Минуло тисяча днів широкомасштабної війни з росією. Одним із перекинчиків, які закликали визнати кордони незаконних утворень на тимчасово окупованих територіях Луганської та Донецької областей, був і колишній мер Києва Леонід Черновецький
У 2022 році Офіс Генпрокурора оголосив Черновецькому підозру, а СБУ оголосила в розшук.
«За даними слідства, на наступний день після початку військової агресії РФ проти України ексмер столиці на власній сторінці у Фейсбуку розмістив публікацію про можливість і навіть необхідність визнання кордонів терористичних організацій – незаконних утворень «Донецька народна республіка» та «Луганська народна республіка», – йдеться в повідомленні.
Черновецькому також оголошено про підозру за те, що він завдав збитків Києву на суму майже 250 мільйонів гривень, передавши ділянку на Парковій дорозі в Києві для будівництва вертолітного майданчика в інтересах Януковича.
Російські гроші для Черновецького
Прихильність до росії у Черновецького виникла неспроста. Ще в середині 1990 років саме російські гроші стали його першим капіталом. Отож розповідаємо, як «Газпром» профінансував Черновецького. Це історія про скандальне спорудження величезного заміського будинку для Черновецького в селі Хлепча, що неподалік Києва.
Коли до завершення будівництва маєтку було ще далеко, у 1995 році Черновецький, тодішній власник бізнесової структури «Правекс», раптом вирішив його продати російському «Газпрому». За моїми даними, сума угоди становила півтора мільйона доларів. Гроші було переведено на один із закордонних рахунків Черновецького. Нібито нові хазаї придбали нерухомість для своєї резиденції. Подейкували, що тут облаштують чи то заміський будинок для прийомів, чи то розкішний готель.
Газпромівці вважалися власниками недобудованого замку з 1995-го до 2006-го років. Але протягом одинадцяти років «Газпром» з його мільярдами чомусь не спромігся довести до ладу своє нове дітище в селі Хлепча. А це свідчить про те, що росіяни й не мали серйозних планів на цю споруду. Певно, тодішні керманичі «Газпрому» разом із Черновецьким банально вивели гроші «у тінь», поділивши їх, і сума могла бути значно більшою, ніж півтора мільйона доларів.
Архітектор Борис Писаренко розповідав мені про перший приїзд газпромівців у Хлепче.
«Сюди, до маєтку Черновецького, приїхала ватага російських газовиків – чоловік десять, – згадував Борис Назарович. – Декілька разів обійшли вони замок, оглянули у ньому усі закутки. І залишилися задоволеними. А мені все невтямки було: ну, навіщо їм оця «махіна»? Спитав. Виявляється, росіянам потрібен був замок для того, щоб можна було приїхати сюди й добряче погуляти. А облаштовувати в селі офіс компанії нема потреби, сказано було візитерами.
В березні 2006-го газпромівці продали хлепчанський маєток. Його новим власником став один із мешканців столичної Оболоні. Але й він не поспішав добудовувати замок. А потім будинок став переходити від одного власника до іншого – була низка перепродаж”.
Земельна комбінація і початок великого будівництва
З чого ж почалася історія спорудження цього архітектурного витвору?
На початку 1990-х для підлеглих Черновецького з СП «Комерційні системи» концерну «Правекс» у Хлепча, зокрема на тодішній вулиці Косіора, було розбито шість ділянок приблизно по 15 соток. На той час одній людині гектар землі під забудову ніхто не насмілився б виділити. А потім дивним чином ці сотки стали одним цілим (їх було об’єднано), і згодом вони опинилися під п’ятою та повним контролем особисто Черновецького, який на цій території вирішив «посадити» великий замок. І «посадив»…
Розміри цього дива – 20 на 30 метрів, висота – 26 метрів. Загальна площа – 1 990 квадратних метрів, а житлова – 648 квадратів, майже сто кімнат, два ліфти. Чотири поверхи, плюс мансарда, вежі, підземні гаражі… На території маєтку збудовано водонапірну башту, господарський, технічний блоки.
Проєкт замку для Черновецького розробив архітектор Борис Писаренко, який трудився над документацією разом із групою інженерів відповідного профілю. Писаренко здійснював авторський нагляд за цим будівництвом, був тут і виконробом, і постачальником матеріалів.
Борис Назарович Писаренко у далекому 1966 році закінчив Київський художній інститут (спеціальність – художник-архітектор). У його біографії є рядки і про директорство в художній школі, і про викладацьку роботу в рідному інституті, і про трудові будні у відділі архітектури Києво-Печерської лаври.
А ось робота над проєктом замку – особлива сторінка. То була нова стезя, нові можливості, велике бажання сказати щось своє в галузі архітектури.
Писаренко в розмові з автором цих рядків відверто сказав, що і серце, і душу вклав у цю забаганку банкіра-мільйонера. Архітектор просив Черновецького укласти з ним авторську угоду.
«Однак Леонід Михайлович відповів, що у цьому немає жодної необхідності, оскільки він є «надзвичайно порядною людиною». І тому, за його словами, щедро винагородить мене за працю, – говорив Писаренко. – Я й повірив, на свою голову. Хіба ж я міг знати тоді, що Черновецький ману пускає і в кінцевому підсумку за свій проект я одержу дулю з маком».
У моєму журналістському блокноті записано розмову з архітектором Борисом Писаренком. Він розповів мені про перші роки спорудження цього замку, коли разом із колегою Євгеном Ніколенком виїхали на місцевість – у село Хлепча, подивитися, де ж будуватимуть палац для мільйонера.
Було зроблено топографічну зйомку, і справа закрутилася.
«Замок «виростав» без жодних дозволів, – згадував Борис Назарович. – Це вже під час будівництва, а точніше, коли з’явився дах, зчинилася буча: люди побачили, що на пагорбі випнулося щось незвичайне, вражаюче. Ніби якийсь монстр виліз. Влада зажадала пояснень. І тоді мені довелося оббивати пороги сільської ради у Великій Солтанівці – треба було владнати різні питання, в тому числі й земельне. Напосідали й васильківські начальники від архітектури, мовляв, дайте документи на замок. А де їх узяти? Пізніше до процесу узаконення цього будівництва підключився навіть один із прокурорських працівників (здається, це був один із колишніх знайомих Черновецького по роботі в прокуратурі) – він особисто їздив до Бюро технічної інвентаризації і там зняв усі проблемні питання».
Архітектура класицизму та ренесансу
«Звичайно, за кордон «переймати досвід» спорудження замків я не їздив, а ось до бібліотеки ходив – читав, переглядав журнали, вивчав специфічну літературу про будівництво замків, – говорив Борис Писаренко. – Особливо мене вразили австрійські стародавні палаци. Але якщо ви запитаєте, який стиль переважає в даному будинку, то моя відповідь буде такою: тут –- усього трішки, так би мовити збірна солянка. Можна говорити і про архітектуру класицизму, і про ренесанс…».
–Можливо, Черновецький висловлював особливі побажання щодо вашого проєкту. Що його влаштовувало, а що – ні?
-Від нього не чув жодних пропозицій.
–Пригадуєте першу зустріч з Черновецьким?
-Дуже чітко пам’ятаю той день. Я працював у своїй архітектурній майстерні на Рейтарській. Приблизно о 17-й годині до мене приїхав Черновецький. Показав йому ескізи фасадів, розповів про них і попрохав Леоніда Михайловича затвердити, поставити свій підпис. Що він і зробив.
І архітектор опинився на вулиці…
На запитання, чи сподобався ваш проєкт тодішній дружині Черновецького Аліні Айвазовій Борис Назарович відповів:
«З Айвазовою виник невеликий конфлікт. Пригадую свій перший візит до цієї пані, у Будинок вчителя (там знаходився магазин Черновецьких). Одного разу я приїхав туди, щоб показати Айвазовій проєкт інтер’єрів замку. Уявіть собі, що я півтори години чекав, щоб Айвазова змилосердилася прийняти мене. Хоча повз мене, в коридорі, вона періодично проходила і – жодної реакції на появу архітектора. Я не витримав і, вибравши хвилинку, дорікнув Айвазовій: мовляв, якщо у вас часу багато, то у мене його немає, бо йде будівництво, люди чекають… Я бачив, що ця репліка її розгнівила і вона, схоже, записала мене у свої вороги. Однак тоді Айвазова мене все ж вислухала, схвалила мої задумки. Але про цю ситуацію, очевидно, довідався й Черновецький. Коли я прийшов до Леоніда Михайловича погодити інтер’єр останнього поверху, де, крім усього іншого, мала бути більярдна. Черновецький приголомшив – сказав, що моїх послуг більше не потребує. І я опинився на вулиці…
До речі, згадав ще один епізод співробітництва з Аліною Айвазовою. Вона захотіла навколо замку звести височенний паркан. Місцеві люди не повинні були бачити, що діється на території палацу. І я виготовив проєкт такого паркану, його висота – метрів шість. Огорожа також мала бути в стародавньому стилі, з башточками”.
-Що вас вражало у спілкуванні з Черновецьким?
– Мене взагалі вражав стиль його поведінки, я не переставав дивуватися, як можна так зверхньо ставитися до людей. Для таких як Черновецький люди – сміття, яке можна легко викинути, переступити через нього. Я часто приїжджав до його офісу (на Кловський спуск) вирішувати різні питання щодо будівництва. Бувало, заходжу до кабінету, а Леонід Михайлович вечеряє за столом. І каже мені: «Ну, розповідай!» От він жвакає, хрумкає, плямкає, а я доповідаю, що збудовано, які матеріали придбано, скільки грошей заплачено за них… Мені було незручно, хотілося якомога швидше піти з того офісу.
-Спочатку Черновецький, мабуть, обіцяв щедру винагороду за вашу працю.
– Як тільки-но почался затія із цим замком, Черновецький сказав мені: «Збудуєте будинок, прийдете до мене і візьмете собі будь-яку машину, яка сподобається». Пригадуєте, на початку 90-х, поблизу Будинку вчителя Черновецький мав майданчик, де продавалися дорогі іномарки? От саме сюди я й повинен був прийти та узяти собі якогось «Мерседеса». Насправді ж він обдурив.
Ось так було обведено навколо пальця архітектора Писаренка. Зрештою, після будівництва хлепчанського замку багато хто залишився незадоволеним діями господаря «Правекса», а надто – його скнарістю, пустими обіцянками.
Юрист Євген Нагорний, який також працював у команді з будівництва замку, мені розповідав:
“Після того, як муляри зробили фундамент замку, я підійшов до Черновецького і нагадав, що людям треба заплатити… Від почутого ледве не впав. Бо Черновецький раптом заявив: «А можна з ними не розраховуватися?» Звичайно, я заперечив. Через хвильку Черновецький видав ще один пасаж: «Ми маємо справу з будівельникам, а не з організацією. А робітників можна й вигнати…»Після цих одкровень я зрозумів, що це за пан і з якого тіста його зліплено.
Або такий факт. Бригада жінок усередині замку виконала штукатурні роботи. Гарно попрацювали, на совість. Це був ексклюзив. Але коли мова зайшла про оплату, то Черновецький відрізав: мовляв, жодної угоди бригада з ним не укладала. І тут мені довелося в Сірка очі позичати, оскільки саме я запросив цих трудівниць, домовлявся з ними. Вони мені повірили, що називається, на чесне слово. І ось тепер Черновецький вдарив мене лихим словом – сказав, щоб я дістав гроші зі своєї кишені й розрахувався зі штукатурами. У мене склалося враження, що він взагалі ставився з презирством до робітників, зневажав їх”.
Попри таку несправедливість архітектор Писаренко вирішив шукати правду в судах. Він мав гарну «козирну карту» – одержав Свідоцтво про державну реєстрацію права автора на твір за № 496. А твір № 496 – це замок Черновецького. У 1997 році Писаренко зареєстрував у відповідних інстанціях авторське право на твір архітектури – на хлепчанський замок.
Авторське право на замок та судові процеси
Словом, архітектурне диво в селі Хлепча є інтелектуальною власністю Бориса Писаренка.
А відтак, як стверджують правники, під час проведення усіх комерційних операцій з цією нерухомістю треба неодмінно враховувати авторське право архітектора Писаренка. Цього ніхто з колишніх та нинішніх власників маєтку й не думав робити. Отже, порушувався закон.
Борис Писаренко направив до районного суду Києва позовну заяву: «Про захист інтелектуальної власності, авторських прав та відшкодування збитків, заподіяних порушенням авторських прав». Відповідачем було визначено Леоніда Черновецького, а співвідповідачем – українське представництво «Газпрому». Сума позову становила – 419 тисяч 216 гривень.
Як зазначав адвокат Бориса Писаренка Євген Нагорний, уже на початку розгляду цієї скандальної справи стало зрозуміло: на суд чиниться величезний тиск. Мета, схоже, була одна: Черновецький не повинен програти. І судді зробили усе, щоб мільйонер не програв.
З позовної заяви архітектора Писаренка до районного суду:
«У 1993 році я запропонував Черновецькому Л. М. укласти зі мною авторську угоду. У відповідь на це останній зазначив, що у цьому нема жодної необхідності, оскільки він – винятково чесна людина й мою працю буде оплачено повністю. Я повірив йому, а відтак продовжував працювати над проектом, виконувати авторський нагляд…
Як зазначено в документах щодо витрат на це будівництво (документацію вели як Нагорний Є. О. , так і я, загальна собівартість зведення будинку склала суму, що еквівалентна $700 000. Ця сума підтверджується також розрахунково-касовими документами, які знаходяться в бухгалтерії СП «Комерційні системи» концерну «Правекс».
Навесні 1994 року Черновецький Л. М. сказав мені, що будинок буде продано російській компанії «Газпром» і від цієї операції я одержу свою долю – до 20% від прибутку. Знову повіривши обіцянці, я продовжував працювати над проєктом і будівництвом, зустрічався з керівниками українського представництва «Газпрому» і брав участь у підготовці цієї угоди (архітектурно-будівельна експертиза).
У серпні 1994 року Черновецький Л. М., бажаючи форсувати будівельні роботи перед продажем будинку, запросив Нагорного Є. О. на посаду керівника будівництва. Нагорний Є. О. погодився і запропонував Черновецькому Л. М укласти зі мною авторську угоду відповідно до законодавства. Однак Черновецький категорично відмовився зробити це.
Наступного року ми з Нагорним Є. О. дізналися від посадових осіб концерну «Правекс» і компанії «Газпром» про те, що Черновецький Л. М. продав будинок в селі Хлепча «Газпрому» за півтора мільйона доларів».
Протистояння
Яку ж тактику обрали в протистоянні з Черновецьким Писаренко та його адвокат?
– Вона була простою, – розповідав Євген Нагорний. – Інтелектуальне право Писаренка ніким не оспорювалося. Ми надали суду необхідні документи, повідомили, що є свідки. Спочатку для нас все складалося якнайкраще. Суд прийняв нашу позовну заяву. Однак згодом хтось почав добряче каламутити воду. З достовірних джерел стало відомо, що голові райсуду телефонували деякі посадовці з Верховної Ради України і просили втрутитися у розгляд справи. І це, мабуть, спрацювало, оскільки 27 червня того ж року райсуд залишив нашу справу без розгляду. Мотивував тим, що позивач не заплатив держмито. При цьому Феміда випустила маленьку, але суттєву деталь: Писаренко і не повинен був платити держмито.
–Які суми фігурували в позові архітектора Писаренка? І чи знайшли ви управу на райсуд?
– Борис Назарович просив стягнути з Черновецького 433 660 гривень матеріальної шкоди і 50 тисяч – моральної. Суд все ж змушений був розглянути цю справу. На жаль, всі наші аргументи він «тупо» відкидав. Натомість стверджувалося, що між Черновецьким та Писаренком не було укладено авторської угоди. А тому Феміда дійшла дивного висновку: «…Немає порушення авторських прав, оскільки автора, як такого, немає».
Вдумайтеся лишень у цю фразу: «Немає автора». А куди ж він зник? Схоже, суд навмисне забув, що цьому автору – Писаренку – державна установа вручила свідоцтво про авторське право. Чи не абсурд: замок – є, проєкт також є, документ, що посвідчує авторське право, теж бачили в суді, а самого автора, виходить, немає? Нам було відмовлено у позові.
–Ви змирилися з поразкою?
–Ми розуміли, що суд першої інстанції просто відіграв свою партію. На замовлення. А потім ще був апеляційний розгляд. Судова колегія у цивільних справах залишила нашу касаційну скаргу без задоволення. Ніхто не хотів зважати на покази свідків, на офіційні документи. Співалося по старих нотах: мовляв, немає авторської угоди. Але ж є документ про реєстрацію інтелектуальної власності! Враховуючи такі судові кульбіти, ми заявили: якщо вже заперечуєте право Писаренка на твір, то визнайте недійсним авторське свідоцтво. А ось цього Феміда не захотіла робити, оскільки, певно, розуміла, що в такому разу її заангажованість було б видно неозброєним оком. До речі, один із суддів мені по секрету сказав: «Ти ж знаєш, хто такий… Черновецький і яку він має силу?!» Гадаю, у міському суді розуміли, що чинять зле, бо я бачив, як під час розгляду матеріалів справи члени судової колегії ніяково «ховали» очі. На жаль, і у Верховному Суді України, куди ми звернулися, не знайшли підстав для опротестування рішення райсуду.
Новий судовий «бій»
Згодом Євген Нагорний і Борис Писаренко вирішили знову піти в черговий судовий бій проти Черновецького та газпромівців. Якось у газеті архітектор Писаренко побачив оголошення про те, що «Газпром» продає хлепчанський замок. А відтак Борис Назарович дійшов висновку, що знову грубо порушується його авторське право. Водночас стало відомо, що в цьому будинку ніхто не живе, з плином часу він руйнується. Відповідно до проєкту Писаренка на об’єкті не було виконано всі будівельні та оздоблювальні роботи.
Однак бажання архітектора увімкнути судові механізми для захисту своїх законних прав не дали позитивного результату. Київська Феміда відмовилася дати справі хід, вкотре заплющивши очі на порушення авторських прав.
У Писаренка залишалася надія ще на Європейський суд з прав людини, куди він і звернувся. Однак і там не пощастило. Йому відповіли, що з цією затією нічого не вийде, оскільки матеріали до Євросуду треба було направляти вчасно, відразу після розгляду справи в Київському апеляційному суді.
Ось так і загальмувала ця гучна справа.
Свого часу автор цих рядків поцікавився в архітектора Писаренка, чи не хотів би він подивитися, що нині сталося з творінням його рук, тобто з палацом, що будувався для Черновецького.
«Я чомусь боюся туди їхати, – відповів Борис Назарович. – Мені лячно від того, що там побачу. Замість красивого замку в стародавньому стилі, мабуть, побачу жалюгідну споруду, монстра якогось. Адже проєкт так і не дали довести до пуття. Отож, навіщо серце краяти? Стільки зусиль, енергії витрачено… І все марно. Але ж там, в Хлепчі – частинка моєї душі!»
Усі судові баталії вже в минулому. Шкода, що так і не втілилася в життя його гарна мрія – збудувати величний, дивовижний замок.
У Бориса Назаровича залишався один секрет, який не фігурував у судових справах. На прохання Черновецького він виготовив на київському заводі сейф спеціальної конструкції і вмонтував його в одному із приміщень будинку. Запланував, що про місце сховку повідомить Черновецькому і віддасть ключі власникові, коли замок доведуть до пуття. Однак Черновецький так і не дізнався, де знаходиться цей сейф. Про цю історію читайте незабаром на сайті Каштан NEWS.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
