Захищали країну з автоматом у руках і без бронежилетів. Ті, хто став на захист України, не чекаючи наказу. Сотні тисяч добровольців долучилися до лав ЗСУ в перші дні повномасштабної війни. Вони й досі щодня ризикують життям, аби вберегти українську землю, культуру, народ.
З нагоди Дня добровольця в студії “Каштан.Інтерв’ю” відбулася розмова з Євгеном Ієвлєвим — добровольцем, речником Київської міської військової адміністрації. Він розповів про свій шлях на війні, інтеграцію у військо та про те, чому навіть зараз важливо поповнювати армію. Також обговорили, яких змін має зазнати Київ як столиця воюючої держави, аби вистояти в цій війні.
Євгене розкажіть, будь ласка, про свій шлях добровольця. Як це було? Коли і за яких обставин вирішили долучитися до війська?
Щоб краще розуміти тему, варто пояснити, хто саме є добровольцем. Адже багато людей, які отримали повістку, юридично вважаються мобілізованими. Водночас ті, хто самостійно прийшов до військкомату в перші дні, без сумніву, можуть називатися добровольцями.
Мій шлях в ЗСУ розпочався не в перший день повномасштабного вторгнення. Я взагалі працював держслужбовцем, виконував ці функції у Покровській міській раді. Дуже добре пам’ятаю ті дні, адже 23 лютого 2022 року в мене в кабінеті австрійські чи бельгійські журналісти — можу помилятися, брали дуже цікаве інтерв’ю.
Вони приїхали дослідити Донбас, оскільки в світі на той момент був надзвичайний накал в інформаційному просторі. Постійно з’являлися повідомлення про те, що Путін готується до вторгнення в Україну. Якщо пам’ятаєте, тоді навіть називалися конкретні дати можливого нападу, які зрештою не справджувалися.
23 лютого журналісти брали в мене інтерв’ю. Розпитували про ситуацію на Донбасі, про наші плани та дії. Звісно, я ділився з ними інформацією, а вони, зокрема, запитували: “Чи відчуваєте ви, що завтра почнеться війна?”
Я відповів журналістам, що не вірю, що Путін може вторгнутися в Україну. Такими були настрої тоді. 23 лютого ми знімаємо, а вже 24 лютого о 4-й ранку розпочинається повномасштабна війна.
Я, можна сказати, зустрів війну онлайн. Не хочу говорити, що в мене були якісь передчуття, але, знаєте, у кожного бувають безсонні ночі. Я чи то перевтомився, чи що, і десь о третій — пів на четверту ранку просто гортав Twitter.
Це звична справа для мене, коли не можу заснути: треба щось читати, і тоді засинаєш набагато швидше. На той момент мій батько вже був військовим. І раптом мені спливає повідомлення про пряме включення Путіна. Звісно, я торкаюся його, і цитату “Я прийняв рішення розпочати спеціальну військову операцію” я чую просто в прямому ефірі. Одразу розбудив батька, ми пішли на кухню, і я сказав: “Путін в прямому ефірі оголошує про початок війни”. Батько, так само як і я, не міг повірити. Щоб ви розуміли, через 10–20 секунд ми почули перший сильний вибух.
Тієї ночі я ночував у батьків, моя сім’я також була в Покровську. Я одразу зв’язався з дружиною і сказав, що потрібно терміново зібрати речі, аби я їх міг якнайглибше всередину країни відвезти з Донбасу. Дружина сказала те саме: “Ти думаєш, що зараз будуть якісь вибухи чи літаки будуть летіти…” Я вам серйозно кажу: проходить хвилина, і перші два літаки, сподіваюся, що це наші, пролетіло над містом Покровськ. Сумнівів вже ні кого не було.
До речі, теж дуже цікава історія. На той час я очолював відділ АПК і промисловості Покровської міської ради. Після децентралізації у нас утворилися такі великі громади. На секундочку: в нас була громада, яка мала 37 тисяч гектарів землі. Зараз зрозумієте, чому я це згадую. Я був відповідальний за комунікацію з усіма аграрними підприємствами в міській раді.
Того ж ранку я вивозжу свою сім’ю, планував поїхати до Дніпра, але не доїхав, бо був шалений інформаційний фон, панічний. Максимально ширилися повідомлення, що десант буде висаджуватися і на Київ, і на Харків, і на Дніпро. Тож ми зупинилися в Павлограді, дякуючи друзям, там була можливість залишити сім’ю. Це вже не 30 км від фронту, а близько 100 км. Тобто вже було зрозуміло, що за пів дня ворог не зміг захопити нахрапом велику кількість кілометрів. Було зрозуміло, що є супротив і російська армія не просувається так швидко, тому ми зупинилися в Павлограді. Власне, це емоційна історія.
Отже, я вивозжу сім’ю, повертаюся додому, зустрічаю маму в Покровську, і перше запитання: “Ти плануєш виїжджати?” Мама відповіла, що вона залишатиметься тут. Того ж вечора я зустрівся із заступником міського голови, який теж сказав, що нікуди не збирається їхати. На секундочку, щоб ви розуміли, це людина, якій за 50, з двома маленькими дітьми, які народилася в Покровську, і він залишається там зі своєю родиною. І тоді в мене всередині настав переломний момент. Я зрозумів, що не зможу гідно дивитися навіть на себе в дзеркало, вже не кажучи про них, якщо прийму рішення виїхати.
Наступного ранку в нас було зібрання з фермерами, аграріями, зібралися всі сільськогосподарські підприємства нашої громади. Як ви знаєте, аграрії – це трудолюбиві люди, хлібороби, і, як правило, вони не бідні. Якщо люди мають підприємства, це означає, що вони працювали багато років і здобули капітал. І ось до чого я веду: з 26-ти сільськогосподарських підприємств на зібранні були всі керівники підприємств. Ви розумієте, що це фермери, які працювали 20-30 років на землі. І це був ще один удар для мене, коли я зрозумів, що люди гуртуються, немає паніки. Паніка була не в усіх прошарках.
Всі військові підрозділи, які знаходилися в нас, були наближені до фронту. Територіальна оборона почала діяти з першого дня. Всі батальйони нашої бригади з першого дня брали участь у боях під Маріуполем і на різних ділянках фронту. До речі, про повістку: через день після зустрічі з фермерами я одразу подзвонив у військкомат і сказав: “Я йду до вас за повісткою”. Отримав повістку того ж дня і автомат. Це було 25 лютого.
У мене був чат з командиром батальйону. Він прописує: “Нам потрібно для патрулювання три машини, тонна курятини, одноразовий посуд і ще багато іншого”. Я все це передавав у чат до аграріїв. О 9-й ранку спілкуюсь з комбригом, а вже о 12-й годині вантажні машини завозять все необхідне продовольство. Всі згуртувалися. Так, я був в основному на цьому пошуку зосереджений.
Згуртувалися максимально: перші бронежилети для батальйону купили аграрії, дизельне паливо, їжа, одяг — все це теж від аграріїв, максимально допомагали.
Ваш приклад вкотре підкреслює, що люди з Донбасу максимально готові були захищати свою землю.
Абсолютно. Я думаю, що та частина Донбасу, яка в 2014 році не відійшла під контроль окупаційних військ, я вважаю, що вона кров’ю довела, що є повноправною учасницею української сім’ї. Мені часто ставлять запитання, чи багато у вас “ватників”. Звісно, лишилися ті, в кого є певні настрої. Але такі міста, як Покровськ, Добропілля, Краматорськ, Дружківка, Слов’янськ — це українські землі з українськими людьми. Я на той час був на Донбасі — там всюди були блок-пости цих так званих ЛНРів, ДНРів, їхні марші, прапори тощо. Але знайшлися люди, які активно протидіяли цій історії. Якби не вони, ці міста б доволі швидко також перейшли. На цих територіях явно були люди з геном української нації, які довели, що ці міста — частина української землі. Я мав змогу проїжджати Луганщиною, і там також люди довели, що вони повноправні учасники України, і довели це ділом, а не просто словами чи гаслами.
Які були найскладніші періоди Вашої служби?
Попри те, що я з 25 лютого в Покровську на військовій службі, вперше на передову потрапив у січні 2023 року. До цього займався різною діяльністю. Був помічником гранатометника. Наші батальйони охороняли об’єкти, що були близько до фронту. Звісно, перша холодна будівля — важко, перший окоп — важко, перший раз, коли наближаєшся до передової, бачиш спалахи, чуєш вибухи і розумієш, що до них всього кілометр — це морально важка ситуація.
Скажу відверто: коли ти їдеш, бачиш ці спалахи, чуєш вибухи — вже немає сумнівів. Всі сумніви зникають тоді, коли ти вирішуєш сісти в машину і поїхати. Вирішуєш – я маю на увазі, що в мене не було таких випадків, і я не підтверджую, що хтось міг насильно відправити когось на передову. В той час командири реагували на страх бійців, які були набрані, абсолютно нормально. Тому що дуже важкі наслідки можуть бути від того, коли ти відправляєш людину на позицію, яка боїться і каже: “Я не хочу”. В таких випадках краще, щоб вона залишилася в тилу і займалася іншими завданнями.
Ви кажете – тоді, а зараз?
Три тижні я вже не на Донбасі. Провівши три роки там, у мене два підрозділи, в яких я перебував – це переважно ті люди, які з першого дня. У нас прибувало в стрілецьку роту людей десять, які максимально швидко адаптувалися. До речі, була цікава розмова з вашими колегами на цю тему — як імплементуються нові люди в підрозділи. Це було в контексті того, чи варто створювати нові бригади та підрозділи, чи краще імплементувати нових бійців у вже діючі підрозділи. Коли людина потрапляє в бойовий підрозділ, і бачить навченість і впевненість тих, хто вже перебуває там, їй значно спокійніше заступити перший раз на позицію, а не тоді, коли приїжджає командир роти на нове місце, коли умовно є ротація, підрозділ змінює підрозділ, і заходить підрозділ, який ніколи не воював. Зрозуміло, що є наказ, і наказ треба виконувати, але коли ти дуже хвилюєшся, навіть якщо ти пересилюєш страх, ти все одно хвилюєшся. В такому стані можеш наробити дуже багато помилок. Тому ротації мають бути, умовно кажучи, м’які, щоб було зрозуміло людям. Приїжджає новий підрозділ, його треба поставити на чергування хоча б на тиждень, щоб він змінився з тими, хто вже чергував. У нас імплементація нових хлопців проходила більш-менш плавно.
Ми були багато де близько до гарячих точок — буквально 10 кілометрів від Авдіївки. Наш підрозділ на Степовому був, а потім на Луганщині. Але скажу відверто, що особисто мені не доводилось брати участь у прямих боєзіткненнях. Тобто це була дистанція між нами і ворогом 150-200 метрів — це мінометні перестрілки, і так далі. Штормових задач за ці три роки мені не довелося виконувати. Тому скажу, що я чув про випадки, коли підрозділи, які брали участь у прямих боєзіткненнях, зазнавали значних втрат — і поранення, і контузії, і, на жаль, безповоротні втрати. Їх намагалися поповнювати якнайшвидше. Там була ситуація, коли не всі новобранці погоджувалися йти на “передок”, бо для багатьох людей чергування на передовій означало смерть. З цим дуже серйозно потрібно працювати, бо людина має право так вважати.
Як було на початку повномасштабного вторгнення і зараз — чим принципово відрізняються ці етапи, якщо їх порівняти?
Це дві різні субстанції. Буду максимально відвертий. Уявіть собі перші дні, коли ми брали повістки. Тоді ніхто навіть не розумів, чи буде за це хоча б тисяча гривень зарплатні. Тобто люди, які пішли вже після, розуміли, що вони йдуть, як у нас кажуть на “сотку”, їх вже мотивували інші фактори. Ті ж, хто пішов з самого початку, для них була ключова задача – сьогодні ми маємо захистити свій дім, використовуючи те, що є під рукою. Тобто було, напевно, страшніше, ніж, скажімо пів року тому, але цього адреналіну, запалу і хімії, яка об’єднувала і вела вперед було набагато більше.
Не будемо всі причини перебирати, але інформаційний фон за ці три роки змінився, наскільки демотивовані хлопці. От конкретно я: ще 23 лютого сиджу в теплому кріслі держслужбовця, і тут на три роки всі блага цивілізації стали недоступні. Це старі залізні машини, бруд, відсутність можливості помитися — усе це стало частиною нашого життя. І от через рік ти починаєш бачити в Telegram та Instagram історії про те, як десь там працюють басейни, клуби, ресторани. А потім спостерігаєш, як представники МСЕКу на ліжку з купою доларів фотографуються.
Як би Ви назвали цю емоцію: це більше злість чи образа?
Коли почалася хвиля цих затримань і оприлюднення, почалася зневіра. І хочу підкреслити, що ця зневіра не в тому, що влада щось не робить, а в тому, що суспільство чомусь вирішило, що війна десь там, є якийсь умовний мільйон в ЗСУ, і вони нормально справляються з цією задачею…
Як зараз відбувається мобілізація? Якщо говорити про Київ, то якою є ситуація із залученням новобранців до війська? Наскільки ефективною є мобілізація?
Відповідь буде неоднозначною. Я бачив людей, які зараз приїжджають на мобілізацію. Сказати, що їхній стан залишає бажати кращого — це нічого не сказати. Фізичний стан цих людей, їхній вік і моральний стан. І ще одна позиція, яку я хотів би підкреслити з цього приводу: за три роки я бував у відпустках, вже три тижні зараз у Києві. Мені доводилось їздити в відрядження в Дніпро. Ми з вами зараз можемо пройтися просто вулицею Києва і за 5 хвилин порахуємо, скільки ми побачимо молодих людей, які візуально виглядають спроможними виконати свій обов’язок. Але коли дивишся, хто приїжджає на мобілізацію, це зовсім інша картина…
Суспільство обурюється “бусифікації”, коли на вулицях хапають людей за руки. Чи не є це крайнощами, які можуть погіршити ситуацію?
Вважаю, що всі, хто тягнуть людей ссилком в бусики, ламають їм руки – неадеквати. Є чітко визначені законодавством опції, які представники ТЦК мають виконувати, є написані рамки, як вони повинні діяти. Таке свавілля, думаю, ніхто не підтримує з правоохоронних органів, ніхто з їхніх керівників. Тобто чомусь людина повірила, що вона має якусь владу над іншою людиною.
Як Ви вважаєте, чи можливе перемир’я найближчим часом, і як воно може виглядати, зважаючи на те, що точної інформації про це поки немає?
Є дискусії з побратимами. Сьогодні вранці з хлопцями, які на Донбасі, навіть заключили парі на пляшку шампанського зі зруйнованого Бахмуту. Я цю пляшку поставив на те, що росіяни не приймуть пропозицію перемир’я. Я дуже хочу вірити, що це не так, але розумієте, коли мова йде про перемир’я, сторони мають демонструвати щось більше, ніж заголовки в засобах масової інформації. І російська федерація, спостерігаючи за переговорним процесом, в якому посередником виступають Сполучені Штати, розуміє, що отримала посил: Україна підтвердила свої наміри зупинити вогонь на 30 днів. І що вони роблять? Обстрілюють Кривий Ріг. Київ… Я веду до того, що на Донбасі зараз взагалі ніхто не відчуває, що існують якісь чинники, за яких завтра настане мир. Ми повинні адекватно дивитися на ситуацію — всі ці популістичні лозунги та заголовки в ЗМІ нічого не варті.
Давайте поговоримо окремо про Київ. Оскільки Ви є речником Київської міської військової адміністрації, як вважаєте, з чим пов’язане нещодавнє рішення про відкриття Південного мосту за ініціативи начальника КМВА Тимура Ткаченка? Це питання обговорювалося давно, і ось нарешті ухвалено рішення. Що, на Вашу думку, стало останнім поштовхом для його прийняття?
Я дам відверту відповідь, але б не хотів, щоб вона виглядала як реклама, оскільки я працюю в цьому колективі. На початку повномасштабного вторгнення, три роки тому, справедливою вимогою було залишити хоча б одну логістичну гілку через річку Дніпро, щоб за необхідності можна було прокласти військову логістику. Це було абсолютно логічно та справедливо. За ці три роки війни ситуація змінилася, логістика була налагоджена. Скажу відверто, на мою думку, потреба перекривати цей міст відпала через 7-8 місяців після початку повномасштабного вторгнення. Мені важко сказати, чому це питання не переглядалося раніше. Буду відвертим: я три тижні тому з Донбасу, і, напевно, маю право на підвищене почуття справедливості. Зараз, коли я знайомлюся з людьми, де почав працювати, доводиться перетинатися з мером, працівниками КМДА, і в мене виникає дуже багато негативних відчуттів та запитань.
Що стосується питань, які порушив пан Ткаченко, з моменту його приходу на посаду начальника КМВА, це всі питання, які порушувалися раніше – в петиціях на сайті КМДА. Завдання — максимально реагувати на запити киян. Людина прийшла на своє робоче місце і почала реагувати на них, що є справедливим.
А от зупинка громадського транспорту під час повітряних тривог?
Це дуже дискусійне питання. На жаль, було дуже багато спекуляцій на цю тему з боку Київської міської державної адміністрації.
Пріоритетом тут залишається безпека. Подібні рішення щодо зупинки громадського транспорту під час повітряної тривоги ухвалювалися і в інших містах України, таких як Суми, Дніпро. Однак після аналізу ситуації місцева влада зрозуміла, що такі заходи не були ефективними, і вже за кілька тижнів транспорт повернувся до попереднього режиму роботи.
Повертаємося, ключове питання — саме безпека. Що сьогодні? Задля чого це зроблено? Якщо ухвалюється рішення про зупинку транспорту, то воно має забезпечити можливість людям дістатися укриттів і перебувати там відповідно до інструкцій. Однак на практиці виникає проблема: водії, які повинні прямувати в укриття, часто залишаються біля своїх автобусів, очікуючи на можливість відновлення руху. Пасажири ж натомість сідають на таксі або користуються послугами приватних перевізників, які ігнорують обмеження та продовжують рух. Це створює транспортний колапс.
Тому до цього питання необхідно підходити виважено та раціонально.
Вчора на Раді оборони це питання знову порушувалося. Дискусії були гострими, і вкотре намагалися маніпулювати ситуацією. Водночас було досягнуто розуміння, що на наступному засіданні Ради оборони, яке має відбутися наступного тижня, буде ухвалено остаточне рішення. До того часу домовилися напрацювати чіткий алгоритм дій.
У нас уже є готові пропозиції щодо того, як саме має працювати цей механізм. Всі наші доводи якимось чином нівелювалися, розумієте, вони ж не хочуть показати свою сторону некомпетентною і протиставити себе запитам киян. Тому було вирішено доопрацювати алгоритм і винести його на наступне засідання Ради оборони. І сьогодні я отримав запевнення, що це питання буде прийнято.
Хоча скажу відверто, всі ці питання – і про Південний міст, і про рух транспорту під час повітряних тривог даються начальнику КМВА нелегко. Те, що ми зараз обговорюємо в межах короткого інтерв’ю, насправді є результатом двотижневої роботи. Доводиться знаходити компроміс між тими, хто виступає проти, і тими, хто використовує ситуацію для маніпуляцій та політичного піару.
Для того, щоб публічно озвучити трихвилинний коментар щодо відкриття мосту, начальнику КМВА довелося провести два-три тижні непростих переговорів із опонентами цього рішення.
Як зараз працює робоча група з “Прозорості та підзвітності”, які вже є результати?
Минулого тижня відбулося перше робоче засідання групи. Ви точно дивилися розслідування Bihus.Info, а також відео НАБУ під назвою “Операція Чисте місто”.
Завдань у групи багато, ключове завдання — контролювати максимально чистоту і прозорість всіх рішень виконання бюджету на сьогоднішній день і пропрацювати все те, що коїлося до… Наразі все на тій стадії, коли начальник КМВА попросив профільні служби, які входять до цієї групи, надати свої пропозиції щодо алгоритмів роботи. Можна просто зняти ефектний відеоролик, вдарити кулаком по столу і заявити, що корупції не має бути. Але якщо ми говоримо про реальний контроль, то потрібні чіткі механізми, які дозволять діяти ефективно.
На сьогодні є сотні, якщо не тисячі кримінальних справ, які так і не дійшли до логічного завершення. Причини можуть бути різні, і зараз не йдеться про звинувачення когось конкретного. Багато людей бачили розслідувань Bihus.Info. Це некоректно буде з моєї сторони, я військовослужбовець, я не політик, не хочу на цьому робити піар. Всі бачили, всі розуміють про кого йде мова. Ці люди максимально наближені до керманича міста, це також ні для кого не секрет.
І ключове про групу “Прозорість і підзвітність” – сьогодні правоохоронці, які туди входять, мають начальнику КМВА надати алгоритми, які будуть дієвими. Складність не в тому, щоб просто повідомити про корупцію — зробити дзвінок і викликати відповідну групу можна без проблем. Найбільша складність у тому, щоб ця система реально працювала.
Будь-який злочин набагато легше попередити, ніж потім усувати його наслідки. Саме тому важливо створити алгоритм, який дозволить не лише виявляти порушення, а й притягати до відповідальності винних.
Зрозуміло, що люди хочуть швидких результатів. Але ми живемо в демократичній країні, і, на жаль, злочинці часто використовують свої права, звертаються до адвокатів, посилаються на презумпцію невинуватості. Тобто, умовно, слідчі провели велику роботу, напрацювали великий кейс, дійшли до того, що повідомили про підозру конкретній особі, але від повідомлення про підозру до того, як обвинувальний акт заходить в суд є певний проміжок часу, а при повідомленні про підозру вже починають включатися вже адвокати. І якщо там щось не так, я кажу вам так як є, простими словами, вони починають кричати: ай-ай-ай, Європейська спілка з прав людини, Європейський суд з прав людини, презумція невинуватості тощо. Зараз скажу особисто свою думку, не як речник, а як громадянин: законодавство в цьому плані в нас побудоване для суспільства, яке є набагато свідомішим, чим ті люди, яких ви бачили у розслідуванні.
Як юрист можу сказати, що наше законодавство є доволі якісним. У нас прекрасна Конституція, прекрасний Закон про Нацпол, прекрасний Кримінальний кодекс. Питання не у законах, а в їхньому виконанні.
Наша проблема в тому, що суспільство, яке показано в цих відеороликах, за своєю еволюцією ще не доросло до тієї демократії, яку пропонує законодавство.
У багатьох аспектах наше законодавство не поступається за якістю законодавчим системам таких країн, скажімо, як Франція. Але головне питання не тільки в якості законів, а в їхньому виконанні. І тут відповідальність лежить не лише на правоохоронних органах, а й на кожному громадянинові.
Як Ви уявляєте собі завершення війни?
У 2022 році всі думали, що перемога буде такою: ворог розпадеться, ми його знищимо, святкуватимемо, накриємо стіл на сто чи двісті кілометрів – від Донецька до Дніпра, від Дніпра до Полтави й Києва. Але реалії сьогодення диктують інакше.
За ці три роки я ментально змінився, як і всі хлопці. Я навіть не можу уявити, як це – одного дня прокинутися і розуміти, що сьогодні не буде повітряної тривоги. Що в моєму рідному Покровську не взірветься жоден КАБ. Я зараз не жартую – у мене мурахи по шкірі. Що я зможу зайти в батьківський дім… Я зараз не можу повірити в те, що завтра зможу прокинутися і так буде. Тому мені складно відповісти на питання, яким я уявляю кінець війни. Я дуже сподіваюся, що він настане найближчим часом, але… Як кажуть, хочеш миру – готуйся до війни.
А що зараз може згуртувати людей?
Нас має гуртувати думка, які серйозні виклики перед нами постануть після закінчення війни. Уявляєте, скільки потрібно буде відбудовувати. Скільки сил піде на реабілітацію – не лише військових, а й усього громадянського суспільства.
Сьогодні ми тримаємося на тому, що є міжнародні партнери, які розуміють, що держава-терорист скоїла з нашою державою, і підтримують нас максимально. Але скільки знищеної інфраструктури! Я навіть не говорю про людей, яких забрала ця війна… Їх не повернути. Ось цей виклик має нас об’єднати якомога сильніше.
Дивіться розмову з Євгеном Ієвлєвим в новому випуску ютуб-проєкту “Каштан Інтерв’ю” за посиланням
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
