У цьому інтерв’ю для проєкту «Каштан.Інтерв’ю» ведуча Марина Клим розмовляє з Дмитром Чубаковим — діджеєм Mr. DiVibe, який збирає тисячі людей на свої антистрес-вечірки на Київському морі, у дворах Києва та в метро Харкова. Розмова про стихійні вечірки, хейт у соцмережах, благодійні збори для військових, ментальне здоров’я та страх втратити популярність.
— Музика для вас — це?
— Життя.
— Київ — це?
— Дім.
— Натовп — це?
— Танці.
— Тиша — це?
— Думки.
— Свобода — це?
— Україна.
— Хейт — це?
— Соцмережі.
— Гроші — це?
— Можливість.
— Instagram — це?
— Можливість.
— Успіх?
— Можливість, як багато можливостей коло нас.
— І страх — це?
— Страх, навіть не знаю. Природа.
— Коли у Києві були блекаути, рекордні морози, ви зібрали вечірку на Київському морі. Ще рік тому ви могли уявити, що такий буде масштаб і так це все буде відбуватися?
— Ні, я це не міг уявити навіть на початку року. В січні це був кінець січня. На початку січня я і не мріяв про це навіть.
— Розкажіть, як це все відбувалося. Та перша вечірка на Київському морі — вона була спеціально організована чи що це було?
— Я для своїх соцмереж знімаю сети в різних локаціях. І друзі мені кажуть: київське море замерзло, там просто Антарктида, дуже красиво, дуже вайбово. Поїхали туди, там і знімемо. Ми за тиждень поїхали туди просто зняти мені відео для YouTube. Ми стали там з маленькою колоночкою, з апаратурою. Друзі взяли шашлики приготувати, просто відпочивали. А там дуже багато людей було, і вони почали підходити до нас, підтанцьовувати. Ми бачили, що це дуже людям відгукується, їм піднімається настрій. І мій найліпший друг Юра Званар каже: “А давай на наступні вихідні просто зробимо рекламу, ще більше друзів покличемо”. Без питань, давай більше колоночок привеземо. Ми записали відео, запросили всіх. А коли ми їхали вже додому, моя дівчина просто виклала це в TikTok. На той час у мене в TikTok було 1000 чи 1500 підписників, мої відео набирали приблизно 500 переглядів.
Ми навіть не виклали ще розмовне відео. Приїхали ввечері додому. Світла не було, інтернет впав. Ми посиділи, чай попили та лягли спати. А зранку я прокидаюсь і думаю: що з моїм телефоном? Відкриваю TikTok, а за одну ніч більше 50 тисяч переглядів і більше 2000 коментарів. Всі кажуть: “О, клас, круто”. Тоді почались ці вечірки в Києві, у дворах, але ніхто не робив анонсу. І всі такі: “О, нарешті! Клас, ми будемо”. Я кажу: “Прикольно, вистав це відео в Instagram”. Вона виставляє — і та сама історія. Воно набрало до 500 000 переглядів і в Instagram, і в TikTok. Ми в середу приблизно підрахували, скільки повинно бути людей, — щось більше 3000 людей.
Я в шоці. Всі в шоці. Ми не розраховували. Ми не робили ніякого концерту, фестивалю, а тут прям фестиваль вже несеться. Апаратури в нас такої потужної немає.
— І що далі?
— З нами зв’язалась адміністрація міська. Кажуть: “Друзі, ви що робите? Так не можна. По-перше, це крига, дуже небезпечно. По-друге, військовий стан”. Ми вели переговори, але вони кажуть: “Це неможливо. Ви берете всю відповідальність на себе. Якщо, не дай Бог, щось трапиться…” Ми кажемо: “Окей, зрозуміло, тоді відміняємо”. Я вийшов у соцмережах, записав відео, що ми відміняємо, але ми будемо з вами. Ви можете відпочивати де завгодно самі, а ми будемо в прямому ефірі в TikTok. Я сказав, що ми будемо з друзями слухати музику, відпочивати і кататись на гойдалці.
І прийшло не 3000 людей. Там дуже важко було порахувати, приблизно десь за 500 було людей. І було дуже атмосферно, дуже кайфово. І воно понеслось. Ми зрозуміли, що людям це потрібно, їм це цікаво. На той час навіть військові там були, підходили, дякували, казали: “Давай продовжуй”. Це дуже круто.
— Які були емоції, коли прокинувся популярним?
— Я не знав тоді. Я більшу частину свого життя музикант, вчився на музиканта, виступав багато. Життя мене до цього готувало, але коли воно прийшло — я не знав, за що братись, що робити, як з цим жити. А потім, коли емоції трошки відійшли на другий план, почав з тверезою головою думати.
— Були і ті, хто писав, що це небезпечно, не на часі. Як реагували на перший хейт?
— У перших наших заходах хейту не було зовсім. Ми намагалися передивитися всі відгуки, коментарі — там може 1% був, і то не те що, а просто: “Хлопці, ви круті, класно, але може це не на часі”. В Instagram, TikTok зовсім усе було позитивно. Всі казали: “Круто, клас, ми будемо, ми будемо, ми будемо”.
— Після Київського моря понеслась Русанівка. Які ще були великі вечірки?
— Русанівка, Теремки, Троєщина, Оболонь, Ретровіль, Виноградар.
— Які моменти або райони запам’яталися найбільше?
— Вони всі кайфові, всі різноманітні. На Русанівці, напевно, трошки навіть був страх, бо хтось казав, що там більше 2-3 тисяч людей прийшло. Русанівка повністю стала — люди йшли по дорозі, машини всі стояли, нікуди припаркуватись. Натовп було дуже важко спрямувати кудись, звуку не вистачало. Мене трошки носили: “О, хлопці, назад, назад!”. Але все одно це було по-доброму, на позитиві. Найперший — це Київське море. Це якась казка була. Я в ейфорії не розумів, що відбувалося.
— Скільки людей у команді, хто це все організовує?
— Три, чотири, п’ять — на пальцях однієї руки. Після Київського моря ми намагалися домовлятися з адміністрацією, районною адміністрацією, щоб нам дали дозвіл, бо приїхала поліція, оштрафувала. І коли нам погоджували — приїжджала поліція, швидка, стояли десь поруч, чергували. А все інше було стихійно, по-народному. Люди брали з собою шашлики, мангали, чай, вино, глінтвейни. Ми хотіли, щоб кожна людина могла прийти, потанцювати, розгрузити своє ментальне здоров’я, свої нерви, всі переживання.
— Ви родом з Дніпропетровщини. Розкажіть, як ви жили там, звідки ви, де навчались, коли переїхали до Києва?
— Сам я з Дніпропетровська, він тоді так називався, зараз Дніпро. До 14 років ми з батьками жили в квартирі, потім переїхали в будинок, але теж у Дніпрі. Після цього ми з друзями вирішили робити гурт. Ми пішли в 10-й клас і зрозуміли, що нам не вистачає знань. Ми кинули школу, не пішли в 11-й клас, і пішли в Дніпропетровське училище культури. Чотири роки там провчились. Після цього я вступив одразу на другий курс Київського університету імені Поплавського.
— Яким інструментом займались?
— Я поступив на український народний інструмент — цимбали. А сам я диригент народного оркестру. І закінчував і училище, і університет. В університеті я перейшов на клас контрабаса, в мене було дві спеціальності.
— Діджейство — це завжди було як хобі чи були якісь амбіції?
— Раніше я зовсім не любив електронну музику. Я любив класику, джаз, рок — все окрім електронної музики. Електронна музика прийшла до мене десь у 12-14-му році, плюс-мінус. Мої перші продюсери — Армін ван Бюрен, Джей Тієсто. Коли я почув їхні треки, я зрозумів, що електронна музика може бути дуже насиченою, дуже потужною і нічим не гіршою за класику чи джаз. Так воно потроху й стало хобі.
— У чому ваша унікальність як діджея?
— Напевно, унікальності я ще в пошуках. Я не відчуваю себе мегапрофесіоналом, я ще вчусь сам. Інколи пишуть: “А уроки є?” Я кажу: “Друзі, я сам ще вчусь”. Можливо, моя фішка в тому, що я граю різноманітну музику. Я відчуваю людей, бачу, що їм може зайти зараз — і пробую методом проб і помилок.
— Чому це спрацювало саме в той момент, коли стався цей пік популярності?
— Мені здається — все. І навіть зірки. Бо дуже активно люди об’єдналися. Воно неслось, мені здається, по всьому світу — нам писали з Європи, з Америки. Журналісти хотіли взяти в нас інтерв’ю, телеканали, газети. Я був здивований, що New York Times хотів до нас приїхати, але щось не вийшло. Я з 14 років іду до цього. Напевно, прийшов час. І зірки стали якось так.
— Зараз ці вечірки продовжуються. Ви грали в метро Харкова. Багато артистів бояться їхати в прифронтові міста. Ви погодились дуже швидко. Як це відбулось?
— У нас уже було бажання поїхати в ці міста. Хочемо поїхати в рідне Дніпро, в Запоріжжя, але там ще важче з цим — військова адміністрація, швидше за все, не погодить. В Одесі нам допомогли одесити домовитись з адміністрацією. В Харкові ми самі писали, писали, і вони нам дали зв’язки з відділом культури. І ми вже домовлялись про виступ. Але організаційно це було складно зробити в Харкові. Дуже довго — суцільні погодження: туди подзвоніть, туди напишіть, а що це таке, пришліть відео.
— Не було страшно по-людськи?
— Ні. Ми й у Києві вже пережили багато всього. Я живу на Русанівці, там вже були прильоти. А в Харкові ми приїхали, одразу в метро спустились, пограли, поспівали, зібрались і поїхали. Люди там теж живуть, їм теж це потрібно. Вони дуже вдячні, ще й кликали: “О, ще, ще приїжджайте!”
— Як ви реагуєте на хейт і критику? Ви казали про відсоток, але зараз його, мабуть, менше стало?
— Навпаки, трохи більше стало. Його все одно мало. Тоді там може 1% був, а зараз може 5% — до п’яти. Не знаю, з чим це пов’язано. Багато хейту чомусь у Facebook. В Instagram та TikTok ні — навпаки. Були моменти, коли навіть в особисті військовий писав: “А слабо приїхати до нас на Покровськ? Ми б з побратимами теж хотіли собі дискотеку”.
Я зайшов на сторінку — жива сторінка, фотографії. Відповів йому: “Друже, без питань. Якщо ми домовимось, ваш командир дозволить — ми можемо приїхати. Якщо дискотеку заборонять, ми можемо з гітарою приїхати, поспівати. Вибач, якщо я тебе чимось образив. Вибач, що ти там, а я тут”. І він після цього написав: “Привіт, вибач, я теж перегнув палку. Добре, я зрозумів. Якщо буде така можливість, я тобі напишу”. Коли люди пишуть — з людьми можна розмовляти. А коли бачиш сторінку, де нічого немає, одна фотографія котика, друзів немає — просто незрозуміло, образа якась ллється. Я це не приймаю собі. Я бачу людей, які дякують мені, у них сльози на очах. Вони кажуть: “Це як свіжий ковток повітря в сьогоденні”.
— Чи інтегрується допомога армії у ваші вечірки?
— Практично завжди ми робимо збори для військових. На Русанівці — збір для військових, на Оболоні — теж, на Троєщині — для багатодітних сімей, бо вони замерзали, їм потрібен був генератор. На Русанівці, якщо я не помиляюсь, зібрали близько 60 000 гривень. У нас є друзі військові, ми завжди перевіряємо, що це нормальний збір.
— Куди ви хочете рухатись далі? Чи є мета, маячок?
— 4 квітня у нас був концерт у Малій опері. Там ми не тільки грали — я крутив музику, а Юра грав на клавішах, на синтезаторах. Ми випустили, це якраз була презентація, вийшов наш трек. В цьому руслі ми будемо продовжувати.
— Греммі, можливо, хочете?
— Так, все хотілося б, звісно. Кожен артист про це мріє. Колись доїдемо і туди.
— Це була більше довгоочікувана мить чи неочікувана радість?
— Перші дні це був шок і навіть трошки страх. Бо коли ти розумієш, що до тебе на концерт, грубо кажучи, на Київське море може прийти більше 3000 людей — а що їм дати? Звуку немає, немає таких заощаджень, щоб поставити якийсь масив, сцену. А ти розумієш, що це вже масштаб, великий концерт. Я був в шоці і не знав, що робити. Потім я заспокоївся і подумав: як буде, так буде. Це не дискотека, не рейв якийсь великий. Буде чути — буде чути, не буде — вибачте. Що можемо — те даємо. Більше голови я не можу пригнути. І мене це заспокоїло. Я видихнув і просто почав організовувати.
— Ви казали в соцмережах, що енергія — це найважливіша валюта зараз. Як ви цю енергію в собі множите?
— Мене заряджала енергія, те, що проходило. Кожен наш концерт мене заряджав. Я пам’ятаю, на одних вихідних ми дали три масштабних концерти. У суботу, неділю, і в понеділок я вперше відчув, що в мене немає сил. Ноги мене несли, але я сидів як вичавлений лимон. Не було ніяких емоцій. Але трошки відпочив, поспав — і енергія знов з’являється, і ти знов хочеш робити ці концерти.
— А страх того, що це може так само раптово зникнути, як з’явилось, присутній?
— Все може бути. Я вже не молода людина, мені 39. Рожеві окуляри я давно зняв. Я розумію: це життя, воно може як прийшло, так і пішло. А я буду продовжувати своє, як робив, так і роблю. Не в такому форматі — то в іншому, але це буде творчість.
— Чи є три заготовлені треки, під які ви точно вмикаєте, коли треба, щоб натовп порвало?
— “Бамболейло” — воно завжди залітає. Hugel — трек “Bamba”. І Вєрка Сердючка. Так, звичайно. Це хіти, вони з року в рік міняються, але якась класика залишається.
— Ви постійно навчаєтесь керувати цією енергією?
— Так, ти навчаєшся на кожному концерті. Дивишся: тут не так треба розкачувати людей. А в Харкові, наприклад, було дуже важко. Вони стояли, потім через декілька пісень дістали телефони. І ти такий: хіт за хітом, хіт за хітом — я зроблю вам час. І десь хвилин 20 вони просто стояли, а потім вже пішли.
— А не обговорювали потім, чому так?
— Ні, не обговорювали. Але мені здається, Харків трошки більше потерпає. Людям важко зараз розслабитись. У моменті, коли ти живеш — прильоти, війна, новини, — і тут тобі кажуть: “Ти можеш розслабитись”. А ти вже забув, як розслаблятись. У мене був такий досвід ще на початку війни: ми поїхали з виставою до Праги, сидимо молоді, спілкуємось, і десь щось бах — ми всі отак от.
— Є думка, що такі вечірки — це втеча від реальності, а є думка, що це спосіб її прожити. Як ви вважаєте?
— Наше емоційне здоров’я виснажується, і його треба розгружати — все одно, полюбому. Або поспати, або піти в театр, в кінотеатр, зустрітись із друзями на шашликах, потанцювати, заспівати в караоке, помалювати на природі, сходити на йогу. Але приходить момент, коли стакан переливається — і тоді вже дуже важче вийти з цієї ситуації. Я бачу по людях, що наші заходи дають цей свіжий ковток повітря. Кожній людині він потрібен — щоб розрядитись і завтра прокинутись із новими силами. Працювати, жити, а в деяких моментах — виживати.
