими до повернення з фронту наших військових. Як саме зараз можуть у тилу люди готуватись до цього?
У нас з цим відверто погано, бо не завжди середньостатистичний українець навіть знає, як поводитися в присутності військового, не кажучи вже про те, як коректно говорити з ним, як коректно, умовно кажучи, подякувати, коли ти зустрічаєш військового. Що робити, коли у військового в якомусь закладі від гучного виску, галму стався приступ ПТСР?
Таке буде постійно траплятися. Цьому треба вчитися. Вже потрібно готувати психологів, ціле покоління психологів, які будуть займатися соціалізацією військових. Вже потрібно, щоб громадський сектор активізувався, бо знову-таки багатьом військовим потрібно буде допомагати шукати роботу. Ідеї вже є, їх можна реалізовувати, але хтось має братися за це і працювати.
Детальніше дивіться в новому випуску «Каштан. Інтерв’ю» за посиланням.
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
