У колонії до Олександра Пушкарського зеки ставилися з пошаною, ніби до «хрещеного батька» торговельної мафії Києва
«І ось я в камері смертників Лук’янівського СІЗО. Мимохідь до голови лізуть різні думки про минуле. Якби я мовчав, то слідство пішло б зовсім іншим шляхом. Багато злочинів так і залишилися б нерозкритими. Мовчання інших директорів ТОРГів коштувало їм 10 років позбавлення волі. Невже моя помилка у тому, що я обрав хибну позицію захисту? Чому за правду таке жорстоке покарання? Думка про те, я міг уникнути не тільки смертної кари, але і відносно суворого покарання вбиває, тисне на свідомість, не дає спокою ані секунди. День тут тягнеться, як рік. Це ж убивство! Навіть державний обвинувач знайшов у моїй справі пом’якшуючу обставину – бездоганна минула діяльність…».
Це – фрагмент заяви до прокуратури на 34 аркушах Олександра Пушкарського, датованої 8 червня 1984 роком. Ще не минуло й місяця, як Київський міський суд виніс йому вирок: смертна кара – розстріл. Сталося це 22 травня.
В архіві гортаю сторінки пояснень, звинувачень, протоколів допитів… Простежується, як у неволі ламалися люди, давали фальшиві свідчення, каялися в усіх злочинах, просили помилування, хоча спочатку не визнавали вини.
З ім’ям цієї людини «зв’язано» 34 великі кримінальні справи про слідство та судові процеси 1983-1984 років. Це був період тотального розгрому торговельної сфери Києва. Більше 250 посадовців із торгівлі, адміністративно-управлінської сфери були засуджені за хабарництво, розкрадання соціалістичної власності, обман покупців. Таким чином комуністичний режим з його новим кремлівським верховодом-кадебістом Андроповим проводив показову боротьбу із злочинністю.
Це вже після винесення судом «розстрільного» вироку Пушкарський напише у касаційній скарзі:
«Я зрозумів, що на моєму місці рано чи пізно можуть опинитися сотні, якщо не тисячі працівників торгівлі, варто лишень «органам» щільно цим зайнятися».
А вони ж і займалися – система показового зачищення Києва крутилася на повну. Постраждало чимало невинних. Хоча й не без того, що ловили і «липкоруких» працівників торгівлі.
В матеріалах справи є такі дані: Пушкарський вказав на 35 завідувачів магазинів «Київавтоматторгу», які передавали йому гроші. Однак 24 з них повністю заперечували це, 12 осіб визнали такі факти лише через деякий час, а 14 обвинувачених називали такі свідчення неправдивими як під час слідства, так і в суді.
Мені було важливо зрозуміти не з казенних паперів, тобто не з характеристики, протоколів, допитів та «щиросердечних зізнань», що відчуває людина, тобто Олександр Пушкарський після колосального тюремного випробування, як оцінює ті «андроповські» судові процеси.
5 грудня 1984 року голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко підписала указ про помилування Пушкарського – смертну кару замінили на 15 років відбування покарання. Він не досидів у колонії до закінчення терміну 3 роки 6 місяців і 29 днів. Богунський народний суд Житомира умовно-дострокво звільнив його від подальшого відбування покарання.
Олександр Михайлович довго не погоджувався на розмову зі мною. Але моя настирливість таки перемогла. Ми домовилися зустрітися в квартирі, що майже в центрі Києва. (Пушкарський пізніше скаже, що це помешкання його брата – типова столична п’ятиповерхова «хрущовка».)
…Двері мені відчинив чоловік невисокого зросту. Приязно посміхнувся. Так, це Пушкарський, у минулому успішний директор великого столичного торговельного підприємства, яке налічувало 61 магазин, 64 кіоски, 1703 автомати з продажу води, 149 – із продажу пива, 4784 торговельні автомати на підприємствах. Тут працювало більше тисячі людей.
Коли Пушкарський став на чолі «Київавтоматторгу», то об’єднання ледве животіло – справи йшли кепсько, адже створили підприємство на базі найгірших магазинів. Але він зумів вивести підприємство в лідери. У 1982 році кількість торовельних автоматів у Києві сягнула 8,5 тисячі – в СРСР це був найвищий відсоток техніки на душу населення. Товарообіг того року сягнув 28 мільйонів рублів. А прибуток із 240 тисяч у рік зріс до мільйона рублів і більше. Про лідерство Пушкарського писали навіть у всесоюзній пресі, його нагородили трьома медалями, від оргкомітету Олімпіади-80 вручили лист-подяку.
Але мине деякий час, і Пушкарський у СІЗО напише «щире зізнання»:
«Мій громадянський обов’язок – викрити виразки існуючих ганебних відносин… у системі торгівлі».
Потім – ще одне зізнання:
«У мене накопичувалося грошей значно більше, аніж я міг витратити їх. Вони обпікали мені руки, не давали спокійно жити, але піти з торгівлі не було ані найменшої можливості. І куди піти, якщо спеціальність – торгівля?». «Грошей було так багато, що я не знав, куди їх дівати…»
У який же глибокий вир закрутило людину! І хто в цьому винен? Не тільки ж тоталітарна система.
Перше запитання було прямим, і може не зовсім приємним для Олександра Михайловича.
Згадаймо початок, коли почали громити київську торгівлю. Деякі обвинувачені завідувачі магазинів заявляли, що «Пушкарський здав слідчим свою команду, тобто чесних працівників». Одна із завмагів просила суддю Сітнову винести вам за це «розстрільний» вирок. Як ви оцінюєте усе це крізь роки?
У 1988 році, відбуваючи покарання на Уралі, в «Івдельлагу», я дізнався правду про «Київавтоматторг». Справа була замовною, як і гучні судові процеси, викликані свавіллям тоталітарного режиму. Згадайте хоча б «справу лікарів» сталінського періоду. І якщо медикам пощастило у зв’язку зі смертю Сталіна, адже багато хто з них не згинув у таборах, то нам, працівникам торгівлі, не пощастило зі смертю радянського вождя Брежнєва: нова влада на чолі з кадебістом Андроповим стала «викошувати» наші кадри. В Україні особливе зачищення торкнулося сфери торгівлі. Відомі люди мені розповідали, що під час поїздки Щербицького (першого секретаря ЦК компартії УРСР,- ред.) до Москви йому натякнули: пора серйозно братися за викорінення злочинності. В Києві до «поради» прислухалися, але вирішили обійтися малою кров’ю – великих начальників на чіпати. Диригували процесом бонзи із ЦК компартії. Мені відомо, що після допитів деякі слідчі поспішали саме до будинку ЦК – за «порадами». А стосовно моєї колишньої підлеглої, яка вимагала мене розстріляти, а також судді Сітнової, то, повірте, зла на них не тримаю. Бо вони є такими жертвами системи, як і я. Хоча мене звинувачують: мовляв, посадив усіх. Але давайте ось з якого боку подивимося на цю справу. Під час слідства та суду я хотів, щоб постраждало якомога менше людей з «Київавтоматторгу». Але мене обманули.
В матеріалах справи є досить загадкові моменти. За вами як за директором «Київавтоматторгу» тривалий час слідкували невідомі. Вони приховано фіксували на фотоплівку кожен ваш крок. А згодом вимагали від вас великі гроші в обмін на ці фотознімки. І ви прийняли їхні вимоги. Чому? Що за історія?
Тоді, в 1981-му, я особисто спостерігав зародження рекету в Україні. В суді заявив про шантаж та вимагання. Однак суддя Сітнова відповіла, що це не стосується справи.
З протоколу допиту Олександра Пушкарського:
«Напередодні Жовтневих свят до мого службового кабінету прийшла якась жінка і принесла листа. У ньому – 17 фотознімків. І записка: Вітаємо зі святами! Якщо подобається подарунок, то можна купити. Друзі». На двох знімках було зафіксовано, як декілька завідувачів магазинів дають мені гроші. На інших фото було видно, як ми з друзями відпочиваємо на природі. Я розумів, якщо цим фотографіям дадуть хід, то я втрачу все: роботу, партквиток… Спалив цей компромат. А 6 листопада мені подзвонили і я почув: «Десять «штук» за знімок». Я віддав 30 тисяч рублів. Потім знову довелося платити – ще і ще».
Вас затримали 23 вересня 1982 року. Через п’ять днів після цього в заяві, адресованій Прокурору УРСР Федору Глуху, ви попросили застосувати до вас «заслужену міру покарання». Однак, певно, навіть і припустити не могли, що вас підведуть під «розстрільну» статтю.
Була чітка направленість моєї справи – смертна кара. Я ж не вірив, що дадуть навіть 15 років. Це видавалося фантастичним терміном.
До теми. 13 травня 1980 року Прокурор УРСР Федір Глух санкціонував постанову слідчого КДБ УРСР про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту з триманням у слідчому ізоляторі КДБ УРСР письменнику, дисиденту Василю Стусу.
Як ви крізь роки дивитися на цей судовий процес, слідство загалом?
Я пропрацював у «Київавтоматторзі» трохи більше п’яти років. За цей період підприємство стало лідером галузі. У нас були цікаві проєкти. Наприклад, я доповідав у ЦК Компартії УРСР про те, як запровадити торгівлю через автомати цілющою водою «Боржомі». А потім слідчі стали арештовувати наших механіків, продавців, завмагів. Людей загнали у викривлену систему координат. Наприклад, на всі виробничі витрати завмаг одержував замість 200-300 рублів усього… 10. Мізер! Та тільки за те, щоб полагодити кран треба було заплатити десятку! А ще ж вимагали виконувати план упровадження торговельних автоматів у мережу, а отже десь діставати труби, електрокабель, мікроперемикачі… За які кошти? І все ж люди якось виходили із цієї складної ситуації. Пам’ятаю, чимало разів пакували валізи чорною ікрою і їхали до Риги за тими ж мікроперемикачами. Опинившись на лаві підсудних, я запитував прокурорів: «Дайте відповідь, що таке «хабар»? У відповідь – мовчання. За весь період судового розгляду я жодного разу не промовив слова «хабар».
З касаційної скарги Олександра Пушкарського:
«Обвинувачення побудоване аж ніяк не на бажанні встановити істину. Моя віра в непорушність методів слідства, його об’єктивність виявилася наївною. Наприклад, інженер Сегал завищив суму переданих мені грошей у шість разів, а інший просто подвоїв суму…».
З матеріалів справи. Адвокат В.Замніус просив суд виключити з обвинувачення суму коштів, які незаконно одержав Пушкарський, – 148 тисяч 142 рублі 72 копійки. Просив змінити цю суму на меншу – на 94 тисячі 400 рублів. Аргументував це тим, що його підзахисний назвав суми, одержані ним від завмагів, у максимальних розмірах – щоб тільки слідство не запідозрило його в свідомому зменшенні цих сум.
Після оголошення вироку вас помістили в камеру смертників?
Так. На Лук’янівці, у СІЗО, мене двічі виводили на розстріл. Мабуть, таким чином випобовували. Хотіли побачити Пушкарського на колінах, що я проситиму, аби пожаліли… Однак я дотримувався принципу: під час розстрілу не буду виглядати смішно, не плазуватиму, як дехто робив. Після другого демонстраційного «розстрілу» я повірив у себе. Повірив у те, що буду жити. Знаєте, коли в чужому для тебе світі одержуєш маленьку перемогу, то це багато що вартує.
Про що думалося там, у слідчому ізоляторі?
Про тих, хто залишився на волі. Про дружину, синочка Олексійка – коли мене арештували, йому виповнилося пів року.
Як зустріли повідомлення про помилування?
Сім місяців я сидів у камері смертників. Одного дня мене розбудив співкамерник: «Тебе помилували». Однак наглядачі про це не сказали, лише віддали мої речі, забравши смугастий одяг, привели да заступника начальника СІЗО. Він зачитав Указ Президії Верховної Ради УРСР про помилування. Я запитав: «Можу йти додому?». У відповідь почув: «Розстріл замінено 15-ма роками позбавлення волі». 15 років! Це те ж саме, що й смертна кара, тільки в розстрочку. Мене перевели у слідчу камеру. І дали папір, щоб я підписав про нерозголошення інформації про камеру смертників. Рішуче відмовився, хоча на мене дуже тиснули.
Вас етапували в російську глибинку, на Урал. «Івдельлаг» – що за табір?
Сумновідомий табір, збудований ще в 1937-му. Близько 400 в’язнів. Це був єдиний табір для вбивць, яким смертна кара була замінена п’ятнадцятьма роками. За всю історію колонії тут відбували покарання лише два «господарники», одним із них був я. Табір – це світ догори дригом зі своїми законами. Там дуже суворі умови. Наприклад, щороку фіксували до 20 убивств.
Як вам вдалося вижити?
Якби я загинув, то мій син ніколи б не дізнався правди про свого батька. Я зберігав в колонії усі листи з волі (кореспонденцію одержував від 21-ї людини). У разі моєї смерті цей епістолярний пакет передали б синові брат чи товариш. Згадую, як одного разу в табір якимсь дивним чином потрапила газетна стаття. У ній своїми успіхами вихвалявся київський прокурор. Писав, що в Києві розгромили мафіозне угруповання «торгашів». Зеки миттєво дізналися зміст публікації. Уявіть собі, до мене почали ставитися з пошаною, ніби до «хрещеного батька» торговельної мафії
Мене дещо побоювалося начальство колонії, адже я міг дати грамотну оціну тій чи іншій події. А якось я, фізично слабка людина, вдарив убивцю. І цим вчинком врятував себе. Потім шкодував, що зробив це. У цій колонії навіть необережне слово могло призвести до смерті. До того ж, адміністрація завжди могла спровокувати конфлікт зі смертельними наслідками.
Яку роботу там виконували?
Дуже важку. Вантажні роботи – деревина, лісозаготівля. А ще працював у бібліотеці. Перечитав усю самвидавську літературу. Було й таке, що писав офіцерам-заочникам контрольні роботи на правову тематику. Навіть одержував хороші оцінки.
Авторська ремарка. Вже згодом, після інтерв’ю, Олександр Михайлович скаже, що в колонії захворів на цингу, втратив майже всі зуби. Повернувшись до Києва, вставив протези.
Куди одразу поїхали після звільнення?
До Києва. Пішов до сина Олексія на день народження.
З подарунком?
Звичайно. З футбольним м’ячем. Його пошили в колонії.
А як склалося ваше особисте життя?
З дружиною розлучилися. Але я не ображаюся на неї. Мене весь час чекала інша жінка. І дочекалася.
***
Це інтерв’ю було записане певний час тому. Мене не залишало бажання дослідити в архівах матеріали інші гучні судові процеси тієї репресивної доби, які були дотичні до «Київавтоматторгу», зокрема щодо «Київкомісійторгу», об’єднання «Універсам», справ щодо арештів керівництва тодішнього управління торгівлі Київського міськвиконкому. Періодично телефонував Олександрові Пущкарському, цікавився його життям на волі. Він влаштувався на посаду проректора з господарської роботи одного з київських університетів, говорив, що задоволений роботою. Я планував записати з ним ще одне інтерв’ю, однак не судилося. Одного разу пролунав телефоний дзвінок – я почув сумний жіночий голос: «Олександра Михайловича не стало…»
Леонід ФРОСЕВИЧ
Читайте першу частину матеріалу: Розгром київської торгівлі: процеси століття
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
