Нові реалії – пам’ять, що стосується кожного
Від початку широкомасштабного вторгнення пам’ять про загиблих перестала бути справою лише окремих родин чи локальних громад, перетворившись на колективний біль та відповідальність усього суспільства. Масштаби втрат настільки великі, що практично кожен відчуває їхній відгук. Поминальні дні, що традиційно відзначаються після Великодня, віднині сприймаються не лише як родинний обов’язок, а і як суспільний ритуал національної скорботи. Трагедії Бучі, Ізюма, Ірпеня, Бородянки, Маріуполя, ракетні удари по мирних містах, загибель цілих родин, герої, які полягли чи повернулися з полону, – кожна з цих історій є частиною загальнонаціональної пам’яті.
Особливо символічними стали щоденні ритуали жалоби. До прикладу, запроваджена хвилина мовчання щоранку – церемоніал, який відбувається по всій країні о визначеній годині. Очікується, що така практика на роки вперед стане не просто ритуалом, а моральним обов’язком – ушанувати пам’ять усіх загиблих. Крім того, під час прощання із полеглими військовими часто лунає пісня «Плине кача» як неофіційний реквієм сучасної України, а на автомобілях, що везуть загиблих захисників, часто можна бачити напис «На щиті» – вираз, котрий символізує повернення воїна з бою з честю. Усі ці прояви – хвилини мовчання, траурні пісні, символічні написи – закарбовуються в народній пам’яті, а скорбота стає частиною щоденного життя.
Зміна уявлень про смерть і публічну пам’ять
Те, що раніше було приватним табу, нині стало відкритим суспільним діалогом. Смерть на війні осмислюється як жертовність, що має бути вшанована. Публічна пам’ять більше не дистанційована – вона емоційно торкається широкого загалу. Тому кожен громадянин відчуває особисту причетність до колективної скорботи, як і відповідальність за збереження цієї пам’яті.
Соціокультурні дослідники відзначають, що відбувається переосмислення самої суті пам’ятання. За словами культурологині, докторки філософії Наталії Кривди, можна говорити про два рівні пам’яті – комунікативну, тобто живу пам’ять трьох поколінь, де історії передаються безпосередньо в родині, та культурну – великий наратив, сформований політикою пам’яті.
Нині обидва рівні активізувалися, де комунікативна пам’ять породжується через реальні історії людей про пережите (наприклад, проєкт «Голоси Мирних», що архівує особисті спогади про війну), а культурна пам’ять формується через офіційні дискурси, музеї, монументи. Держава поступово виробляє нову політику пам’яті, проте цей процес багаторівневий, а тому складний і потребує чутливості до суспільних змін. Українці, маючи досвід радянської політики замовчування і забування, досі з підозрою ставляться до будь-яких спроб запровадження вже готових схем пам’яті від держави. Натомість формується запит на автентичне осмислення, де головну роль відіграє сам народ, громадянське суспільство.
Характерно, що колективна пам’ять в Україні стрімко розвивається попри всі виклики війни. Суспільство виявляє готовність дискутувати на непрості й чутливі теми минулого, які раніше могли бути маргіналізовані. Теми розстрілів, окупації, депортацій, Голокосту, радянських репресій – усі вони перегукуються з нинішньою війною і переосмислюються заново. Війна ніби наклала актуальний вимір на старі травми, витягнувши їх із небуття. Усе частіше проводяться історичні паралелі з Другою світовою, Голодомором, боротьбою УПА.
Відтак пам’ять не обмежується лише ретроспективним баченням, а й відображається проєктивним ресурсом – засобом формування майбутнього. Недарма Наталія Кривда підкреслює: «Пам’ятати – означає будувати майбутнє», бо саме через пам’ять суспільство шукає аргументи на користь власної суб’єктності й визначає, ким воно бажає бути надалі.
Креативні та інституційні ініціативи пам’ятання
Якщо в перші місяці війни пам’ять проявлялася стихійно: через народні меморіали з квітів і свічок на місцях трагедій, перейменування вулиць на честь героїв чи розпис стін муралами – то тепер цей процес став усвідомленим, до якого залучаються спеціалісти: історики, митці, архітектори, культурні менеджери. Виникла потреба відійти від старих радянських шаблонів меморіалів і шукати нову мову пам’яті, яка відповідатиме сучасному досвіду війни.
Одним із помітних проєктів стала Лабораторія практик меморіалізації, започаткована 2024 року платформою культури пам’яті «Минуле/Майбутнє/Мистецтво» разом із ГО «Музей сучасного мистецтва». Ця освітньо-дослідницька ініціатива з практичною частиною спрямована на пошук нових підходів до створення місць пам’яті війни. Впродовж кількох місяців учасники проєкту – художники, архітектори, соціологи, музейники та інші – вивчали світовий досвід меморіалізації й працювали над концепціями меморіальних об’єктів для конкретних місць в Україні.
Важливо, що до таких проєктів долучається міждисциплінарна спільнота, а публічний діалог стає невід’ємною складовою. Ідеї пам’ятників обговорюють із громадами, щоб уникнути конфліктів і нерозуміння. Організатори лабораторії наголошували, що хоча великі національні меморіали мають постати після завершення війни, працювати з пам’яттю про трагічні події потрібно вже зараз. Результатом стали кілька креативних концепцій меморіалів, які, ймовірно, будуть реалізовані в майбутньому.
Подібні проєкти виконують подвійну функцію: фіксують свідчення і водночас лікують суспільну травму через вислуховування історій. У різних містах також виникають локальні музеї війни, волонтерські меморіальні куточки, де зберігають артефакти війни – від гільз і осколків ракет до дитячих іграшок, які нагадують про зруйновані долі. Ці скромні експозиції – паростки майбутніх великих музеїв пам’яті.
Живий спомин і цінність кожного
Усі перелічені зміни поступово складаються в нову етику пам’яті, яка вимальовується в сучасній Україні. Її головні риси – людиноцентричність, спільність та автентичність пам’ятання. На перше місце вийшла особистість загиблого і його історія, а не абстрактні символи чи узагальнені образи героїв. Якщо раніше меморіали типово оперували колективними образами – невідомий солдат, вічний вогонь тощо, то тепер суспільство прагне знати ім’я кожного полеглого і обличчя кожної жертви. Адже знеособлення втрат веде до небезпечної риторики на кшталт «можемо повторити». Кожне ім’я, кожна історія, кожне життя набули значення, тому забуття будь-кого сприймається як моральний недолік.
Штучна помпезність показових заходів вшанування нині сприймається як порожній ритуал, що не знаходить відгуку і забувається одразу після їх проведення. Нові пам’ятні практики будуються за принципом «жива пам’ять». Це означає, що спомин має бути органічним, зрозумілим і таким, що викликає справжні емоції, а не формальним чи нав’язаним протокольно.
Пам’ятати – означає визнавати цінність життя, яке було прожите, і того внеску, що зробила людина. У кожному меморіальному жесті закладено своєрідний меседж важливості та вдячності, котрі і є фундаментом нової етики пам’яті. Звідси й зусилля увіковічнити імена героїв – від дошок пошани в громадах до всеукраїнських «Книг пам’яті», що фіксують інформацію про всіх полеглих.
Історично українці через недовіру до влади та державних наративів формували культуру пам’ятання безпосередньо «у народі» – через волонтерські проєкти, місцеві громади, родинні історії. Такий партисипативний характер пам’яті забезпечує її стійкість, адже учасники процесу самі стають творцями меморіальних практик, відчуваючи відповідальність за них. Проте нині тенденція змінюється, і пропозиції меморіалізації не належать виключно народові – це стало справою кожного, хто готовий брати участь у збереженні спільного досвіду.
Нові форми скорботи і солідарності
Традиційні релігійні та народні форми скорботи сьогодні доповнюються новими, часто несподіваними практиками. До звичаїв нести на могили паски, крашанки, влаштовувати поминальні обіди додалося всенародне прощання із загиблими воїнами. Кадри з похоронів бійців у маленьких містечках, де процесію проводжають на колінах сотні людей – широковідомі. Подібні прояви – це більше, ніж данина традиції, це – жест національної єдності в горі.
Суттєво змінився й етикет публічної скорботи. В суспільстві поширилася негласна згода на стриманість та повагу. Гучні розваги або музика можуть обмежуватися в дні трауру, медіапростір реагує відповідно. З травня 2023 року в Україні навіть оновили правила мовлення на радіо та телебаченні у дні жалоби, аби контент відповідав настрою скорботи. Це свідчить, що культура жалоби інституціоналізується – формується нова нормальність, де пам’ять про загиблих завжди враховується.
Ще одна форма скорботи – волонтерська опіка про пам’ять. Виник рух догляду за могилами полеглих, коли небайдужі громадяни беруть шефство над похованнями, якщо в загиблих не залишилося близьких або ті – далеко. Школярі, студенти, місцеві громади організовано прибирають військові кладовища, висаджують квіти, запалюють лампади в пам’ятні дати. Так скорбота переростає в конкретну дію солідарності.
Варто згадати, що психологічні практики переживання горя теж набули поширення. Працюють групи підтримки для родин загиблих, проводяться публічні заходи пам’яті. Крім того, офлайн-ритуали доповнилися ще й цифровим виміром скорботи, що створило додатковий простір для публічного висловлювання власних емоцій. Соціальні мережі перетворилися на віртуальні меморіали: сторінки полеглих залишають відкритими, куди часто пишуть слова пам’яті на річниці, створюють пам’ятні дописи із хештегами.
Європейські практики меморіалізації як уроки для України
Україна – не єдина країна, що вибудовує культуру пам’яті після трагічних подій. Європейські народи протягом ХХ століття виробили різні матеріальні та символічні підходи до меморіалізації, з яких Україна може почерпнути корисний досвід.
На вулицях Берліна, наприклад, можна побачити вмонтовані в бруківку маленькі латунні таблички – Stolpersteine, або «камені спотикання» – з іменами та датами життя людей, переважно євреїв, які стали жертвами нацизму. Цей проєкт, започаткований художником Гюнтером Демнігом, буквально вписує пам’ять про загиблих у щоденний міський ландшафт. Перехожий, спіткнувшись поглядом об такий камінь, мимоволі читає ім’я і згадує людину, яка тут жила до війни і була вбита. Для України цей досвід цікавий тим, що вшановувати можна не лише на монументальних меморіалах, а й малими знаками в середовищі, де жили чи загинули люди. Аналогічні «камені» вже почали встановлювати і в українських містах – зокрема, у Рівному було закладено кілька табличок з іменами жертв Голокосту. У майбутньому, можливо, з’являться подібні знаки й на честь загиблих внаслідок російської агресії, інтегруючи пам’ять про них у буденний простір.
У Варшаві історія трагедій Другої світової війни присутня на кожному кроці: сліди від куль на стінах будинків, пам’ятні таблички і численні музеї нагадують про нацистський терор і боротьбу міста. Наприклад, у столиці збереглися руїни гетто та уламки стін із дірками від куль – як мовчазні свідки минулого. Є Музей в’язниці Павяк, що розташований на місці тюрми, де нацисти катували людей. У варшавському районі Воля встановлено монументи на місцях масових страт цивільних у 1944 році.
Польський приклад демонструє, що пам’ятати можна через простір. Збереження руїн воєнних подій може стати сильним меморіальним жестом. Так само й створення сучасних музеїв на місцях трагедій здатне вплести пам’ять про війну в тканину відбудованих міст.
Французький підхід до меморіалізації відзначається масштабною роллю держави у формуванні культури пам’яті. Ще зі шкільної лави молоде покоління знайомиться з історичними травмами через навчальні програми, музеї та пам’ятні заходи. Водночас у Франції існують дослідницькі установи, програми при університетах, що вивчають колективну пам’ять, а отримані знання активно доносять до суспільства через виставки, публічні лекції, документальні фільми. Тому Франція демонструє модель, коли пам’ять – це і політика, і просвіта, і частина національної ідентичності. Для України, яка тільки формує свою політику пам’яті, французький досвід корисний у плані розбудови системних інститутів пам’яті. Зокрема, вже сьогодні діє Український інститут національної пам’яті, проте, можливо, у майбутньому з’являться окремі меморіальні центри для кожної великої трагедії або важливої події – наприклад, Центр пам’яті Голодомору, Музей російсько-української війни тощо. Головне – забезпечити стале фінансування та включити пам’ять у державну культурну політику, як це робить Франція.
Європейські приклади показують баланс між матеріальним увічненням та символічним осмисленням. Україна, долаючи свій важкий шлях, фактично синтезує обидва виміри. З одного боку, народжуються матеріальні символи війни – від простих дерев’яних хрестів на могилах до проєктів майбутніх меморіалів. З іншого – формується нова символічна мова пам’яті (пісні-реквієми, хвилини мовчання, волонтерські ініціативи пам’ятання). Нову етику пам’яті українці будують, враховуючи і власний досвід, і уроки Європи: цінність людського життя ставиться понад усе. Пам’ять має служити застереженням від повторення трагедій, а процес вшанування – об’єднувати, а не розколювати суспільство.
Таким чином поминальні дні – це не просто календарна традиція, а дзеркало глибинних зрушень у свідомості українців. Війна болем пройшлася по кожній родині і громаді, але водночас згуртувала націю у спільній пам’яті. В цьому контексті Україна вже сьогодні закладає фундамент для майбутньої культури пам’яті, котра стане невід’ємною частиною подолання травми війни та творення сталого мирного суспільства. Скорбота стала публічною, пам’ять – дієвою, а вшанування загиблих – частиною національної ідентичності. Реалізуються інноваційні проєкти меморіалізації на стику мистецтва, архітектури та громадської активності, розвиваються інститути пам’яті, люди знаходять нові способи говорити про смерть та втрату. Нова етика пам’яті, що формується нині, наголошує на живому, щирому згадуванні, на цінності кожного життя і на відповідальності пам’ятати.
Дарія ФРОЛОВА
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
