Kashtan NEWS – всі новини Києва
  • Головна
  • «В тіні каштана»
  • Інтервʼю
Kashtan NEWS – всі новини Києва
  • Головна
  • «В тіні каштана»
  • Інтервʼю
Підтримати нас Повідомити новину
Kashtan NEWS – всі новини Києва
Kashtan NEWS – всі новини Києва
  • Головна
  • «В тіні каштана»
  • Інтервʼю
Повідомити новину
© 2023 Каштан News Всі права захищені
«В тіні каштана»

Частина 2. Міст Патона — не памʼятка? Та до чого тут “Велике будівництво”?

Автор Kashtan News 19.04.2026

Міст Патона у Києві — офіційно комунальна власність. Його балансоутримувач — КП «Київавтошляхміст». Попри це, міська влада роками стверджувала, що споруду «забрала держава» у межах програми «Велике будівництво». Журналісти «Каштан News» проаналізували документи, відповіді на запити, тендерну документацію та публічні заяви посадовців. Знайшли відповіді на питання про статус і стан мосту Патона, впіймали посадовців на маніпуляціях. У другій серії розслідування — хто ініціював передачу мосту, чому зірвалися тендери, чи заважає ремонту статус пам’ятки та що насправді відповіли в Мінкульті.

Першу серію нашого великого дослідження ситуації навколо моста Патона дивіться на ютюб-каналі за посиланням.

12 березня 2026 року в ефірі комунального телеканалу Києва міський голова Віталій Кличко заявив:

«Ще в 2020 році держава взяла під проект “Великого будівництва” відновлення мосту Патона. Пройшло вже майже 6 років, нічого не зроблено. І зараз його передають нам, повертають до громади, щоб ми це робили. Ми пройдемо юридичну процедуру і повернемо його на баланс, щоб мати змогу щось на ньому робити. І тоді зробимо проект, бо за ці роки він не був зроблений»

Джерело: Telegram-канал Kyiv TV

Згідно з цими словами, міст нібито вилучили з комунальної власності, а тепер його треба «повертати».

Що кажуть документи: розпорядження Кличка від 2020 року

Насправді все відбулося навпаки. 19 вересня 2020 року Віталій Кличко підписав розпорядження, яким зобов’язав відреставрувати міст Патона до 31 грудня 2025 року. Замовником робіт визначили «Київавтодор» — структуру, підпорядковану КМДА.

Розпорядження КМДА №1431/1

Тобто жодної передачі державі не відбулося. Кличко сам визначав відповідальних і терміни.

До чого тут Велике будівництво?

Одним з аргументів столичної влади є те, що міст Патона мали відремонтувати в межах програми “Велике будівництво” і що міст забрали силою.

Починаючи з 2023 року, КМДА та її департамент транспорту неодноразово заявляли, що Уряд «фактично змусив» віддати міст. Зокрема, у дописі Департаменту транспорту КМДА зазначалося:

«Два роки тому, за наполяганням уряду, Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України місто передало його для ремонту у проєкт “Велике будівництво”»

Джерело: Facebook Департаменту транспорту КМДА

Пост українською про ремонт мостів Києва, зокрема міст Патона та проект Велике будівництво (урядова інформація). 1/5

Однак у 2021 році перший заступник голови КМДА Микола Поворозник повідомив інше:

«Столиця подала понад 20 інфраструктурних проєктів для можливої реалізації у рамках програми Президента України “Велике будівництво” в місті Києві у 2022 році. Зокрема, йдеться про Будинок вчителя, міст ім. Патона, кінотеатр “Київська Русь”, будівництво станційного комплексу “Львівська брама” та інші об’єкти»

Джерело: Facebook Миколи Поворозника

Попри те, що ініціатива пішла від Києва, а не від уряду, жодного офіційного підтвердження, що міст таки включили до програми, ми не знайшли.

У кого ж тоді на балансі міст Патона? Відповіді на наші запити

Кличко 12 березня 2026 року заявив:

«Ми пройдемо юридичну процедуру і повернемо його на баланс»

Це не відповідає дійсності, нижче ми пояснимо, чому. Та покажемо відповідні документи.

Після заяв Кличка Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України офіційно зазначило:

«Міст імені Є. О. Патона через річку Дніпро – об’єкт комунальної власності міста Києва. Саме Київська міська рада та КМДА має повноваження і обов’язок забезпечувати його належний технічний стан»

Джерело: mindev.gov.ua

Балансоутримувач мосту Патона — КП «Київавтошляхміст». Це підтвердили у відповіді на запит і в самому «Київавтодорі» (лист від 23 березня 2026 року).

Згідно з документами:

  • Протягом 2018–2019 років на замовлення балансоутримувача розроблено проєкт протиаварійних заходів.
  • 2020 рік — розпорядженням КМДА «Київавтодор» визначено замовником проєктних та будівельних робіт із реставрації.
  • 2021 рік — балансоутримувач провів очищення металоконструкцій прогонових будов.

Повна відповідь Київавтодору на наш запит нижче:

Національна академія наук України у відповіді на запит (20 березня 2026 року) зазначила:

«Міст ім. Є.О. Патона через р. Дніпро у м. Києві не відноситься до мережі автомобільних доріг загального користування державного значення. Комунальне підприємство “Київавтошляхміст” як балансоутримувач споруди проводить цілодобовий моніторинг технічного стану»

Повна відповідь від НАН України нижче:

Що відбувалося до 2020 року: дослідження і проблеми

До 2020 року на мосту Патона не проводили жодних змістовних робіт — лише дрібні протиаварійні ремонти та численні обстеження, які щороку фіксували погіршення стану.

На початку 2018 року в журналі «Промислове будівництво та інженерні споруди» вийшла стаття про міст Патона. Співавтором був Дмитро Котлубей — тодішній в.о. начальника КП «Київавтошляхміст», на балансі якого і перебуває весь час міст Патона.

У першому абзаці зазначалося:

«Проблеми з мостом Патона загострились через недотримання термінів обстежень, відсутність фінансування та стратегічного плану»

Тодішнє обстеження виявило:

  • корозію елементів;
  • руйнування бетону;
  • порушення гідроізоляції;
  • тріщини покриття;
  • обвал штукатурки;
  • дефекти опор.
Newspaper page in Ukrainian about the Paton Bridge project: left column of text, right column with three portrait photos and captions.

Восени 2018 року фахівці Українського інституту сталевих конструкцій імені В.М. Шимановського провели нове обстеження. До попередніх дефектів додалося стрімке руйнування поперечних балок над опорами. Причина — відсутність або несвоєчасність ремонтних робіт.

Згодом після серії обстежень і публікацій у цьому журналі міст Патона визнають непрацездатним, а залишковий ресурс з 2018 року дорівнює нулю.

Тендери, які провалив Київавтодор

У 2020 році «Київавтодор» оголосив закупівлю на розробку проектно-кошторисної документації для реставрації мосту. Торги не відбулися.

Те саме повторилося з двома аналогічними закупівлями (2020–2021). Їх скасував сам «Київавтодор», відхиливши пропозиції учасників.

  • 2020 рік — тендер на 21 млн грн (скасований)
  • 2021 рік (лютий) — тендер на 47 млн грн (скасований)
  • 2021 рік (серпень) — тендер на 47 млн грн (скасований)

Посилання на Prozorro: UA-2020-10-09-005040-c, UA-2021-02-19-000825-b, UA-2021-08-31-001122-c

Позиція Київавтодору

У відповіді на запит (23 березня 2026 року) «Київавтодор» заявив:

«Процедура закупівлі неодноразово оскаржувалася учасниками в Антимонопольному комітеті України. Через це рішення про визначення переможця неодноразово скасовувалися»

Але перші кроки зробив сам замовник: «Київавтодор» відхилив дві пропозиції учасників (ТОВ «Інтерпроект» та ДП «Український інститут сталевих конструкцій імені В.М. Шимановського») через невідповідність кваліфікаційним вимогам. Лише після цього учасники почали оскарження.

Тендер скасували через “відсутність потреби ремонту”

В останній закупівлі (UA-2021-08-31-001122-c) 13 січня 2022 року «Київавтодор» зазначив причину скасування: «відсутність подальшої потреби в закупівлі товарів, робіт і послуг». Система не погодила це та відновила торги. А вже в травні 2022 року закупівлю скасували вдруге — цього разу через неможливість здійснення закупівлі у зв’язку з воєнним станом.

35 мільйонів від Кабміну: перша участь центральної влади

У 2022 році Кабінет Міністрів опублікував постанову про виділення 35 млн грн з резервного фонду держбюджету на реконструкцію мосту Патона.

Постанова Кабміну

Кошти виділялися Міністерству інфраструктури для Державного агентства інфраструктурних проєктів. Гроші не планували передавати КМДА. Наприкінці 2022 року розпорядником призначили Службу автомобільних доріг у Київській області (нині — Служба відновлення та розвитку інфраструктури).

Тоді міністром інфраструктури був Олександр Кубраков, його заступником — Мустафа Найєм (згодом очолив Державне агентство відновлення).

До 2023 року ми не знайшли жодних відомостей про роботи чи закупівлі з ініціативи цих відомств.

Балансоутримувач мосту — Київавтошляхміст — за всі ці роки не змінився.

Статус пам’ятки: влада збрехала про заборону ремонту моста Патона?

Ще одна популярна версія КМДА: міст не ремонтують, бо він має охоронний статус.

У 2019 році тодішній очільник «Київавтодору» Олександр Густєлєв заявив в інтервʼю виданню КМДА “Вечірній Київ”, що міст — пам’ятка архітектури, що унеможливлює ремонтні роботи.

Того ж року Микола Поворозник додав:

«Для того, щоб почати реконструкцію мосту, необхідно вивести його з реєстру пам’яток архітектури на час ремонту. Місто неодноразово зверталося до Міністерства культури України, НАН України із проханням вивести зі статусу пам’ятки»

Джерело: kyivcity.gov.ua

Що відповіли в Мінкульті

По-перше: Міністерство культури повідомило, що жодних звернень від КМДА, «Київавтодору» чи «Київавтошляхмісту» не отримувало.

«Подання з відповідним пакетом документів щодо вилучення з Реєстру пам’ятки архітектури та містобудування, науки і техніки місцевого значення Міст ім. Є.О. Патона, м. Київ, на розгляд Мінкульту не надходили»

По-друге: статус пам’ятки місцевого значення не вимагає дозволу Мінкульту для ремонту.

«Ремонтні роботи на пам’ятці місцевого значення здійснюються за наявності письмового дозволу органу виконавчої влади Київської міської державної адміністрації, на підставі погодженої з нею науково-проєктної документації. Надання дозволів на проведення ремонтних робіт на пам’ятках місцевого значення не належить до повноважень Мінкульту»

Повна відповідь Мінкульту:

З відповіді Мінкульту стає зрозуміло, що окрім публічних заяв столичних посадовців, офіційних звернень до Мінкульту не надходило. І взагалі КМДА могла самостійно погодити ремонт мосту Патона без жодних дозволів з боку Мінкульту чи інших органів.

У наступній, третій, частині ми розповімо, що змінилося у 2023 році, скільки коштів, виділених на міст Патона, зникли у столичному бюджеті та що чекає на переправу, залишковий ресурс якої уже майже 10 років дорівнює нулю, та мостом продовжує рухатися транспорт.

Telegram
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі

Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі?
Підписуйтеся на канал KASHTAN NEWS та першими дізнавайтеся про найголовніше

Перейти до каналу KASHTAN NEWS

Аналітика та розслідування • Інтервʼю • Сильні історії

Серія 1. Міст Патона. Просідання плит і корозія | В ТІНІ КАШТАНА

Серія 2. Міст Патона — НЕ памʼятка? | В ТІНІ КАШТАНА

19.04.2026 0 comments
0 FacebookTwitterWhatsappTelegram
Інтервʼю

Дмитро Бабак. Як зірка СТБ став стилістом волосся

Автор Kashtan News 02.04.2026

Він був одним із найвпізнаваніших голосів країни — переможець «Х-Фактора», артист, чиї пісні звучали на радіо, чия поява на сцені збирала тисячі глядачів. А потім — зник, бо настав час іншої сміливості. Сьогодні Дмитро Бабак — стиліст із зачісок. Його відео перевтілень у TikTok та Instagram збирають мільйони переглядів, а в його перукарському кріслі сидять українські селебріті. Як зірка сцени став перукарем, чи має музичне минуле майбутнє, як пережив публічні скандали та чому обрав працювати не на себе? У цьому інтерв’ю Дмитро Бабак вперше відверто розповідає про свій шлях — від дитинства на Луганщині до стиліста зачісок, від страху першої стрижки до усвідомлення, що справжня професійність — це уміння бути відповідальним за стан людини. Історія про те, як не боятися почати з нуля, навіть коли за спиною — слава, концерти та впізнаваність.

Дмитро Бабак — новий герой “Каштан. Інтервʼю”.


Марина Клим: Вітаю, друзі. Це проєкт «Каштан інтерв’ю». Мене звати Марина Клим. І сьогодні у нас цікавий гість. У нього дуже особлива і цікава доля і кар’єра, яку він проходить. Ви, напевно, бачили його відео перевтілень як перукаря, як стиліста по зачісках. Він перевтілює дуже багато клієнток, і це набирає сотні тисяч переглядів у TikTok та інших соцмережах. Але також є аудиторія, яка знає Дмитра по талант-шоу, по його музичній кар’єрі. Тож сьогодні поговоримо про його шлях від сцени до перукарського крісла. У нас в студії Дмитро Бабак.

Ваша історія кар’єри, вашого шляху дуже цікава і незвична. Часто буває так, що люди починають з перукарського досвіду, а потім ідуть на сцену. А у вас це вже друга-третя глава вашого життя. З чим ви це пов’язуєте? Як себе в цьому відчуваєте?

Дмитро Бабак: Я почуваю себе в цьому взагалі прекрасно. Насправді мені дуже подобається те, чим я займаюся. Сказати, що я себе повністю в цьому знайшов, я ще не можу, тому що завжди хочеться досягати більшого. Я розумію, що будь-яка професія не до кінця розкрита, і мало хто про неї що знає. Мені здається, що можна зробити так, щоб її більше популяризувати і показати з іншої сторони. І в цьому мені допомагає мій минулий сценічний досвід та інші досвіди. Ці інструменти допомагають мені розкривати професію і показувати не просто крісло, волосся і все інше, а щось набагато більше і цікавіше.

Чому в шапці профілю немає згадки про музику?

Марина Клим: Якщо зайти у ваші соцмережі, у профілі написано «стиліст по зачісках», але немає згадки про те, що ви музикант, переможець «Х-Фактору», що у вас є свої альбоми. Десь це можна знайти глибше, але в шапку зазвичай це вносять. У вас цього немає. Чому?

Дмитро Бабак: Те, що було в минулому, то і залишається в принципі в минулому. Я вдячний за те, що було. У мене є сторінка моя музична, вона десь існує, як і сторінка викладача з вокалу. Вони всі просто існують окремо. Я колись ними займався і отримував у тому досвід. Зараз я сфокусований виключно на тому, щоб займатися в цьому напрямку. Тому тільки про це йде мова в шапці профілю. Якщо людина мене впізнає і скаже: «О, я вас десь бачила, ми можемо про це поговорити» — будь ласка. Але я сам ніколи про це першим не кажу, тому що вважаю, що в першу чергу я як стиліст, як перукар, і мій минулий досвід ніяким чином не повинен йти поруч. Це різні професії.

Тут ми працюємо з людьми, і на нас лежить дуже велика відповідальність за їхній зовнішній вигляд та за їхній внутрішній стан. А що стосується музики, то музика — це також стан, але він вибірковий і ніяким чином не впливає на людину так, як стрижка. Якщо підстрижеш погано, людина буде відчувати себе не дуже. А якщо ти напишеш погану пісню — по-перше, ніхто про неї не дізнається, а по-друге, вона нікому нічого не зробить. Тому це трошки два різних моменти, але інструменти, щоб почули пісню і щоб побачили стрижку, однакові.

Поворотний момент: кінець коронавірусу і новий старт

Марина Клим: Пам’ятаєте той момент, коли остаточно прийняли рішення перейти в іншу нішу? Коли зрозуміли, що музика відходить і починається нова глава?

Дмитро Бабак: Так, звісно, я пам’ятаю. Це був кінець коронавірусу, десь середина або кінець. Музика вже не працювала, і уроки онлайн були тільки. А уроки онлайн я не сприймаю — я тільки за живе спілкування, за живу комунікацію, тому що в цьому є суть, процес, зріст. Тому я вирішив для себе змінити професію. У мене були друзі, які на той момент запросили мене в цю професію, сказали: «Давай, у тебе все вийде». Я піддався цій пропозиції і вирішив спробувати. Вони мене навчали: спочатку робити укладки, знайомили з косметикою, з жіночим залом. Я дивився, як вони працюють, і просто вирішив спробувати.

Марина Клим: А довго навчалися?

Дмитро Бабак: Я пішов стригти у вересні 2022 року. Зараз 2026-й. Буде чотири роки в вересні цього року. Десь три роки я цим займаюся. Навчався в академії в Києві, це одна з найкращих шкіл в Україні, яка може надати фундаментальні знання, щоб зрозуміти специфіку геометрії, філософії, лінії, архітектури, дизайну. Їм вдалося показати цю професію зовсім з іншої сторони і зацікавити нею.

Марина Клим: А що саме вас так запалює в цій професії?

Дмитро Бабак: Мені дуже подобається рішення. Сміливість у прийнятті рішення.

Марина Клим: Але ж люди це не дуже люблять.

Дмитро Бабак: Як виявилось, ні. Кожна людина любить рішення і любить сміливість. Кожна людина хоче відчувати себе в моменті сміливою і зробити те саме рішення. Просто треба це побачити, поспілкуватися з людиною. Тому що якщо є такий момент — або так, або ні. Може бути тільки так або ні. Тому що якщо між «так» і «ні», це завжди «ні». І ти спілкуєшся з людиною, дізнаєшся про щось, можливо, вона знаходиться в зоні некомфорту, виводиш її в зону комфорту. Це достатньо цікава професія.

Страх, тремтячі руки і дзеркало як друг

Марина Клим: Що є складним у професії? Чого не бачать і не розуміють клієнти, люди, які спостерігають ззовні?

Дмитро Бабак: Складно тоді, коли не знаєш. Незнання є складністю. Клієнт, можливо, не знає не тому, що не цікавиться, а тому, що йому не дають інформацію, щоб він нею зацікавився. І моя задача на сторінці — давати можливість людям цікавитись цією професією, подивитися на неї, яка вона насправді.

Приходить клієнт і каже: «Я хочу каскад». Але насправді каскад — це фольклор, придуманий ще в радянські часи. Як такої форми каскад не існує. Це як прийти і сказати: «Я хочу посуд». А у тебе запитають: «Який посуд?» Каскад — це узагальнена форма розшарувальних технік. І коли ми розуміємо, що каскад можна розкласти на техніку, тоді підходимо до того, яка саме розшарувальна техніка підійде цій людині, а не який самий каскад.

Те саме з піксі — це узагальнена форма, а насправді це короткі комбінаційні форми, які включають дуже великий різновид технік. Є маленький момент, коли людина приходить і каже: «Мені сказали, що піксі мені не підійде». Але ж піксі — це не просто назва, це створення з усіх технік чогось такого, що викликає відчуття короткого волосся.

Марина Клим: А зараз стало легше, коли з’явилися штучний інтелект та інструменти, де можна на собі приміряти зачіску?

Дмитро Бабак: Між штучним інтелектом і вміннями стиліста дуже велика різниця. Є дуже велика відстань від голови до рук. Головою ти бачиш і розумієш, а руками зробити не можеш. І треба зробити так, щоб відстані між головою і руками не було. Те, що ти бачиш, ти можеш зробити. Уявіть собі, якщо ви бачите штучний інтелект, але не розумієте, за рахунок чого це зробити, — це дуже складно. Тому коли приходять з референсом штучного інтелекту і показують, це, мені здається, більша проблема. Краще не через штучний інтелект, а прийти через комунікацію і проговорити.

Марина Клим: Пам’ятаєте першу клієнтку, яка прийшла саме до вас? Які були відчуття?

Дмитро Бабак: Перші відчуття — страх. Дуже великий. Не можеш дивитись в дзеркало, тому що не хочеш зустрітися з очима, щоб людина не побачила, що ти боїшся. Постійно з опущеною головою це робиш. Але насправді для перукаря дзеркало — це друг. Тому що ти бачиш, як людина себе поводить, бачиш проекції, відтяжки, де ти знаходишся. Руки трясуться дуже сильно. Ти береш в руки ножиці, вони трясуться. Ти сам трясешся, і ножиці трясуться. І це клієнт відчуває цей нервовий стан. Ти не тут і зараз, а десь у своїх переживаннях: «А якщо буде так, а якщо так?»

Марина Клим: Довго тривав такий етап?

Дмитро Бабак: Ні, він тривав недовго, тому що все набувається з досвідом. Кожна нова форма і кожна нова людина. І тут також можна звернутись до психологів: якщо людина заходить і викликає в тебе тривожний стан, це означає, що з тобою внутрішньо не так. Ти відчуваєш в собі тривогу. Я можу відмовитись від роботи з такою людиною, якщо відчуваю, що ми не знайдемо спільну мову. Я просто кажу: «Дивіться, як то кажуть, при всіх розставаннях між чоловіком і жінкою, що діло не в вас, справа в мені. Давайте залишимось друзями».

«Я не роблю це заради переглядів»

Марина Клим: Коли з’явилася ідея робити з цього відео, показувати трансформації «до» і «після»?

Дмитро Бабак: Раніше Instagram-сторінки перукарів виглядали просто як волосся. Класна картинка, але я не хочу купляти картинку. Я хочу піти до людини, яка це робить. І от хто ця людина, як вона говорить, про що вона говорить? Я в один момент увімкнув камеру і зняв відео. На той момент у мене була акторка Ольга Жукавцова, і вона дуже класно підтримала цю розмову. І з того почалося.

Марина Клим: Ти зрозумів для себе формулу, як створити відео на багато тисяч переглядів?

Дмитро Бабак: В першу чергу, я не роблю це для переглядів. Це головний момент. Це як працювати не заради грошей. Коли ви йдете на роботу заради грошей — це одне, а коли ви йдете за розвитком, за відчуттям, що ви знаходитесь на тому самому місці, де вам потрібно, — гроші підтягуються одночасно до цього. Звісно, це є моєю рекламою, яка показує мене. Це один з інструментів роботи з блогерами, з відомими людьми, тому що їм також цікаво, які вони в перукарні, на які зміни наважаться. І чим популярніша людина, тим більше буде переглядів. Але є в мене перегляди достатньо високі з людьми, які не мають відомості, але там вмикається харизма людини, як вона себе поводить в кадрі.

Працювати на себе чи в компанії?

Марина Клим: А чому не працюєш на себе? У тебе вже достатньо популярності, відомості навіть у цій перукарській тусовці.

Дмитро Бабак: Я розумію, про що ви кажете, і я свого часу так само думав і пішов працювати на себе. Але коли ти працюєш на себе, у тебе маленька маржинальність. Перукарю потрібні ножиці, гребінець, фен і вода. Але розвиток в компанії і розвиток особистий — це зовсім інші речі. Коли ти працюєш в компанії, у тебе є дуже багато інструментів, за рахунок яких компанія тобі може допомогти. Так само, як і ти можеш допомогти компанії. Я обрав шлях зростати разом з компанією, разом з брендом, а не окремо.

Марина Клим: Тобто це про відповідальність? Тобі хочеться більше займатись творчістю і не брати на себе операційну відповідальність?

Дмитро Бабак: Ні, навпаки, там відповідальності ще більше, тому що ти відповідаєш перед брендом, а не тільки перед собою. Коли ти відповідальний перед великою командою, брендом і іншими людьми, це трошки інша відповідальність. Ти несеш відповідальність не тільки за себе, а й за ім’я бренду.

Марина Клим: А стабільності ти більше відчуваєш в такій роботі?

Дмитро Бабак: Так, я відчуваю не тільки стабільність, а ще кар’єрний зріст.

Марина Клим: Власники мереж салонів, особливо великих, не дуже люблять зіркових стилістів, бо якщо зірковий стиліст піде, то вся аудиторія піде разом з ним.

Дмитро Бабак: Хочу сказати дуже класну річ: святе місце пустим не буває. І якщо у цієї людини вийшло набрати цю аудиторію, це означає, що буде інша людина, яка зможе набрати аудиторію. Це питання часу.

Я виріс в компанії. Мені всі можливі інструменти для того, що я мав, дала компанія на початку, коли я цього не мав. І тільки на мені лежить відповідальність — бути вдячним чи ні. Якщо зіркова людина, яка зростала в компанії, мала всі необхідні інструменти, щоб не бентежитись про своє життя, а просто робити те, що робиш, вирішує піти з компанії, тому що вона крута і класна, — це, як на мене, шлях руйнування на творчості. Треба зрозуміти, як ти можеш бути корисним в компанії, як ти можеш бути корисним для того, щоб створити розвиток не тільки себе, а й стилістів, які тільки приходять.

Я навчаю, звісно. Мені хочеться їм допомогти. Я розумію, що прийдуть люди, які не будуть знати того, чого я знав на початку. А я ж з ними однаковий шлях проходив. Мені цікаво їм допомагати. Якщо вони залишаються — класно, якщо ні — це їх вибір. Але мені особисто цікавий розвиток через знання, яке я передаю іншій людині.

Марина Клим: А коли виникає потреба підвищити ціну, ти можеш піти до власника і сказати?

Дмитро Бабак: Звісно, я можу проговорити про це. Це називається кастомна ціна. Але потрібно, щоб було не просто тому, що долар піднявся. Якщо в мене 90% записів клієнтів в місяці розписані на три місяці, я можу дозволити собі підняти ціну. А якщо ні, то це буде недоречно.

Марина Клим: Скільки в середньому заробляє стиліст-перукар по зачісках? І наскільки більше ти?

Дмитро Бабак: Я можу сказати, що це вище середнього заробітку в Києві.

Марина Клим: Вище середнього — це 1000 доларів?

Дмитро Бабак: Це навіть мало.

Марина Клим: 3000?

Дмитро Бабак: Десь у цих межах, трошки більше.

Про хейт, скандали і відповідальність

Марина Клим: Давай поговоримо про хейт. Були скандали в інтернеті, коли дівчата викладали відео, що була проведена неякісна робота. Як ти до цього ставишся?

Дмитро Бабак: Було троє випадків. Незважаючи на те, що в мене від 60 до 85 клієнтів на місяць. Це який відсоток?

Марина Клим: Ти не вибачався, досить дерзко відповідав.

Дмитро Бабак: Я сказав, я беру повністю на себе відповідальність. Якщо я можу закрити це питання таким чином, щоб вам від цього було спокійно, скажіть, як. Мене попросили кинути донат онкохворим дітям — я перерахував 10 000 грн. Закрити військовий збір на ремонт техніки — я перерахував 25 000 грн. Плюс від себе я подарував дівчинці набір для стимуляції росту волосся.

Марина Клим: Ти не робив публічного визнання провини.

Дмитро Бабак: А як воно повинно бути? Я саме так і зробив. В мене навіть є відео в Instagram, де я кажу, що це моя невдала комунікація. Я не доніс інформацію клієнту. Я приймаю відповідальність повністю за те, що це зробив я.

Марина Клим: Але ти не вибачився.

Дмитро Бабак: А я і не буду вибачатися. Чому я повинен вибачатися?

Марина Клим: А керівництво як відреагувало?

Дмитро Бабак: Помилка стається, і ти розумієш, що цю помилку треба розкласти і зрозуміти, чому вона сталася. Ти розкладаєш на конструктив цю помилку: пряма комунікація з клієнтом, визнати її біль, запропонувати рішення, зробити висновки, зробити дії, щоб це більше не повторилося. Все, що далі — це емоції, які не потребують нічого. Емоція пройде, а дії залишаться.

Марина Клим: Всередині тебе були емоції? Я бачила коментарі: «Це б краще він співав, ніж працював перукарем».

Дмитро Бабак: Я і так співав в той момент, коли це відбулося. Коли я стриг цю стрижку, я співав внутрішньо.

Можна вийти в коментарях і жити все життя, висловлювати свою думку там. А можна вийти з коментарів і зайнятись своїм життям. І коли ви вийдете і займетеся своїм особистим життям, наберетеся досвіду в помилках, масштабуєте свою особистість і повернетеся в коментарі, вам ніколи не захочеться його написати.

Я ніколи не писав коментаря нікому. У мене не було такого моменту. Я бачу погано зроблену роботу — я не буду транслювати цю думку через соціальні мережі, тому що я маю відповідальність за те, що я кажу. Як між пацанами кажуть: «Ти просто в селі не жив». Коли ти щось кажеш, ти 100% несеш за це відповідальність. Коли ти кажеш, що щось погане, або тобі щось не подобається, і особисто звертаєшся до людини, в якій ти несеш деструктив — мені здається, це взагалі не доросла позиція. Це більш дитяча позиція.

Марина Клим: Що для тебе цінніше — популярність чи репутація?

Дмитро Бабак: Я думаю, що репутація. Популярність має дві сторони завжди. Є фільм «Людина-павук», там дядечко сказав: «Велика сила несе велику відповідальність». Коли ти є відомим і популярним, ти несеш дуже величезну відповідальність. Треба фільтрувати те, що ти робиш.

Про дитинство, Луганщину і спогади

Марина Клим: Ти родом з Луганщини. Я також з Луганська. Ти зараз, коли чуєш село Петровське — це там, де ти народився?

Дмитро Бабак: Так.

Марина Клим: У новинах можна почути, що в минулому році його окупували росіяни. Які у тебе відчуття?

Дмитро Бабак: Воно було давно окуповано. Є два села Петровські — в Донецькій і в Луганській областях. В більшості казали про Донецьку область. Останній раз я там був, я не пам’ятаю, коли. Це, мабуть, кінець 14-го чи 15-го. Сказати так, в спогадах залишилось тільки дитинство. Я ностальгую тільки в те дитинство, в спогади, які залишилися. Моє доросле життя вже не асоціюється з цим. Моє життя асоціюється з тим, як ми з хлопцями в футбол грали, в ставку купалися, в школу ходили.

Марина Клим: Є сум або бажання колись повернутися?

Дмитро Бабак: Я буду чесним: я про це не думав. Побачити своїх близьких, звісно, хочеться, тому що я їх дуже давно не бачив. Ми спілкуємося через WhatsApp або Telegram, але наживо, звісно, хочеться побачити.

Марина Клим: У Петровському залишились бабуся, дідусь, мама з татом?

Дмитро Бабак: Так.

Марина Клим: Тебе виховали бабуся з дідусем, а мама з татом були на заробітках?

Дмитро Бабак: Мама не була за кордоном, вона була за кордоном нашого села. Тато був за кордоном. Класична історія: мама з татом розвелися, дитина залишилася з бабусею. В більшості часу я з бабусею проводив, з одними, так і з іншими. На городах, з домашньою худобою. Таке сільське життя.

Марина Клим: Який найтепліший спогад з того часу?

Дмитро Бабак: У мене одразу асоціація з горищем, на якому я організував для себе місце. Там раніше була голуб’ятня у мого прадідуся, жили голуби. Потім я це все вичистив, постелив матрас, у мене був блокнот, і я писав там маленькі вірші. Це був мій окремий куточок, де я постійно знаходився. Я проводив там дуже багато часу.

Марина Клим: Тобто ти більше наодинці з собою проводив час?

Дмитро Бабак: Я такий інтроверт.

Марина Клим: Який урок або яку рису виховали в тобі бабуся, а яку батьки?

Дмитро Бабак: Дуже гарні питання. Я ніколи про них не думав і не рефлексував на цю тему. В мені внутрішньо ця тема закрита і заблокована. В один момент я просто почав жити своє життя, розуміючи, що на мені лежить відповідальність, не звинувачуючи, а тільки дякуючи.

Дідусь Коля, його вже немає, навчив мене багато що робити по дому: підібрати свинарник, поставити кролятник, створити загородку, розсадити город, як правильно це робити, вимірювати. Інший дідусь був більш гумор, музика, комунікативний і веселий. Одна бабуся була дуже строга і вимоглива, вона постійно хотіла, щоб все було окей. Скорпіон — дисципліна. Інша бабуся — також строга, але з розумінням. Сьогодні зла, а завтра забула. Напевно, я щось від них взяв, а що саме — не знаю.

Про музику, кохання і новий альбом

Марина Клим: Ти дуже непересічна особистість, дуже талановита людина. Фантастичний голос, ви пишете прекрасну музику, ви артист. Як вдалося так змінити професію і тут досягати успіху?

Дмитро Бабак: Просто щастить.

Марина Клим: Ні, це рішення, які ведуть до цього. Ми на початку говорили про сміливість і рішення в моменті. Вони дуже сильно визначають.

Дмитро Бабак: Знаєте, в дитинстві ми купались на ставках. Були дерева над ставками, одне вище іншого. Ми постійно шукали найвище місце. Я пам’ятаю цей момент, коли ти залазиш на найвищу точку і тобі хочеться стрибнути. І от якщо в моменті ти кажеш собі: «Стрибай, ти це зробиш» — ти стрибнеш. І якщо будеш чекати, ти цього не зробиш. Я дуже сильно запам’ятав цей момент — той рух, щоб отримати бажане, коли тобі страшно і ти розумієш, що цей момент внутрішній: ти зробиш, а там побачиш.

Марина Клим: Твій талант як співака, голос, написання музики — від кого це більше?

Дмитро Бабак: У нас раніше всі за столом співали. Бабуся співає, мама співає. Дідусь у мене творчий — він на танцплощадках грав на гітарі, а потім щось з пальцем сталося, і він перестав. Тому коли я почав грати на музичних інструментах, він підказував: тут щось не так, тут треба по-іншому.

Марина Клим: А підприємницька діяльність, блог — це в кого?

Дмитро Бабак: Підприємців у мене немає загалом. Це більше зібраний образ, знайомство моїх.

Марина Клим: А цілеспрямованість — не зламатися, не скласти руки?

Дмитро Бабак: Знову ж таки, я не рефлексував на це, тому що воно автоматично відбувається. Мені здається, це з дитинства, коли хотілося постійно утримувати увагу. І ти все робив для того, щоб її отримати. Можливо, це проектується в доросле життя, але за рахунок інших інструментів і досягнень.

Марина Клим: На початку повномасштабного вторгнення ти пішов у тероборону в Чернівцях. Чому не взяли?

Дмитро Бабак: Вони запитали: «У тебе є військовий досвід?» Я кажу: «Ні, немає». Кажуть: «Тоді йди додому». Я залишив свої контактні дані, де я проживаю, і пішов. Я просто приїхав, подякував, що вони прихистили в цьому місці, і хотів поставити себе на облік, щоб вони розуміли, що я тут знаходжуся.

Марина Клим: Там ти писав пісні?

Дмитро Бабак: Так, я там в Чернівцях писав пісні. В мене там є декілька пісень на військову тематику, вони грали на радіо.

Марина Клим: Чому музика перестала годувати?

Дмитро Бабак: Я зрозумів, чому в принципі музика мені перестала бути цікавою. Музика для мене мала батьківську енергію. Коли я виступав на сцені, я відчував ці, як психологи кажуть, «погладжування». Я відчував те, що я потрібен тут і зараз, що мене слухають. Коли я зрозумів, що я займаюся музикою не заради того, що вона мені подобається, а заради того, щоб утримувати цю енергію, отримувати цю популярність, я просто перестав писати. Мені перестало це подобатися. Я ніби розібрався в цій проблемі — і все.

Марина Клим: Але минулого року вийшов твій альбом «25 на 8».

Дмитро Бабак: Зовсім інша історія. Я як людина творча переживаю емоційний момент внутрішній. І коли у тебе відбувається кохання… Всі, напевно, коли чують пісню і коли людина кохала або кохає, вона розуміє цю пісню. І от це кохання створило цей альбом.

Марина Клим: А ще будуть альбоми?

Дмитро Бабак: Так, буде другий альбом. Я сподіваюся, що в травні я його покажу.

Марина Клим: Ти хочеш це викладати для себе? Ти не хочеш робити з цього кар’єру?

Дмитро Бабак: Так, більше для себе. Але в мене, звісно, є бажання зробити щось грандіозне і цікаве. Це більше моє внутрішнє бажання для того, щоб віддячити за те, що я відчуваю.

Марина Клим: Якщо завтра прийдуть продюсери і скажуть: «Повертайся на велику сцену»?

Дмитро Бабак: Якщо вони мені розпишуть все поетапно і покажуть мені цифри, конверсію, аналітику — то звісно, да. Навіщо мені втрачати зараз те, що я роблю? Але я не можу просто так повірити. Раніше я міг повірити. Мені сказали: «Зараз, все, пісня, радіо, все по-іншому», і я такий: «Давайте». А потім дивлюсь, що у мене з гаманця гроші просто вилітають. Тому тут треба серйозно підходити до цього питання.

Марина Клим: Музика не годує?

Дмитро Бабак: Музика — це рок-н-рольчики. Я не можу сказати, що музика годує. Тут ти або дихаєш цим, або не дихаєш. А якщо ти думаєш про гроші — це інше. Це вже бізнес. Про музику як заробіток думають інвестори та продюсери. Якщо артист думає про те, як заробити грошей, — ну, може, коли в нього з’являється сім’я, діти, дружина, він розуміє, що є відповідальність, тоді він перетворюється більше в бізнес. А якщо ми кажемо про саму музику, то подивіться на Курта Кобейна — людина дихала цим.

Про особисте: кохання, відповідальність і вдячність

Марина Клим: Як у тебе на особистому? Пам’ятаю, Ніна Катамадзе тобі пророкувала, що дівчата будуть липнути. Як липнуть досі?

Дмитро Бабак: Я можу сказати так, що я кохаю, моє серце зайняте, і я не звертаю увагу на увагу зі сторони. Мені це, в принципі, не цікаво.

Марина Клим: Тобто є кохання. Одружуватись? Бабуся питає: «Коли?»

Дмитро Бабак: Я говорю: «Коли, я скажу про те».

Марина Клим: Ти ще не дозрів до цього етапу?

Дмитро Бабак: Внутрішньо, звісно, хочеться. Але це такі дуже особисті теми.

Марина Клим: Три речі, за які ти вдячний зараз цьому етапу, навіть попри війну, відключення електрики, постійні непевності.

Дмитро Бабак: Я вдячний в першу чергу людям, які мене оточують. Дуже їм вдячний, тому що без цих людей не було б того, що є зараз. Я вдячний за те, що я можу спокійно піднятися і піти робити. Вдячний собі за те, що я не буду жалітися, не буду шукати винних і не буду виправдовувати себе за рахунок інших. Я вдячний за те, що мені вдалося вибудувати в собі дисципліну і систему. Я вдячний за всі досвіди, які були, які побудували те, що я зараз маю. Ну і дуже велика подяка людям, які мене оточують, і дуже велика подяка за це кохання, за його стан. Воно дуже багато відкриває, дуже велику глибину людини.

Найтупіші питання до перукаря

Марина Клим: У мене є блок, який я назвала «найтупіші питання до перукаря». Почнемо. Чому перукарі і клієнти по-різному уявляють 2 см?

Дмитро Бабак: В першу чергу людина не розуміє геометрії. Голова кругла. Та точка, яка знаходиться тут, в зміщенні, буде набагато коротша. Якщо ви зрізаєте волосся позаду, це означає, що спереду волосся буде довше. Якщо зрізаєте спереду — позаду довше. Стрижка створюється на потилиці. Як я вам ці 2 см перенесу на те, що росте на потилиці? Якщо ви хочете 2 см тут, це означає, що позаду треба зрізати п’ять. Якщо ви хочете п’ять тут — там треба зрізати два.

Марина Клим: Що не так із запитом: «А можна зробити мені таку саму зачіску, як на фото?»

Дмитро Бабак: Я приходжу в спортзал до тренера і кажу: «А можна мені таке саме тіло?» Звісно, ні, тому що у кожного з нас різна конституція, різна генетика. Ми можемо створити індивідуальне і особливе, ні на кого не схоже. Але ми можемо копіювати це під себе, виходячи з тих даних, які в нас є. Я не можу з глини зробити щось, що буде схоже на залізо.

Марина Клим: Що відповідати клієнткам, які після стрижки питають: «А воно відросте?»

Дмитро Бабак: Обов’язково. Це я питаю завжди. Воно точно відросте. Якщо ми зрізали 2 см, через півтора місяця повернеться форма.

Марина Клим: «Якщо я помию голову, воно буде лежати так само?»

Дмитро Бабак: Якщо ви помиєте голову і зробите собі укладку, використаєте ті ж самі інструменти, направлення — так, воно буде так само лежати. А якщо ви просто помиєте голову і не будете вкладати волосся — так само лежати не буде.

Марина Клим: Якщо майстер довго дивиться на волосся після стрижки, значить, щось пішло не так?

Дмитро Бабак: Якщо довго стояти на березі річки, то будеш стояти довго на березі річки. В першу чергу треба не дивитись на волосся, а слухати людину. Ви вислухали те, що вона хоче, і кажете: «Окей, а тепер подивимось на волосся». І далі ви аналізуєте крайові точки, його зріст, текстуру, кісткову структуру черепу. Це аналіз.

Марина Клим: Наскільки часто люди кажуть: «Я нічого не хочу змінювати, просто зробіть так, щоб було краще»?

Дмитро Бабак: Типічний момент. Я нічого не хочу робити, але хочу отримати те, чого в мене немає. Якщо ви хочете отримати те, чого у вас ніколи не було, ви повинні робити те, чого ніколи не робили. Якщо ви хочете змін, вам треба змінитись. А щоб не змінювати, але отримувати зміни — це утопія.

Марина Клим: «Чому так дорого? Там же всього трошки кінчики підрівняли».

Дмитро Бабак: Це дорого для вас. Насправді моя стрижка, до кого я ходжу, коштує дорожче, ніж у мене. Але я такі питання не задаю, тому що я знаю, чому я туди ходжу. Я не хочу туди зрізати волосся. Я йду туди за станом, за емоцією, за відчуттям. Стрижка — це не стрижка. Стрижка — це емоція, це про стан, про рішення, про відповідальність, про тут і зараз, про людину, про зміни. А якщо ви хочете просто підрівняти кінці, ви можете піти в той сегмент, де вам це зроблять дешевше, або вдома підстригти собі.

Марина Клим: Яке питання має поставити людина, коли приходить до вас у крісло?

Дмитро Бабак: Якщо людина хоче прийти за змінами, вона може просто сказати: «Я хочу змін». Я запитаю: кардинальних або в межах? І починаємо спілкуватися.

Марина Клим: Дмитре, дякую. Це було цікаво.

Дмитро Бабак: Дякую вам.

02.04.2026 0 comments
0 FacebookTwitterWhatsappTelegram
«В тіні каштана»

Частина 1. Міст Патона. Все про стан переправи

Автор Kashtan News 01.04.2026

«Кожен день зволікання загрожує фатальними наслідками» — ця фраза з офіційної заяви Національної академії наук України щодо мосту імені Патона в Києві могла б стати епіграфом до всієї історії переправи за останні 10 років.

Міст, відкритий у 1953 році, є одним із найстаріших у Києві. Його вага — 10 тисяч тонн, щоденний трафік сягає 130 тисяч автомобілів, хоча проєктна потужність становила лише 10 тисяч на добу. Останні більш ніж десять років він ще й найпроблемніший: міст визнано аварійним, його залишковий ресурс оцінено як нульовий ще у 2018, а процеси руйнування перестали бути передбачуваними.

Попри це, за понад 70 років існування переправа жодного разу не бачила капітального ремонту. Чому так сталося? Чому кошти виділяють то з міського бюджету, то з державного, а аварійність стає дедалі критичнішою? Хто винний у тому, що міст не можуть привести до ладу?

Наша команда KASHTAN NEWS розпочала велике дослідження про стан мосту Патона і все — ми відшукала чимало архівних документів, аналізували розпорядження та рішення, шукали тендери, знайшли і дослідили реальні висновки науковців, які проводили огляди мосту останні 10 років.

Це перша частина цього дослідження.

«Залишковий ресурс з 2018 — нуль». Що сказали науковці?

У лютому 2026 року перший віцепрезидент НАН України, академік Вячеслав Богданов, зробив заяву, яка прозвучала як тривожний дзвін:

«Залишковий ресурс мосту оцінено як нульовий. Якщо у 2017—2019 роках корозійні процеси, кажучи науковою мовою, описувалися лінійною залежністю, тепер ця залежність поволі перетворюється на непередбачувану криву. Колеги взагалі дивуються, чому досі дозволено ним користуватися».

За словами академіка, торік представники Українського інституту сталевих конструкцій імені В.М. Шимановського — тієї самої установи, яка проєктувала переправу — обстежили міст і зафіксували нові процеси руйнування.

«Не хотів би лякати людей в і без того важкі часи, але корозія невблаганно роз’їдає цю споруду, і якщо не подбати про неї зараз, то вже років за п’ять може бути запізно».

Першу корозію на мосту зафіксували ще 1985 року. Далі перевірки були у 1997, 2001 роках. У 2004 році міст визнали непридатним для нормальної експлуатації, а огляд 2009 року це підтвердив.

У 2014 році в КМДА видали розпорядження про капітальний ремонт деформаційних швів. Деформаційні шви — це спеціально закладені в конструкцію розриви, які дозволяють мосту «гуляти» при температурних коливаннях. Як пояснює інженер Дмитро Макагон:

«Ми ж розуміємо: метал нагрівається — розширюється, охолоджується — звужується. Для конструкції, яка сотні метрів, ці деформації можуть складати сантиметри, подекуди навіть десятки сантиметрів. І щоб ці деформації не відбувалися в незрозумілих місцях, закладають спеціально такі розриви — деформаційні шви, які дозволяють “гуляти”. Їх потрібно ремонтувати, особливо саме в проїжджій частині».

Однак системної роботи з відновлення мосту не відбувалося.

У 2018 році в першому випуску фахового журналу «Промислове будівництво та інженерні споруди» науковці з першого абзацу написали:

«Проблеми з мостом Патона загострились через недотримання термінів обстежень, відсутність фінансування та стратегічного плану».

Під час огляду 2017 року встановлено, що стан мосту — обмежено працездатний, а найближчим часом він може перейти у стан непрацездатного. Науковці зафіксували корозію елементів, руйнування бетону, порушення гідроізоляції, тріщини покриття, обвал штукатурки, дефекти опор. Це далеко не повний перелік.

Перші видимі руйнування: замість ремонту — оновлення декору

У серпні 2017 року КМДА погодила проєкт капітального ремонту мосту. Однак, як випливає зі змісту документа, йшлося лише про ремонт декоративного підсвічування. Тим часом міст тримався на залишковому ресурсі, який з кожним роком вичерпувався.

У 2018 році науковці оприлюднили графіки, згідно з якими залишковий ресурс мосту дорівнював нулю.

Архітектор Анатолій Фролов, голова Українського товариства охорони пам’яток історії та культури м. Києва, який роками бореться за ремонт переправи, так описує побачене на власні очі:

«Весь метал, практично, згнив. Його треба прибирати. Це залишки металу. Якщо його не прибрати, він сам впаде повністю. Проблема в тому, що Кличко з його департаментами не хочуть брати на себе зобов’язання і починати цей ремонт».

Фролов показує на конкретні місця руйнувань:

«Поклали металеву річ, щоб прикрити дірку, яка сьогодні є. Ви бачите? Це метал, який є. Бачите, перила повністю впали. Дивіться, наскільки на сьогодні дорога звужена. Половина моста не використовується. Чому? Тому що вона все впаде. Метал згнив, він шлаками. Якщо подивитись, це весь міст такий».

У серпні 2018 року тодішній народний депутат Борислав Береза оприлюднив фото руйнувань мосту. На цей допис відреагував «Київатодор». Мабуть, це була перша публічна комунікація з боку відповідальних за стан мосту. У своєму дописі Київатодор запевнив, що йдеться про руйнування оздоблювальних елементів, а безпеці учасників дорожнього руху нічого не загрожує.

Паралельно з цими подіями в Києві оголосили терміновий тендер на майже 4 млн грн на чергове обстеження мосту. За роботу взялася вже згадана установа — Український інститут сталевих конструкцій імені В.М. Шимановського.

Офіційно: непрацездатний стан і ризик «неконтрольованих руйнувань»

Результати цього обстеження опублікували в першому випуску наукового журналу «Промислове будівництво та інженерні споруди» за 2019 рік. Науковці Олександр Шимановський, Дмитро Котлубей та Валерій Шалінський констатували:

«За результатами обстежень, які провели восени 2018-го, до всіх попередніх дефектів додалося виявлено стрімке погіршення стану, руйнування поперечних балок над опорами».

Причиною науковці назвали відсутність або несвоєчасність ремонтних робіт.

На підставі цих висновків міст визнано непрацездатним. І саме в цій науковій статті автори вперше заговорили про можливість «неконтрольованих руйнувань з непередбачуваними наслідками».

Основні елементи мосту отримали експлуатаційний стан 5 (непрацездатний):

  • мостове полотно;
  • сталезалізобетонна проїзна частина;
  • прогонова будова;
  • опори й опорні частини.

Лише фундаменти залишилися в працездатному стані (стан 3), підходи — обмежено працездатні (стан 4).

Згідно зі стандартом, залишковий ресурс мосту імені Є.О. Патона дорівнює 0 (нуль) років.

Інженер Дмитро Макагон коментує:

«Навіть на око видно по цим світлинам, що стан аварійний, це підтверджено дослідженням. Стан аварійний і дійсно він доволі небезпечний, критичний. Ми бачимо, що корозія вже настільки серйозна, що її навіть важко оцінити у відсотках, тому що там подекуди повністю проржавіло наскрізь. Ситуація доволі погана».

Чому допустили поширенню іржі та корозії?

Розрахунковий ресурс мосту Патона під час введення в експлуатацію 1953 року становив 100 років — тобто до 2053-го. Однак уже зараз він перебуває в критичному стані.

Олександр Шимановський, член-кореспондент НАН України, генеральний директор Інституту сталевих конструкцій, пояснює:

«Однією з головних причин деградації конструкцій стало систематичне недотримання міжремонтних періодів. Вчасно не проводилися поточні та капітальні ремонти. Фактично за мостом не доглядали, тому металоконструкції швидко кородували».

Дмитро Макагон додає:

«Просто треба розуміти, що це ж не означає, що ви звели щось і за ним 100 років не треба слідкувати. Все потребує догляду. Навіть автівка потребує регламентного ТО. Те саме і з конструкціями, особливо металевими, які підвержені ржавінню. Якщо цього не робити десятиліттями, пошкодження прогресують, і ми потрапляємо на серйозні капітальні ремонти чи реконструкції. Це ціна систематичного недогляду».

Головний ворог мосту — іржа. Ще в 90-х роках основною причиною ураження корозією визнали постійне змочування металоконструкцій водою через порушення гідроізоляції залізобетонної плити проїзної частини, а також незадовільну якість фарбування та неякісне очищення поверхні перед фарбуванням.

Макагон підкреслює системну проблему:

«У нас переважно ремонти стосуються лише поверхні дорожнього покриття — асфальту, іноді деформаційних швів. А ось за конструкціями не слідкують. Те саме було з мостом Метро, де давно били на сполох щодо відшарування бетону, корозії арматури. З цим можна було боротися раніше дешевше — ремонтувати тріщинки, щоб потім не ремонтувати серйозні конструкції. І те саме з мостом Патона, де проржавіли, прогнили металеві балки, які недостатньо захищали».

У 2019 році з’явилося столичне комунальне підприємство «Київавтошляхміст». Саме ця установа замовила чергове обстеження мосту. Назва ця важлива: непомітна на перший погляд організація насправді відіграє велику роль у всій історії.

Того ж 2019 року вперше публічно заговорили про те, що капітальному ремонту перешкоджає охоронний статус мосту як пам’ятки. Про це в липні 2019 року заявив тодішній очільник Київавтодору Олександр Густєлєв в інтерв’ю виданню КМДА «Вечірній Київ».

Водночас відбувається інше. Капітальний ремонт мосту Патона було включено до Програми економічного та соціального розвитку міста Києва на 2018-2023 роки. А з державного бюджету Києву планували виділити 20 млн грн саме на міст Патона.

Однак у 2019 році ми не знаходимо жодної закупівлі, пов’язаної з ремонтними роботами на мосту. Натомість того ж року за підписом Віталія Кличка зменшують кількість коштів, виділених на ремонт мосту в межах Програми розвитку.

Тим часом залишковий ресурс мосту вже не перший рік дорівнює нулю. Академік Вячеслав Богданов нагадує:

«Аварійні ситуації на мосту імені Є.О. Патона вже траплялися у 2018 і 2019 рр. І немає гарантії, що вони не повторяться. Загроза часткового чи повного руйнування цілком реальна. Зрештою ремонт мосту Метро розпочався, а от на міст імені Є.О. Патона чомусь не звертають належної уваги, хоча кожен день зволікання загрожує фатальними наслідками».

Капітальний ремонт скасували через «відсутність потреби»

У 2020 році з’явилася надія. Розпорядженням від 15 вересня 2020 року Віталій Кличко пообіцяв відремонтувати міст до 2025 року. Однак ця обіцянка так і залишилася на папері.

Було оголошено тендер на капітальний ремонт мосту. І раптом — його скасували. Офіційна причина, яку зазначили в КМДА, звучала абсурдно: «відсутність потреби».

Що саме відбулося за лаштунками, хто ухвалив це рішення та чому — про це ми розповімо в наступних частинах дослідженнях.

Міст Патона може впасти, коли — ніхто не знає

Анатолій Фролов, який роками спостерігає за мостом, не приховує емоцій:

«Дивіться, міст Патона — він практично зруйнований. Він зруйнований відповідальністю тих чиновників, які є. Якщо не буде моста Патона, Київ стане. Він стане зовсім. Артерії, по якій іде потік. Люди йдуть. Чиновники зупиняють, а люди йдуть».

Його позиція однозначна:

«Міст Патона треба зносити повністю, робити новий. Ті речі, які були зроблені старими архітекторами, їх можна зробити в новій якості. Зробити і забути про це, і забути за міст Патона повністю. Всі дивляться, як вкрасти гроші, як можна більше вкрасти грошей з цього моста».

У Національній академії наук попереджають: якщо першочергові роботи не виконати в найкоротші терміни, конструкції мосту, які зараз перебувають у непрацездатному стані 5, можуть повністю зруйнуватися. Крім того, невиконання невідкладних робіт із капітального ремонту (заміни) перил і стовпів освітлення загрожує безпеці руху автотранспорту і пішоходів та може призвести до непоправних наслідків.

У наступній частині:

  • Чи звертався хтось до Мінкульту з проханням вивести міст з-під охоронного статусу?
  • Хто насправді є власником споруди?
  • Чому обіцянка Віталія Кличка відремонтувати міст до 2025 року так і залишилася на папері?
  • Хто і чому в КМДА скасував тендер на капітальний ремонт з аргументом «відсутність потреби»?
  • Чи реагували на ситуацію з мостом з боку уряду і центральної влади?
  • І найголовніше: що відбувається з мостом з 2020 року по сьогодні?

Про все це — в наступних відео та текстах нашого дослідження.

Серія 1. Міст Патона:

01.04.2026 0 comments
0 FacebookTwitterWhatsappTelegram
«В тіні каштана»

Чому Київ ризикує замерзнути наступної зими, попри мільярдний бюджет, сотні генераторів та підтримку уряду?

Автор Kashtan News 19.03.2026

Весна 2026 відчувається по-особливому. Ми пережили найскладнішу зиму в історії міста — з блекаутами, відсутністю води, опалення та світла в тисячах квартир. Зруйновані ТЕЦ/ТЕС, пошкоджені труби теплопостачання, знищені трансформатори — реалії Києва зими 2025-2026 років, які стануть викликом для опалювальних сезонів в майбутньому.

І весна 2026-го — це час почати готуватися до наступної зими. І, здається, цього разу підготуватися треба точно краще, аніж раніше.

10 березня 2026 року Київрада з другої спроби затвердила План енергетичної стійкості столиці. Документ, який мав стати дорожньою картою підготовки міста до наступної зими з урахуванням досвіду зими 2026-го. Але документ розкритикували самі ж депутати, а пропозиції, висловлені ще за майже два тижні до засідання Київради, фактично проігнорували.

Здавалося б, це мало стати потужним сигналом для влади. Та попри критику Президента, розроблену урядом концепцію допомоги та конкретні рекомендації експертів, Київська міська влада ухвалила План енергетичної стійкості, який самі ж депутати назвуть “сирим” та безвідповідальним. 

“План” виявився переписаною стратегією енергнезалежності столиці, яку ухвалили ще у 2024 році. От тільки за два роки вона так і залишилась на папері. Журналісти “В тіні каштана” проаналізували ситуацію, перспективи. Ми побували на засіданнях Київради та на круглому столі, де зібралися представники Верховної Ради, Уряду, КМДА, Київради, РДА, представники громадськості та енергети. Зібрали ключові цитати, дослідили хронологію подій і спробували зʼясувати, чому Київ, маючи бюджет розвитку 18 мільярдів гривень, отримуючи сотні генераторів від міжнародних партнерів та маючи готовність уряду співфінансувати проєкти, затягнув з ухваленням плану енергетичної стійкості і чого чекати нам уже від нового опалювального сезону?

Щоб зрозуміти масштаб проблеми, варто звернутися до цифр, які озвучила народна депутатка України Леся Забуранна під час засідання тематичного круглого столу 27 лютого 2026 року.

“Лише за ці два місяці фактично ми маємо пошкоджених 110 будинків, які потребують того чи іншого відновлення. І, відповідно, мешканці цих пошкоджених квартир також перебувають в надскладних обставинах, особливо враховуючи всі ті проблеми, які є в тому числі із енерго- і теплозабезпеченням”

Але найгірша ситуація — на Лівому березі.

“Що стосується Дарницького і Дніпровського районів, ми мали відповідно 450 і 679 будинків. І наразі та картина, яка в нас є на сьогодні. На сьогоднішній день в нас залишаються без теплопостачання будинки Дарницького і Дніпровського районів. Це більше 1100 будинків“

Ситуація настільки критична, що її було винесено раніше на найвищий рівень. РНБО доручила регіонам та місту Києву розробити та ухвалити Плани енергетичної стійкості ще в лютому. На початку березня такі плани ухвалили усі області. Окрім Києва. 5 березня 2026 року на засіданні Ставки Верховного Головнокомандувача Президент України Володимир Зеленський публічно заявив:

“На сьогодні Київ ще не подав план, будемо чекати всією країною, поки мер зможе це підписати.”

Але це був не перший сигнал. Ще в середині січня, під час наради, Президент дорікнув столичній владі у недостатній підготовці до складної зими. У своєму телеграм-каналі він опублікував відео, у якому сказав, що у столиці дуже мало зроблено.

Гроші є, але плану немає

Поки у КМДА звітували про амбітні плани децентралізувати систему та будувати резервні джерела живлення, уряд та експертна спільнота вже працювали над конкретними рішеннями. Заступник Міністра розвитку громад та територій Костянтин Ковальчук на зустрічах за участю народних депутатів, представників КМДА, Київради, голів РДА та енергетиків розповів про концепцію державної програми стійкості.

Вона передбачає чотири ключові напрями:

  1. Захист критичних об’єктів (тепломереж, водоканалів).
  2. Створення розподіленої генерації (маленьких джерел енергії замість гігантських ТЕЦ).
  3. Забезпечення альтернативних джерел живлення (генераторів для кожної насосної станції).
  4. Розподілена теплова генерація — заміна великих об’єктів комплексом менш вразливих котелень.

“Розроблено концепцію державної програми стійкості всіх регіонів. Це стосується всіх регіонів. І підготовку бачимо в ключових чотирьох напрямках.

Перша – це захист критичних об’єктів, як енергетики, теплопостачання, нафтогазового комплексу, об’єктів водопостачання.

Другий напрямок – це створення альтернативних, розподілених, маленьких, кудияких джерел генерації в кожному регіоні, щоб в умовах блекауту кожен регіон мав достатню генерацію для того, щоб забезпечити функціональність своїх об’єктів критичної інфраструктури.

Третій напрямок – це альтернативні джерела живлення. Кожна ключова точка – умовно водозабір, водонасосна станція, каналізаційна станція, котельня – має мати при собі альтернативне джерело, умовно генератор, який за умови відключення або блекауту забезпечить функціональність цих важливих об’єктів життєзабезпечення.

І четверте, це теж, напевно, ключове в контексті сьогоднішньої розмови, це розподілена теплова генерація. Умовно заміщення великих об’єктів теплової генерації комплексом маленьких, які будуть менш вразливими, бо буде складно уразити їх, — розподілена теплова генерація.”

За результатами цієї зустрічі ще 27 лютого 2026 було напрацьовані конкретні рекомендації для плану Києва. Однак у столиці їх, судячи з голосування в Київраді, проігнорували.

Голова фракції “Слуга народу” у Київраді Андрій Вітренко охарактеризував гранично жорстко: “сирий та фрагментарний”, без конкретних дат, без чіткої мети, без етапів реалізації та відповідальних осіб. Фактично, це була редагована версія старих напрацювань КМДА, які вже довели свою неефективність минулої зими.

“Коротке резюме: «сирий» та фрагментарний документ без конкретних дат, без чіткої та зрозумілої мети, без часових проміжків виконання, без етапів реалізації, без якісних та кількісних орієнтирів та без визначених відповідальних осіб!… Висновок: потребує ретельного доопрацювання в комісіях Київради, а не загального «одобрямс»!”

Депутатка від “Європейської Солідарності” Людмила Ковалевська каже, що у плані Києва місто не передбачило жодних строків.

“Окреме питання – виконання міського плану. Ми говоримо про великі кошти, але я не побачила ні чітких термінів, ні відповідальних, ні зрозумілої логіки: хто і як буде виконувати роботи. Якщо ми так будемо рухатися, Київ може залишитися і без тепла, і без води, і без електроенергії. Я не жартую”

Допомога, яку “не помітили”?

Міський голова Віталій Кличко не пояснював депутатам причини відсутності строків реалізації плану і не коментував критику. Натомість нарікав на відсутність підтримки з боку центральної влади.

“Ми скоригували ті плани, які формували, щоб план стійкості був реалістичний в умовах, коли… Такі враження складаються. Держава не висловлює великого бажання допомагати. І, на жаль, багато процесів переходять в політичну складову”

План, який, за словами Кличка, скоригували, датований 2024 роком.

Ми переглянули десятки сторінок, перечитали дописи урядовців. І ще раз послухали відеозапис круглого столу від 27 лютого 2026 року.

Отже, ще у січні уряд взяв ситуацію під свій контроль. Тоді ж розпочали залучати допомогу міжнародних партнерів. Заступник Міністра розвитку громад Костянтин Ковальчук під час круглого столу каже:

“Ми працюємо з донорами, з міжнародними партнерами для забезпечення обладнання, саме генератори, когенераційні установки. Місто Київ спільно з ними сформували «Перелік точок», де це можливо приєднати для того, щоб забезпечити діяльність об’єктів життєзабезпечення. І вже достатня кількість машин і приїхала в Київ, і їде. Сотні генераторів було залучено за допомогою міжнародних партнерів”

Тим часом уряд залучав і продовжує залучити генератори, мобільні котельні та інше енергетичне обладнання від міжнародних партнерів. Наприклад, лише 12 лютого за один день Урядом було передано Києву 234 одиниці генераторів. Про це повідомляв віцепремʼєр з відновлення Олексій Кулеба.

Більше того, на рівні уряду був готовий не лише механізм допомоги обладнанням, а й фінансова програма. Той же Ковальчук наголосив:

“Ми будемо продовжувати роботу з донорами, а друге – ініціювати виділення з державного бюджету теж коштів саме на придбання для міста Києва об’єктів розподіленої теплової та електричної генерації. Концепція виглядає наступним чином. Чіткий план — кількість, перелік обладнання певного типу і потужності, строки їх встановлення”

Підхід київської влади до подолання кризи і підготовки Києва до наступної зими розкритикував і народний депутат Андрій Жупанін:

“У моєї дружини дрон попав у квартиру, квартира згоріла. Півроку пройшло, нічого. Зеро. Абсолютно. І ще стільки часу пройде. Подавали на відновлення, нічого не відбулося. Фасад не відновлений, нічого не відбулося. Київська міська влада могла б постраждалим людям давати, я не знаю, 200 тисяч гривень ось так, навіть не помітивши цього в своєму бюджеті. Київ, при всіх можливостях Києва, із київським бюджетом, мені здається, не робить і 10% того, що він би мав поробити. Я би на місці київської міської влади робив би в Києві умови такі, щоб сюди приїжджали громадяни України з інших міст. Тому що більше живе людей в місті, більше платиться ПДФО, більше податків наповнюється місцевий бюджет“

“Вибачте, Київ — це Дарницький, Дніпровський, Деснянський район, це частина Києва. Половина Києва. Це Київ, це платники податків до київського міського бюджету. 2 мільярди євро — міський бюджет Києва. Стукатися в двері і казати: пане Кличко, а як ви хочете, крім поради виїжджати з Києва, підготувати наші райони до наступної зими?”

Гроші є чи немає?

Аргумент про брак коштів розбивається об офіційні дані. Директор Департаменту житлово-комунальної інфраструктури КМДА Дмитро Науменко на круглому столі уточнив:

“Про бюджет міста Києва — 2,5 мільярда чи доларів, чи євро. Давайте просто уточнимо, що коли ми кажемо про ті речі, про які ми зібралися поговорити, ми маємо казати про бюджет розвитку. І ось він складає 18 мільярдів гривень. Міста Києва — це відкрита інформація, все решта — це захищені статті: зарплати вчителів, медиків, роботи транспорту і таке інше. Це відкрита інформація, тому що я бачу, як багато є маніпуляцій на цю тему. Але от правда вона така”

Це не кошти на зарплати вчителям чи медикам, а саме ті гроші, які можна і потрібно спрямовувати на модернізацію та енергонезалежність.

Оптимізм КМДА

Попри все, у КМДА запевняють: водоканал цього року стане повністю енергонезалежним. Науменко пояснює складність завдання:

“У цьому році ми зробимо повністю енергонезалежний водоканал. Тому що, ну, зрозуміло, що це аномальні кошти, аномальні витрати по експлуатації. Треба розуміти, що десятки чи тисячі тонн пального, це люди, які до нього пов’язані, це фільтри, обслуговування, поломки і таке інше. У нашій ситуації по водоканалу ми порахували, що при такому капексі обладнання працювало би тільки зараз і десь тиждень сумарно. Треба зрозуміти, що зараз наші партнери, які кажуть: “Давайте ми даємо гроші”, — навіть у міській раді нам би задавали зовсім інше питання, якби ми витрачали мільярди, а обладнання не працювало. Це теж нюанс, я про нього сміливо кажу: треба розподіляти ресурс так, щоб він був корисний для людей.”

Щодо тепла на Троєщині, плани теж звучать обнадійливо:

“Зараз вже ми підготували практично завершене технічне завдання до зміни цієї схеми теплопостачання. І через цю схему теплопостачання ми будемо мати вже концепцію конкретно з місцями, де і що ми встановлюємо до кінця цього року. Стосовно того, як виглядає план, це більше декларація, що можна зробити в плані заміщення потужності ТЕЦ. Конкретно по Троєщині, по Воскресенці там дещо простіша ситуація, бо ми почали це працювати ще рік тому. Там не потрібно якихось сотень великих котелень. Це декілька джерел, які доповнюються досить невеликими зусиллями, які в’яжуться в мережі, і ми отримуємо протягом двох років, я думаю, це реалістично з точки зору спроможності підрядників, фінансових і т.д., я можу прогнозувати в роки систему, яка повністю може здублювати, закрити ці зони, які працюють від ТЕЦ.”

Що можуть у РДА?

Голова Деснянської РДА у місті Києві Максим Бахматов каже, що РДА бракує субʼєктності та повноважень, які треба чітко розмежувати між РДА та КМДА. Бахматов каже, що стикається з бездіяльністю з боку КМДА та наводить приклад — п’ять генераторів, які КМДА передала Деснянському району від “Хмельницькобленерго”, не можуть підключити вже півтора місяці.

“Будемо тиснути, тиснути на КМДА, не відбиватися від запитів КМДА, а тиснути. Я вже запланував, я піду в комітет, далі я піду, візьму всіх. Колеги з лівого берега, якщо вони проти, ми підемо просити, пропонувати дійсний план. Що з цим робити? Розуміючи, що КМДА може не так сприяти, я мовчу про те, що бігти вперед разом з нами. Бо на сьогоднішній день п’ять генераторів, які нам дало КМДА від Хмельницькобленерго, досі не підключені. Пішло півтора місяці“

Андрій Жупанін, звертаючись до голів РДА:

Вам треба мати біля себе Київтеплоенерго, Київгаз, Київводоканал. Треба зрозуміти інфраструктуру району. І треба зрозуміти для вас особисто, що можна децентралізувати. Тому що, на жаль, не працює воно так, що ви просто тикнули пальцем: ось сюди поставте котельню, і буде щастя. Воно так не працює.

Вам потрібно зі спеціалістами зрозуміти доступ до газової інфраструктури, доступ до середнього тиску, відстань до цих труб, можливість прокласти туди труби, тому що інфраструктура під землею забита в Києві.

Коли у вас з’явиться відповідь на ці питання, це можна зробити за місяць-два. Коли з’явиться відповідь на ці питання, у вас з’явиться розуміння строку і вартості переходу. Строку, тому що дещо треба буде робити три роки, об’єктивно. Дещо можна зробити за дев’ять місяців. Дещо можна зробити за три місяці.

Коли з’явиться розуміння строку, розуміння потенційної вартості і масштабу, я без сил приходив би і стукав би в двері київської міської влади.

27 лютого 2026 року під час круглого столу на тему енергостійкості столиці за участю урядовців, народних депутатів, експертів-енергетиків, голів РДА, представників КМДА, Київради та громадськості було ухвалено резолюцію з чіткими термінами:

  • До 10 квітня 2026 року — сформувати перелік об’єктів критичної інфраструктури, визначити механізми фінансування та джерела покриття витрат.
  • Травень — серпень 2026 року — технічна реалізація, закупівля та монтаж обладнання (когенераційні установки, газопоршневі станції, твердопаливні котельні).
  • До 1 вересня 2026 року — повна готовність системи до проходження опалювального сезону, проведення випробувань та пусконалагоджувальних робіт.

У плані стійкості, який був запропонований в Київраді та згодом ухвалений, відсутні чіткі терміни виконання, а пропозиції урядовців, нардепів, енергетиків, голів РДА та громадськості фактично проігнорували.

Ухвалений Київрадою План енергетичної стійкості не містить, за словами депутатів, жодних конкретних дат. Він залишається лише “декларацією про наміри”, яка може коштувати киянам ще однієї зими в холодних квартирах.

19.03.2026 0 comments
0 FacebookTwitterWhatsappTelegram
Інтервʼю

«Нас тут ніхто не врятує»: інтерв’ю з українкою в Бахрейні про війну на Близькому Сході

Автор Kashtan News 15.03.2026

Поки весь світ стежить за ескалацією на Близькому Сході, українці, які опинилися в регіоні, змушені знову переживати знайомий жах. Цього разу — в чужій країні, без рідних поруч і без гарантій безпеки.

Євгенія — фітнес-тренерка з Донеччини, яка з 2021 року живе в Бахрейні. У розмові з проєктом «Каштан.Інтерв’ю» вона розповіла, як невелике острівне королівство опинилося на передовій протистояння з Іраном, чи працює тамтешня ППО, чому місцеві не панікують і чому рідні з України в один голос радять їй негайно виїжджати.

Марина Клим: Ви в Бахрейні, наскільки я розумію. Розкажіть коротко, де ви зараз перебуваєте і чим займаєтесь?

Євгенія: Так, звичайно. Мене звати Євгенія, я живу в Королівстві Бахрейн. Це дуже маленьке острівне королівство, острівець маленький. Тут локалізувати якесь місто в принципі неможливо, тому що це по суті одне маленьке містечко — 100 км у довжину, і це все, що в нас є.

Родом я з Мирнограда Донецької області. Потім переїхала навчатись до Києва на фітнес-тренерку. Власне, за фахом і працюю в Бахрейні. Я фітнес-тренерка, живу тут із 2021 року.

Марина: Тобто ви виїхали з України в 21-му році. А хтось залишився вдома, у Донецькій області?

Євгенія: Так. У мене залишилися батьки, і в принципі всі рідні. Батьки мігрували з Мирнограда, тому що ми втратили там житло. Мирноград був окупований. Наразі вони перебувають у Дніпрі. Мама втратила роботу, тато працює. Вони внутрішньо переміщені особи.

Марина: Чому обрали саме Бахрейн?

Євгенія: У 2017 році я вперше поїхала з України працювати. Я працювала в Сполучених Штатах Америки на круїзному лайнері — теж тренеркою. Мені сподобалась атмосфера: приїжджати, пробувати жити в різних країнах, у різних частинах світу. Я прониклася цією ідеєю.

У цьому регіоні на той момент були непогані пропозиції для тренерів, він був ще свіжий, невідкритий, мало хто сюди їхав. Я подумала: «Окей, це щось екзотичне, треба приїхати». Так склались обставини, що я тут і залишилась. Думала, що на пару років, але коли почалась війна, у мене трошки лімітовані можливості для переїзду — треба мати фінансову подушку, щоб допомагати батькам і собі. Тому наразі залишаюсь тут, уже прижилася.

Марина: Сильно відрізняється життя в Україні від життя в Бахрейні? Які особливості ви помітили одразу?

Євгенія: Це зовсім інша релігія. Тут іслам, і в принципі все життя продиктоване релігією. Тоді як Україна — світська держава. У нас віра є, люди вірять, але для нас закон — це Конституція, соціальні норми. А тут закон — це слово Боже. Що Бог сказав, те й найголовніше.

Наведу приклад: зараз у нас священний місяць посту — Рамадан. І все закрите. Їсти й пити вдень не можна, на вулиці за це штраф. Закриті всі кафе, магазини. Усе відкривається тільки ввечері, після заходу сонця. І це правило накладається на всіх, включно з нами, експатами.

Марина: Розкажіть, що зараз відбувається в Бахрейні. Яка безпекова ситуація? Чи чули ви вибухи, роботу ППО?

Євгенія: Так, чутно все. ППО працює. Якщо глянути на карту, ми знаходимось у першому ряду біля Ірану — прямо навпроти. До нас летить, і ми спостерігаємо це як на фронтовій лінії. Бачимо багато «шахедів». Балістика й «шахеди». Ми чуємо роботу ППО, чуємо, як збивають, бачили, як «шахеди» літали над нами — збивали прямо над домом. Було гучно, вікна тряслися. Думаю, українцям це не нове, ми це вже проходили.

Чотири дні, п’ятий пішов. Постійно гучно. Перший день був дуже гучний, зараз трошки менше.

Марина: Як працює система оповіщення?

Євгенія: Зараз вони трошки налагодили систему сирен. Але перші дні було взагалі незрозуміло: то сирена гуде — нічого не відбувається, то сирени немає, тривогу не оголошують — але щось летить і вибухає.

Загалом збивають майже все. Було кілька прильотів — точно знаю по американських військових базах. Тут дві військові бази США, це є у відкритих джерелах. Було два прильоти по базах. Наскільки я знаю, персонал евакуювали. Також був приліт по житловому будинку — я думаю, це було в новинах. Ходять плітки, що там жив хтось із військових начальників, але це не підтверджено. Будинок згорів, людей евакуювали. Є жертви: одна людина загинула від уламків — чоловік із Пакистану, 38 років. Пакистанська спільнота тут велика, зараз його транспортуватимуть додому. Сумна історія. Більше з місцевих ніхто не постраждав.

Марина: А сповіщення на телефон приходять?

Євгенія: Так, приходять сповіщення на телефон — на кшталт нашого застосунку «Тривога». Тут такого додатка немає, просто приходять повідомлення: «Тривога, пройдіть в укриття, будьте в безпеці». Через них ми й отримуємо інформацію.

Якоїсь спеціальної комунікації від влади не було. Тільки вчора король вийшов, відвідав госпіталь, пройшовся місцями — щоб люди не панікували, бачили, що королівська сім’я на місці, ніхто не втік.

Марина: А серед людей є паніка?

Євгенія: Ні, взагалі немає. Усі спокійні. Вчора в кафе було повно людей. Вони дуже впевнені у своїй ППО, у своїх військових. Упевнені, що все буде добре. Знаєте, як у нас мем «два-три тижні»? Тут усі впевнені, що це на два-три тижні, ППО все зіб’є, усе буде добре. Ходимо в кафе, постимося, живемо своїм життям.

Марина: А є якісь протоколи безпеки? Тривожні валізки, укриття?

Євгенія: Уся комунікація — у Twitter (X) та Instagram-каналах місцевих «газет». Вони публікують рекомендації щодо тривожних валізок і списки укриттів. Укриття — це по суті парковки в торговельних центрах і в школах. Не спеціальні бункери, а просто підземні паркінги, мінус перший поверх.

У нас на районі є ТРЦ, там укриття на 5000 людей. У перший день ми туди спускались, коли було найгучніше. Потім потреби не було.

Марина: А ви зібрали тривожну валізку?

Євгенія: Ми ж уже навчені життям. Орієнтуємось також на те, що каже американське посольство — це ж їхні бази, вони знають, що відбувається зсередини. Від нашого посольства теж є рекомендації, але в Бахрейні немає прямого представництва — воно спільне з ОАЕ. Вони запостили форму, яку можна заповнити, щоб мали контакти, і дали базові рекомендації.

Американці своїх громадян обдзвонили й попросили виїхати за можливості, але за власний кошт. Евакуаційних рейсів поки ніхто не проводить.

Марина: А в побуті щось змінилося? Черги, дефіцит, трафік?

Євгенія: Знаєте, ні. Усе спокійно. Трошки менше людей на вулицях, трафік менший, менше відвідувачів у ТРЦ. Але це тому, що багатьох перевели на онлайн: усі школи на дистанційці, офісні працівники теж не їздять — багатоповерхівки, офіси, це підвищена небезпека.

Але черг у магазинах немає, дефіцитів нема. Бахрейнці дуже спокійні. Не знаю, чи то голодування в Рамадан так впливає, але вони такі розслаблені, не напрягаються.

Марина: Ви почуваєтеся захищеною як іноземка?

Євгенія: Нам спокійно, тому що ми бачимо роботу ППО, усе збивається. Немає приводів для паніки. Я б переживала, якби вимкнули світло — у нас насувається +50°, кондиціонери не працюватимуть. Або якби відключили воду — тут немає джерел прісної води, тільки море. От це був би привід для паніки.

А зараз основний дискомфорт — вибухи в небі та закритий авіапростір. Аеропорт не працює. Виїхати можемо тільки по мосту до Саудівської Аравії — 26 км. Це єдиний маршрут. От це тривожно.

А так — усе нормально. Але ми плануємо виїжджати. Бо як мігранти — ми тут чужі. Місцеві можуть поїхати до батьків, обійняти маму — і вже спокійніше. У нас такої можливості немає. Ми тут нікому не потрібні.

Марина: А куди плануєте переїжджати?

Євгенія: Спочатку до Саудівської Аравії, а далі побачимо. Куди буде недорого полетіти. Ми вже знаємо, як швидко може змінитися ситуація. Треба бути там, звідки є кілька варіантів виїзду. На острові — тільки один. А на материку — там і машина, і потяг, і літак.

Марина: Багато українців у Бахрейні? Є спільнота?

Євгенія: Так, є WhatsApp-чати, спілкуємось. Нас небагато. Є дівчата-бортпровідниці, багато хто працює в розважальній сфері — співаки, співачки, артисти балету, фітнес-тренери. Тримаємось гуртом.

Марина: Вони теж планують виїжджати?

Євгенія: Хто як. Хтось хоче виїхати, якщо є можливість. Але робота працює. Не дали повного зеленого світла, що можна поїхати. Когось відпустили, хтось на готові — але все працює.

Марина: Якщо чуєте сирену — спускаєтесь в укриття?

Євгенія: Не рекомендую робити, як я, але ні, не спускаємось. Сирена звучить 10 разів на день. На паркінгу жарко, +30°, немає кондиціонерів. Треба сидіти в машині з увімкненим двигуном, палити пальне, заважати іншим. Спати в машині — не варіант. Тому спимо вдома, сподіваємось на краще.

Марина: Чи правда, що збивають високо і падають лише уламки?

Євгенія: Так. Майже все збивають з дуже високим відсотком. «Шахеди» збивали високо — дивишся, вибух у небі, за 5 секунд доходить звукова хвиля. Це кілометри. Нічого не падає, ніяких пошкоджень.

Трохи прилетіло по базах — балістичні ракети. Мені здається, вони навіть не встигали дати тривогу. Ракета вже прилетіла — потім сирена гуде. Швидкість висока.

Марина: Які питання найчастіше ставлять рідні з України?

Євгенія: Питають: «І там дістало? Знову? Сіквел, поїхали». Жартуємо, бо плакати сенсу нема. Усі кажуть: «Виїжджайте, не сидіть, виїжджайте!» Бо всі вже проходили це — з Маріуполем, зі сходом. Багато моїх друзів думали: «Ой, зараз пересидимо, трошки — і налагодиться». А потім це дуже дорого коштувало.

Тому всі кричать: «Виїжджайте будь-якою ціною, якнайшвидше!» Але не все так просто — сів і поїхав. Треба підтягнути справи. Але ми плануємо виїхати. Бо на чужбині це все важко сприймається. Розумієш: ніхто не допоможе, не врятує.

Марина: Дякую вам, Євгеніє. Бажаємо спокою, миру, безпеки. Щоб ви реалізовували свої таланти там, де хочете, і щоб усе було добре.

Євгенія: Дякую вам.

15.03.2026 0 comments
0 FacebookTwitterWhatsappTelegram
«В тіні каштана»

Стенограми за 3 мільйони: як Київ щороку годує «свого» підрядника на транскрибації дзвінків до 1551

Автор Kashtan News 12.03.2026

Наш об’єкт розслідування — одна з закупівель столиці у 2025 році, а саме послуги з перетворення аудіозаписів дзвінків у текст для Контактного центру міста Києва 1551.

Те, що за порівняно невеликі гроші могли б зробити інші сервіси, у КМДА щороку віддають підряди ФОПу, який отримує за це мільйони. Ми детально вивчили закупівлю, її переможця, зв’язки з депутатами Київради та з’ясували, чому комусь дуже невигідно шукати дешевші альтернативи.

Тендер для «єдиного у світі» фахівця

Наприкінці 2025 року комунальна установа «Контактний центр міста Києва» (гаряча лінія 1551) оголосила тендер на транскрибування. За 3 149 000 гривень бюджетних коштів підрядник має перетворити усі телефонні розмови з киянами за 2025 рік на текст та зберегти ці документи у сховищі.

Єдиним учасником і переможцем став підприємець Мельничук Вадим Володимирович.

Спочатку може здатися, що людина просто зловила удачу. Але це не випадковість, а система. Саме цей ФОП виграє аналогічні тендери щороку, починаючи з 2023-го. І з кожним роком сума коливається біля позначки у 3 мільйони гривень.

Цікава деталь: у 2023 році на торги виходила компанія «Є-консалтинг» з дешевшою пропозицією. Але її відхилили. Офіційна причина — невідповідність технічній специфікації. Та чи існує взагалі підрядник, окрім ФОП Мельничук, який відповідатиме усім вимогам тендеру?

Чому виграє лише Мельничук? Справа в CallWay

Ключова вимога тендеру — транскрибування має бути інтегроване з програмним забезпеченням CallWay. Це система, на якій працює контакт-центр. Виконавець зобов’язаний мати досвід роботи саме з нею.

І тут починаються цікаві відкриття. Виявляється, ФОП Мельничук — не просто «айтішник-універсал». З 2017 року він є одним з керівників ТОВ «УНІСАП» (сфера діяльності — комп’ютерне програмування). Левова частка закупівель цієї фірми пов’язана саме з ПЗ CallWay.

Більше того, в одному з тендерів контактною особою від ТОВ «УНІСАП» вказано Мельничука Вадима, а електронна пошта для зв’язку закінчується на @callway.com.ua.

Таким чином, пан Мельничук є не просто виконавцем, а представником компанії-розробника програмного забезпечення, яке використовує контакт-центр.

Логіка така: створюється унікальне ПЗ, яке продають державній установі. Потім під це ПЗ щороку пишуться тендерні вимоги так, що їх може виконати лише представник розробника. Інші учасники або не мають доступу до інтеграції, або їх відхиляють. Бізнес-схема, яка дозволяє щороку виводити мільйони з бюджету на «обслуговування».

Хто стоїть за ФОПом: Сліди Чабаника, депутатів та скандальної забудови

Якщо копнути глибше, стає видно цілу мережу зв’язків, що ведуть до впливових фігур у Києві.

Окрім Вадима Мельничука, серед засновників ТОВ «УНІСАП» значиться Юрій Петрович Чабаник. Він же є кінцевим бенефіціаром підприємства.

Ім’я Юрія Чабаника вже неодноразово з’являлося у скандалах і судових справах. Зокрема, фігурує кримінальне провадження за участі КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району». Слідство встановило, що посадовці комунального підприємства вступили в змову з ТОВ «Енерго Рішення» та ФОП Чабаником. Вони штучно створювали конкуренцію на торгах, завищували ціни, а різницю ділили. Через закупівлю світильників за цінами, на 60-70% вищими за ринкові, бюджет Києва втратив понад 1,6 мільйона гривень.

У Чабаника є і політичні звʼязки у Київраді.

У 2020 році Юрій Чабаник фінансував виборчу кампанію кандидата, а нині чинного депутата Київської міської ради Миколи Володимировича Конопелька.

Микола Конопелько обіймає посаду заступника голови Постійної комісії Київради з питань архітектури, містопланування та земельних відносин. За даними руху «Чесно», він проголосував «за» 80% так званих «туалетних схем» — корупційних рішень щодо виділення землі. Комісія, де працює Конопелько, свого часу тісно співпрацювала з Петром Оленичем (екс-заступником Кличка), який зараз перебуває під слідством у справі про розкрадання землі.

І це ще не все. Юридична адреса ТОВ «УНІСАП» — м. Київ, вул. Олексія Терьохіна (колишня Троїцько-Кирилівська), буд. 8а. У цій же будівлі розташований бізнес-центр, площі в якому здає в оренду ТОВ «Центр комерційних площ». Керівник цієї компанії — Андрій Ігорович Кокуца.

Андрій Кокуца відомий тим, що його фірма була інвестором розробки Детального плану території, який дозволив легалізувати скандальне будівництво торговельного центру Ocean Mall, пов’язаного з бізнесменом Вагіфом Алієвим.

Чи можна було зекономити? Економіка питання

Чи дійсно послуги Мельничука коштують таких грошей, чи бюджет знову годує «своїх»? Ми проаналізували технічне завдання і ринок.

За умовами договору, необхідно транскрибувати 1 965 000 хвилин аудіо. Термін виконання — 14 днів. Допустима точність розпізнавання — 80% (тобто 20% слів можуть бути помилковими).

Згідно зі звітами КМДА, за 2025 рік надійшло близько 1,8 млн звернень. Це означає, що середня тривалість розмови — менше хвилини. Отже, виконавець має обробити майже 2 мільйони коротких аудіофайлів.

Як це можна зробити?

  1. Ручна робота або власна розробка — довго і дорого. За 3 мільйони це технічно можливо, але чи раціонально?
  2. Онлайн-сервіси на базі ШІ. Беремо будь-який популярний сервіс (Transkriptor, Turboscribe, Clipto). Вартість підписки — близько 10 доларів на місяць за акаунт.
    • Загальний обсяг: 32 667 годин.
    • Один акаунт дозволяє завантажувати до 50 файлів одночасно. Встановлюємо 10 акаунтів (500 файлів одночасно).
    • Швидкість обробки: за годину реального часу можна обробити 30 000 файлів.
    • Весь обсяг (1,8 млн файлів) обробляється менш ніж за 3 доби.
    • Бюджет: 200-400 доларів (приблизно 16-32 тисячі гривень).
  3. Стратегічне рішення. За ті ж 3 мільйони гривень можна було б придбати власне обладнання та розробити ПК для повноцінної обробки дзвінків, відмовившись від щорічних мільйонних витрат.
  4. Готові українські рішення. Існують сервіси для кол-центрів (наприклад, Ringostat), які закривають не лише транскрибацію, а й аналітику, автовідповідачі. При максимальній підписці на 60 операторів вийде 864 000 грн на рік. Це у 3,5 рази дешевше, ніж платити ФОПу, при цьому функціонал значно ширший.

У той час, коли технології дозволяють економити бюджетні кошти, у КМДА продовжують щороку віддавати мільйони гривень одним і тим же особам, штучно обмежуючи конкуренцію та ігноруючи дешевші альтернативи. Чому? Бо система, де “свої” отримують підряди, а “чужі” відсікаються технічними вимогами, працює безвідмовно вже не перший рік.

Telegram
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі

Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі?
Підписуйтеся на канал KASHTAN NEWS та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.

Перейти до каналу KASHTAN NEWS

Аналітика та розслідування • Інтервʼю • Сильні історії

12.03.2026 0 comments
0 FacebookTwitterWhatsappTelegram
Інтервʼю

Дарʼя Лісіч: велика і чесна розмова про гроші, поезію, колишніх та війну

Автор Kashtan News 23.02.2026

Поетеса, блогерка та психологиня Дар’я Лісіч у студії «Каштан.Інтерв’ю». У відвертій розмові з ведучою Мариною Клим Дар’я розповіла про життя у Львові та тугу за Києвом, роботу над романом-антиутопією, власну творчу рутину та синдром самозванця. Вона пояснила, чому для неї важливо популяризувати українську поезію, і зізналася, що навчилася монетизувати свій талант краще за будь-якого менеджера. Також Дар’я поділилася болючим досвідом переживання війни, розповіла про своє ставлення до грошей, фемінізму, стосунків і пояснила, чому більше ніколи не працюватиме психотерапевткою.

Марина Клим: Ти у Києві часта гостя взагалі? Бо ми знаємо, що ти львів’янка більше зараз. Та живеш у Львові. Як часто у Києві?

Дар’я Лісіч: Я в Києві раз на два тижні. 100% я обожнюю Київ і я сюди повернуся, коли буде гуманітарна ситуація трошки простіша, ніж зараз. Принаймні, коли потеплішає. Бо Львів він такий маленький, затишний, а я велика і незатишна. Я гучна, і мені треба Київ. Мені дуже сильно треба Київ.

Марина Клим: А писалося щось у Києві?

Дар’я Лісіч: Ні, з поезії — ні. В мене зараз я вся в романі, в своєму, подумки і силами. Я його фоново час від часу пишу. І поки в Києві їду в метро чи їхала сюди, я читала Кінга. Я така: “О, це теж можна ось так от використати, ось цей пасивний залог умовно в реченнях. І цим теж можна описувати стани”. Я одразу думаю про свій роман.

Марина Клим: І на якому він етапі?

Дар’я Лісіч: Третина написана точно. Воно все в мене в голові сформоване. Треба просто виписати це на папір. Це найкропіткіша робота. Слава Богу, мені подобається редагувати власний текст. Я думала, це буде просто пекельно, але ні. Перші 12 глав я вже знаю, вони набрані, виписані. Я до них просто постійно повертаюся і редагую, редагую, редагую. Чим більше я читаю, тим більше редагую. В мене знову ж таки планочка. Мій найулюбленіший письменник зараз — це Стівен Кінг. А він дуже гідна планка якості.

Марина Клим: Ти пишеш роман-антиутопію. Поясни, про що там, чому ти вирішила створювати саме це?

Дар’я Лісіч: Воно якось до мене само прийшло і само зі мною сталося. В мене була криза жанру. Я прочитала «Чудовий світ новий» Хакслі. Я була захоплена, прям до панічних атак захоплена зав’язкою. Оце от в банках люди вирощуються… А потім настільки неприємно для мене Хакслі злив сюжет і злив героя. Я не буду спойлерити. Мене це якось так роздратувало. І я купила собі «Механічне піаніно» Курта Воннегута. І воно теж якось так по-дурацьки починалося. Я сиджу така невдоволена двома антиутопіями, і якийсь мій внутрішній голос такий: “Що не подобається, напиши своє, блін”. І я така: “Ну, напишу своє”. І почала писати.

В мене основна історія: після певної екологічної катастрофи суспільство, чоловіки і жінки живуть окремо. Це для того, щоби покращувати певний час, допоки екологічну катастрофу не вирішать, щоби не збільшувалася популяція, і демографічна ситуація змінювалася більше в якість населення, аніж в кількість. Чоловіки і жінки можуть спілкуватися без проблем завдяки дублюванню — це типу 3D-проекції людей, де не помітити різницю, окрім того, що доторкнутися не можна. І, звичайно, це така поствоєнна Україна, Київ, два підлітки, які все життя прожили в Карпатах ізольовано. Їхні батьки в свій час, в моєму романі 2028 рік, переїхали в Карпати. Він був інженером МАУ і залишився без роботи, бо літакобудування в Україні не процвітало. А жінка вона медикиня, була евакуйована з Маріуполя. В неї загострене почуття провини вцілілої, вона працювала з військовими і не помітила, як вигоріла. І вони вигоріли вдвох, поїхали в гори. Розв’язка є, основний конфлікт є, розвиток персонажів… Я не давала собі дедлайнів, давала персонажам народжуватися в мені, зріти, як під час вагітності. Це як гарне вино настоюється.

Марина Клим: В якому ти загалом зараз стані? Що ти зараз відчуваєш, переживаєш?

Дар’я Лісіч: Мені дуже безпечно. Я собі створила такий простір, денну рутину. В мене є і фінанси, і час, і я не знаю, що з цим робити. І через це теж така внутрішня криза. Страшно: раптом я інвестую не туди свій час і зусилля. Тому я йду за покликом. Дуже хочеться кудись поїхати за кордон, бо… не знаю, якось все одно, навіть три-чотири дні в Гданську — якийсь такий відпочинок. І я дуже багато пишу в подорожах.

Марина Клим: А яка твоя рутина? Ти кажеш, вибудувала певний ритм. З чого вона складається?

Дар’я Лісіч: Обов’язковий зал. Я обожнюю зал. В мене були до цього танці, потім через один проект я вимушена була покинути цю діяльність. Я не знаю… Мені настільки лячно усвідомлювати, що в нас одне тіло на все життя і наша задача про нього піклуватися. В мене було таке усвідомлення, що ті самі очі, які зараз дивляться на тебе в камеру, це ті самі очі, які будуть за 50 років читати якісь новини. Мені треба турбуватися про стан цих очей. І так само з м’язами. В мене єдине, що регенерується — це кров, і то через місячні. А так це все належить мені. Тому я зробила акцент на залі, щоб бути витривалішою і сильнішою. Коли я бігаю на біговій доріжці, я думаю не про те, як я там в сексі виглядаю, а про те, чи відчуваю, як сильнішають мої м’язи. Мені від цього дуже кайфово. Ще я люблю собі готувати. Не люблю прибирати після себе, але люблю готувати. Обов’язково читаю на ніч. З людьми багато бачуся. Коли у Львові, я люблю працювати в людних місцях, щоб було відчуття присутності, що я теж стадна істота, як і всі. Але в мене небагато людей, з якими я говорю. Мені так з собою добре.

Марина Клим: Існує стереотип, що митці, поети — несистемні, недисципліновані, що їм треба натхнення. Ти ніби проти цього стереотипу. У тебе все дуже системно, є план, ти класно монетизуєш навички. Це справді так?

Дар’я Лісіч: Мистецька система — вона інакша, просто вона залежить більше від настрою. Але я знаю своє коливання настрою, коливання енергії, що на це впливає. Наприклад, я відчула піднесення енергії, і в мене є три справи на вибір, які я можу зробити. І я знаю, що після такої події буде дофамінова яма 100%. І в мене є два шляхи, що я можу з нею зробити. От через ці опції, в мене немає, слава Богу, п’ятиденки з 9 до 6. Я би так пропрацювала два дні, а потім щось придумала. Оцей хаос всередині мене — він доволі зрозумілий мені і чіткий.

Марина Клим: Ти більше до зумерів чи до міленіалів?

Дар’я Лісіч: Скоріше до зумерів. Бо навіть я спочатку хотіла сказати про відповідальність. В нас доволі відповідальні зумери. В мене мама вчителька, і вона дуже тішиться тому, яке покоління росте. Але і міленіали такі відповідальні, дуже чіткі. От якщо треба, треба зробити. І я теж така. Бо якщо в мене є робота і відповідальність перед кимось, це вирішується в найобмеженіші строки. Мені подобається працювати і на когось, якщо це проєктна робота. Бо я розумію, що від мене щось залежить, до мене щось зробили, і я маю тільки підсилити це. А на себе працюю — ну, я з собою розберуся, я в себе боргу не залишуся.

Telegram
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі

Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі?
Підписуйтеся на канал KASHTAN NEWS та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.

Перейти до каналу KASHTAN NEWS

Аналітика та розслідування • Інтервʼю • Сильні історії

Марина Клим: Люди зараз поділяються на тих, хто страждає від синдрому самозванця, або від синдрому хорошої дівчинки, або Даннінга-Крюгера. Ти кудись до цього тяжієш? У тебе був колись синдром самозванця?

Дар’я Лісіч: Я вважаю, що я роблю недостатньо зараз, що я можу набагато більше і що я не маю права вважатися культурною одиницею. Хоча те, що мені говорять — це цінно. Для мене найбільший комплімент і визнання, коли підходять і кажуть: “Дар’я, ми вообще не любимо українську поезію, не читали, бо там нудятина, але після вас якось так смачно залишилося враження, це цікаво”. Для мене це найкраще, бо це моя мета як митця: зробити комусь інтро в українську поезію. Мені пофіг абсолютно на образотворче мистецтво, в мене не було нікого, хто б мене зацікавив. Але от має зійтися і клацнути. Коли я була в Барселоні, я зайшла в музей Бенксі і просто здуріла від метафоричності картин. Це було настільки смачно, що він став для мене тією людиною, яка запросила мене в цей світ споглядання візуального мистецтва.

Марина Клим: А у тебе є таке, що ти порівнюєш себе з кимось з українських поетів?

Дар’я Лісіч: Ні, не поетів. Завжди це музиканти. Бо так вийшло, що більшість мого оточення, мої хороші знайомі — це музиканти. Я бачу їхні виступи, куди вони їздять, з ким співпрацюють. І я забуваю, що працюю в іншому жанрі. Мені не треба від себе очікувати те саме, що в них. Я не зможу так. Це набагато нішевіше, хоча от Марина Круть з бандурою — бандура це нішевий інструмент, але вона його популяризувала.

Марина Клим: Вікіпедія каже, що ти працюєш в стилі метамодернізму. Хто ще з літераторів в цьому стилі працює?

Дар’я Лісіч: Я розподіляю письменників і поетів на три категорії. Це поети незалежної України з 91-го року — туди Жадан, Іздрик, Позаяк, Тарас Федюк. Потім пости, постмайданівський період — там Таня Власова. А от я і мої колеги — це період після 20-го року, коли ми всі відчули силу свого слова. Якщо порівнювати з ровесниками по творчості, то я, звичайно, молодець.

Марина Клим: Ти чула від них якісь респекти?

Дар’я Лісіч: Ми не знайомі тільки з Жаданом та Іздриком. З Лазуткіним ми супер знайомі, спілкуємося. Він старший колега, я його неймовірно поважаю. Любка взагалі мої вірші читав на якомусь своєму курсі. Я така: “Дякую!”. Для мене респект старших колег дуже важливий. З Мар’яною Савкою я ще побачуся, бо проходить «Земля поетів» щороку у Львові, і щороку мене не кличуть. Хоча, я ж тільки четвертий рік як поетеса. Дай собі час, Дар’є.

Марина Клим: А для тебе важливі якісь відзнаки, премії?

Дар’я Лісіч: Це більш аксесуарна штука. Я подавалася на Шевченківську премію на 2026 рік, я була в лонглісті. Мені це скоріше треба перед колегами, щоб мене більше поважали. А так, деякі люди не знають, що таке Шевченківська премія. Їм важливіше, що мій якийсь вірш, рядок і метафора потрапили їм в серце і зрезонували. І мені цього достатньо.

Марина Клим: Вигоряння в поезії — як воно для тебе виглядає? Чи стикалась ти з цим?

Дар’я Лісіч: Я пам’ятаю перше півріччя повномасштабки. Я сиділа і така: “Так, ну, я не пишу вірші вже тиждень. Ну все, виписалась, я вже не поетеса”. А зараз я не пишу місяці і кажу: “Та я знаю, що вона напишеться”. Я чекаю на кожен вірш. Мої поезії більш зрілі й сформовані, але вилазять з мене рідше. І мені від цього приємно. Але криза, звичайно, є. Криза, як себе подавати в соцмережах. В мене немає прикладу нікого. Я поетеса, яка популяризує свою творчість через соцмережі. В мене немає по чиїх стопах йти. І ніби як все, що я зроблю — це воно. Я досі експериментую, не прийшла в ту точку, де це мій почерк в соцмережах.

Марина Клим: Бувало таке, що ти дивишся чийсь вірш і така: “Блін, чого я це не написала?”

Дар’я Лісіч: Я після цього сідаю і пишу свій. От в мене таке з Лазуткіним або Власовою. Я сиджу і така: “А в мене взагалі захоплення — це виключно мат“. Я така: “Ну, ну, ну, ти як це робиш?” Це як ніби вкусити людину, яку ти дуже сильно любиш, а ти не можеш обійняти — це недостатньо. Треба от навіть шматочок її куснути. В мене таке дуже часто, коли я бачу гарний текст. І навпаки: було, що читаю колегу, до якої добре ставлюся, але творчість не відгукується, і я така: “Що це за хрня взагалі?” І думаю: “Ану давай візьми цю тему, напиши”. Іскра пішла від того, що я подумала: “Як можна було так погано написати на таку гарну тему?”

Марина Клим: Ти поетеса з психологічною освітою. Як це впливає на твою творчість?

Дар’я Лісіч: Чесно, воно настільки в різних корзинах, що мені треба докласти зусиль, щоб прочертити логічний зв’язок. Як терапевтка, я не звикла ділитися своїми внутрішніми переживаннями назовні, а вірші роблять тебе вразливою. Але моя психотерапевтична освіта мені допомагає суто в психотерапії. В стосунки я її не беру. Якби я її взяла, то багато трешу б не сталося, але я кажу: “Ні, серце, я довіряю серцю”. І слава Богу, бо тоді мої вірші були б душні, нецікаві, якби я туди трусила термінами. Людей я також не аналізую, бо я зацікавлена людина. Якщо це про особисте спілкування, моя тема і мій біль — це самогазлайтинг. Я можу подумати: “Ну, це очевидно соціопат”. А потім: “Дашо, от чесно соціопат, чи ти собі придумала?” І починається: як ребра в реберні львівської обсмактую, так я себе обсмактую, щоб точно впевнитися, що мені не здається.

Марина Клим: А ти досі консультуєш?

Дар’я Лісіч: Ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні. Слава Богу. Це було настільки важко. Перший рік-півтора я робила для себе вигляд, як для людини, що війна мене не зачепила. Бо я ж у Львові, батьки в Харкові, але ніби як я спілкуюся з ними. А потім я зрозуміла, що це був показник, за який мені просто соромно. Повітряна тривога в мене була налаштована на два міста: на Харків, щоб розуміти про батьків, і на Львів, для себе. Коли починалася тривога в Харкові (а це вісім разів на день), я не могла вести нормальну консультацію. Я відставляла телефон, консультувала з планшета, і мій погляд падав на повідомлення. Один раз влучили на бульвар Юр’єва, це 400 метрів від моїх батьків. Я сиділа і випала з консультації. Мені було дуже важко. І тоді я зрозуміла, що на мене так вплинуло не різко, а фоново. Це як перелом ноги — різкий, а є як після удару, коли ниють литки перед грозою. В мене таке саме з війною. Вона дуже хитро вплелася в мене як в особистість — почуттям провини, фоновою тривогою. Я прикрила консультацію, вивела клієнтів, передала іншим терапевтам. Бо це було дуже непрофесійно.

Марина Клим: А довго ти взагалі консультувала? Ти збиралась реально з цим пов’язувати життя?

Дар’я Лісіч: Десь 3-4 роки. Я собі дуже подобалась як терапевтка. Це була прекрасна робота. Мій синдром рятувальниці буйним квітом розквітав. Але потім я прийняла, що мені важливо масштабуватися і мені не вистачає себе в цьому світі прояву. Тому поезія стала таким джерелом. Я планую змінити метод, в якому працюю. Раніше це був гештальт, але я не закінчила, бо почалася повномасштабка. Харківський інститут гештальту був частиною Московського. Вони відмежувалися юридично під час війни, але в нас на одну з триденок приїхала терапевтка з Пітера. Я така: “Що ми тут робимо?” Частина групи вимушена переходити на російську, бо жінка з Пітера не розуміє української. А в мене тоді була проукраїнська бульбашка, супротив. Я пішла, не змогла. Мені здавалося, що це відмежування — тільки формальність, віє часами Януковича. Навчання коштувало великих грошей, і по суті частина цих грошей йшла в Росію. Неприємно. Зараз думаю піти в КПТ, бо мені здається, це те, що треба буде українцям після війни, після нашого колективного КПТСР. Структура, чіткість і вміння відмежовувати себе від своїх думок.

Марина Клим: Ти казала про Харків і відчуття провини. Як зараз батьки? Вони в Харкові? Ти часто там буваєш?

Дар’я Лісіч: Десь раз на рік. Я переїхала до повномасштабки, тому, слава Богу, я не бачила, як він помирає, умовно. Він просто ніби для мене завершився. Те, що він більше ніколи не стане таким, як я його пам’ятаю… моя психіка ніби так не розуміє цього.

Марина Клим: Які спогади про Харків тебе гріють досі?

Дар’я Лісіч: Майже всі. Це такий безтурботний період життя, де ми там щось, нам 22 роки, ми з друзями тусувалися в якомусь барі, потім їхали на Саржин Яр грати в настільний теніс о третій ночі. Розумію, що зараз романтизую, бо це була моя втрата. Звичайно, там було буденне життя з печалями і сумами.

Марина Клим: Чому харків’яни так фанатично люблять своє місто? Вони такі активні, борці.

Дар’я Лісіч: Мені здається, це не просто любов, це якась повага, вихована нами. Можливо, і мером. Кернес же ж був. Казали: “Ну він же краде, але робить”. Він багато робив. Потім, коли я стала більш свідомою, думала: “Що означає краде, але робить? Що це за хрень? Що це за наратив?” А потім я пожила у Львові і в Києві, і я така: “Блін, Кернес краде, але ж робив!” Мене за це, мабуть, виженуть зі Львова і Києва. Але давайте візьмемо Євро-2012. Кожне місто фінансувалося для покращення інфраструктури. Порівняйте центральний парк у Харкові (колишній Горького) і парк культури у Львові. Я з подругою була там минулого літа і не повірила своїм очам. Не повірила, що оце може вважатися парком культури у Львові, в туристичному місті! Ви не хочете нормальний парк поставити? В Харкові був парк Артема, такий пострадянський, напівіржавий, і то він був доглянутіший, ніж парк культури у Львові. В таких ситуаціях я думаю: “Ну, крав Кернес, ну але ж робив”. А Садовий двічі впав на ожеледиці за день — ну, щось тут про це і говорить, розумієш? Мені здається, Садовому поталанило, бо він виглядає доброю людиною.

Марина Клим: А в якій атмосфері ти росла? Яке у тебе було дитинство?

Дар’я Лісіч: Я була викохана дитина, я була подруга для своїх батьків. Ну, зрозуміло, не без істерик, не без скандалів, не без того, що мама працює, а не проводить зі мною весь час. Звичайно, не без того, що всі ходять в школу зі снікерсом, а я з яблуками. Але зі мною багато говорили, багато чого показували, вчили. Зоопарки, цирки, вікенди з батьками. Ми переглядали фільми, готували піцу. В мене було прекрасно. Їздили в Крим кожен божий рік на місяць-два.

Марина Клим: Якісь упередження від батьків ти взяла?

Дар’я Лісіч: Зараз я кажу про дитинство, але я дуже ментально далеко від того шляху, по якому могла би йти, якби не була в терапії. Дуже багато негативних упереджень. Мої батьки формувалися в 90-ті, де або пан, або пропав. В їхньому випадку скоріш пропав. Дуже багато фінансових упереджень, почуття провини, внутрішня мізогінія. Але це скоріш частина культури, ніж щось батьками привите. Вони виколихали мене в тому контексті, в якому всі були. Просто мені вдалося звідти вирватись.

Марина Клим: А що цінного ти взяла від мами і тата?

Дар’я Лісіч: В мене дуже творчі батьки, не дуже реалізовані в цьому, але творчий стиль мислення в обох. Батько більше, мабуть. В неї прагматизму більше, а батько — колишній актор, художник, столяр, тесляр. Вони навчили мене поважати свою творчу складову. Вони ніколи не контролювали мене в питаннях оцінок, дисципліни, випитого алкоголю. В нас і не було такого. Батько не п’є років 30. Вдома не було традиції сидіти з ігристим на Новий рік. Мама реалізовувала потребу в алкоголі десь на День вчителя, на 8 Березня — і все. Тому в мене це не асоціювалося з дорослим життям. Чому я зараз п’ю так багато, не знаю. Мабуть, компенсую, п’ю за батьків. І в мене не було страху прийти додому п’яною. Батьки розуміють, що якщо я п’яна, то… такого ніколи не було. Один раз мені був 21 рік, я напилася, вже жила окремо, і я так налякалася свого похмілля, що батько з іншої частини міста віз мені суп. Він приготував суп і віз через все місто, дві гілки метро.

Марина Клим: Ти була складною дитиною чи зручною?

Дар’я Лісіч: Я не була ні складною, ні зручною. Я була цікавою дитиною. Батьки мною завжди цікавилися. Батько записував мої жарти в блокнотик років до семи. Мама зберігає мої вірші, які я писала в 11-12. Я завжди була цікава своїм батькам. Напевно, через це я забрала в доросле життя свою цінність як людину. Я їм за це дуже вдячна.

Марина Клим: Ти зірка в Твіттері. Тебе більше впізнають і аплодують за це. Тебе це зачіпає, чи ти кайфуєш?

Дар’я Лісіч: Через те, що Твіттер вважається скандальною, брудною, токсичною соцмережею, то бути там королевою — трошки образливо. Це мене дискредитує як поетесу, мабуть. Це мене дуже засмучує. Мене засмучує та кількість людей, яких, я вважала, не існує. Яких бачила суто на сторінках підручників з психології, ці психотипи. Це дуже важко. Якщо чесно, Instagram — це про знайомих, а Твіттер — це там, де ти читаєш тільки незнайомців. І ти з якимось натовпом незнайомців трешся, підтримуєш їх, вони тебе, хтось кенселить когось. І це всі люди, які по-більшому ніхто тобі, але їхні слова можуть чіпляти струни твоєї душі. Це важкувато.

Марина Клим: Ти часто коментуєш чоловічі дописи і маєш схвалення від дівчат. Хлопці пишуть тобі потім, побачення були?

Дар’я Лісіч: Було пару побачень. Хороші хлопці. Дуже багато пишуть якоїсь м’ясної уваги, зухвальства, панібратства. Це поза моєю нормою на 100%, щоб я не писала в Твіттері. Це особисте спілкування. В гештальті кажуть, пропускається контакт, і ти одразу влітаєш в контакт з ноги: “Ти мені ніхто і я тобі ніхто”. Я навіть не читаю повідомлення, якщо вони написані х**во. Не хочу віддавати цьому свою енергію.

Марина Клим: Кажуть, що український Твіттер дуже токсичний. З чим ти це пов’язуєш?

Дар’я Лісіч: З нашим безсиллям. Ми всі втомлені від війни. Нам треба кудись направити сили. Український кенселінг набув надзвичайних обертів. Я бачила допис: хтось сфоткав мікрохвильовку, а там інтерфейс російською. І почалося: “Мікрохвильовка російською!” Я тільки що їхала з ЕКГ, і там апарату років 15, і інтерфейс теж російською. І що тепер? Давайте закенселимо клініку? Давайте скинемося на 4 мільйони гривень на новий апарат? Нам більше нема на що гроші направляти? Ми зараз всі в режимі виживання. Нехай людина під час блекаутів в країні, де війна, викине мікрохвильовку і купить нову. Ви що, знущаєтеся?

Марина Клим: Як ти реагуєш на хейт?

Дар’я Лісіч: Якщо хейт стосується моєї творчості — “ви б*дло, все, йдіть звідси”. Є одна “поетеса”, супер невдаха, постійно пише гидотне. Написала: “Якщо вам подобається творчість Дар’ї Лісіч, то ви, певно, і плісняву всередині холодильника їсте”. Я зайшла на її сторінку — по 20 лайків під постами, якась альтушка. Я така: “Та заспокойся, Господи”. Я успішна поетеса, в якої все вдалося. В тебе — ні. Дура. Можу образитись, якщо мені скажуть: “Слухай, тобі так личить сукня, в тебе в ній такі стрункі ніжки”. І я образюсь: “А що, в іншому сукні ніжки не стрункі?” А якщо мені хтось скаже “ти тупа” — і мене це образить, це нормально, бо тоді з кривника знімається відповідальність. Мене можуть скривдити. Про сексизм, фемінізм — мене це не кривдить. В мене піднімається злість від людської тупості. Коли кажуть: “А навіщо фемінізм в Україні в 2026 році? А чого ви тоді не воюєте?” І що мені сказати цій людині? В мене є відповіді на всі питання, це приблизно трьохгодинна відповідь. Але цю людину не цікавить відповідь, їй цікаво мене зачепити.

Марина Клим: Що для тебе фемінізм і коли ти зацікавилась ним настільки, щоб популяризувати?

Дар’я Лісіч: Фемінізм для мене — це про суб’єктність жінки, про те, що вона жива, різна. Як суб’єкта, в жінки є свої потреби, почуття. Жіночий емоційний інтелект набагато вищий, ніж чоловічий, бо в нас в гендерній соціалізації немає заборони на почуття, окрім злості, звичайно. Жінкам можна гидітися і казати “фу, таракан”, чоловікам це не можна. І коли ми кажемо, що феміністки ненавидять чоловіків — я ненавиджу патріархат, який може шкодити чоловікам так само. Я почала цікавитись, мабуть, я і була феміністкою, не усвідомлюючи це. Потім був пік захоплення жіночністю, марафони жіночності, і внутрішня мізогінія 100%. А потім зі мною трапився мій токсичний колишній. Я не повірила, що чоловік може настільки завуальовано ненавидіти жінок. Настільки це було хитро, що мене це дуже налякало.

Марина Клим: Які це були прояви?

Дар’я Лісіч: Я йому кажу: “Слухай, мені якось так ніяково. Ти доволі успішний, заробляєш більше. Я відчуваю себе якось так. Можливо, я стану тобі через це нецікаво, чи ти мене менше поважаєш?” Він такий: “Та ні, я взагалі в шоці, що жінка заробляє”. Я така: “Це звучало ніби як комплімент, але це інвалідизація жінок. Я заробляю, в мене кар’єра, ти що? Що це за коментар?” Я — не суб’єкт, який набирався досвіду, отримував освіту. Один раз ми сварилися через туфельку на машині. Я не знала, що вона означає, навіщо жінки її вішають. Він каже: “Це для того, щоб жінкам багато чого на дорозі сходило з рук”. Я кажу: “Я би собі наліпила туфельку, щоб всі бачили, що жінка за кермом, що можна познайомитися”. Він каже: “Ні, це не для цього”. Я кажу: “Ну, я не знаю, я би для цього вішала”. Він каже: “Ти маніпулюєш зараз мною?” Я кажу: “Ні, я тобі кажу”. Потім розмова перейшла на гендерні квоти в політиці, і він видав: “Кого б ти обрала на війні, тисячу чоловіків чи тисячу жінок?” Я така: “Ми в такому пі…”. Це ніби адекватна публічна людина, яка викликає повагу, а таке ляпнути своїм прекрасним лексичним запасом в голос. Я була в шоці. Це налякало. Не було такого: “жінка, йди прибирай”. Але було: “жінка хитріша, жінка така, жінка сяка”. Я вперше таке почула. Потім я почала це більше помічати в суспільстві. Мене налякала кількість цього. Це справді так завуальовано, що багато дівчат це чують, але не сприймають, як щось погане. “Ну, от ми хитрі такі, перевага”. І я думаю: “А в чому хитрість?” В стосунках я, звичайно, проявляла емоції. Мені казали: “Ти маніпулюєш”. Я питала: “Чому я маніпулюю? Бо я жінка?” Чим аргументується, що ти побачив тут маніпуляцію, те, що я емоціоную? Потім перекладали, що митцям-чоловікам можна коханки, вони ж митці, люблять різне. А ти — тримайся кубла, будь і тут вправною, і тут розумною, і тут вихованою, і з репутацією стеж. Я народжувалася в цей світ не для того, щоб під якогось тіпа, який епізодично з’явився в моєму житті, підлаштувати всю свою особистість, яка формувалася 26 прекрасних років.

Марина Клим: А ти на собі відчувала дискримінацію як авторка?

Дар’я Лісіч: Звичайно. Почнемо з кітколингу, з того, що якщо жінка красива, то вона нерозумна. Якщо жінка сильна характером, то вона… Була в підліткових таборах в Карпатах, де було багато людей, які зараз публічні. І там було чітке розділення: хлопці розважають дітей, дівчата пораються на кухні. При тому, що ми всі на рівних позиціях, на рівні зарплатні. Я кажу: “Я не дуже хочу бути на кухні, я хочу з дітьми розважатися”. А мені: “Ні, це ми пацани, ми дуркуємо, ми на себе це беремо. Ми кидаємося какашками, ми валяємося в багнюці, це весело, дівчата — на кухню. Все”. 2018 рік, будь ласка, далеко ходити не треба. Ну і, звичайно, натяки на другу зміну в стосунках. Все в основному в очікуваннях, які обслуговують чоловіків: чоловіче его, чоловічі потреби, побут.

Марина Клим: В патріархаті є ідеальний образ жінки, а чи є ідеальний образ чоловіка?

Дар’я Лісіч: В патріархаті — це доволі психопатичний чоловік, зациклений на силі, на владі. Всі ці фільми про 90-ті, політики. Небезпечний, але успішний. З ним на Ви, з ним ручкаються, всюди в нього зв’язки.

Марина Клим: А для тебе який бажаний, ідеальний образ чоловіка?

Дар’я Лісіч: Чесна людина, успішна, зацікавлена в тому, що робить. Бо це і моя місія. Чоловікам в патріархальній культурі успіх треба як цяцьки для підтвердження цінності. Я зацікавлена в успішному чоловіку, бо якщо тобі є що зробити для цього світу — це прекрасно. Якщо ти прийшов голий і босий, чи маєш якусь базу, і вирішив підсилити себе як людину, яка може змінити світ на краще — це стовідсотковий респект. Успішність вимірюється і в матеріальному ресурсі, і у визнанні. І в тому, як ти впливаєш на світ, чи покращуєш життя людей. Це одна з причин, чому я монетизую свою творчість — це акт поваги до самої себе, як до джерела. Цей чоловік має бути розумним, з гарним емоційним інтелектом, з ним легко говорити, відкритий до своїх почуттів і моїх, смішний.

Марина Клим: Скільки має заробляти твій чоловік?

Дар’я Лісіч: Насправді, 5000 доларів — це доволі комфортна сума. Але мені б хотілося прожити досвід з чоловіком, який має значні статки. Спробувати, як це. Випробувати на собі багатство. Важливо, як він ці гроші заробив. Якщо це мільйон гривень на місяць на темках — пока. Спекуляція — теж не цікавить. Якщо це чесна праця — прекрасно. Якщо це митець. Плюс, якщо людина зацікавлена в своєму розвитку, сума буде рости.

Марина Клим: Ти не готова, наприклад, зменшити свою активність, щоб дати більше можливості чоловіку?

Дар’я Лісіч: Ні. Це найбільша жертва, яку я можу дати — це менше проявлятися. Ніхто нічим не може це заслужити. Тільки моя дитина, якщо вона буде. І то це не буде жертва, я стану мамою — це теж цінне проявлення. А так — для чоловічого его? Пішов він. Моя класність йому заважає? Він що, здурів? Я буду ще й нещасна, буду від нього щось очікувати: “Я ж тут стала менше, давай рости”. Це зробить обох нещасними. Прекрасна схема: я займаюся своїми проєктами, квітну, пахну. Ти, зай, роби, в тебе весь світ… ну, не весь, але стільки можливостей. А я своїм займаюся, роблю краще те, що можу.

Марина Клим: Твої вірші — як пісні Тейлор Свіфт. Коли проживаєш особисті драми, це викладання драми в поезію — це свідома терапія чи просто викинути?

Дар’я Лісіч: В мене вже не так багато драм. Для мене це скоріше подарунок. Кожен мій вірш — це подарунок, навіть самій собі. Я сідаю перед аркушем або нотатками, і для мене самої сюрприз, що зараз вийде. Може, нічого не вийде, може, вийде щось дуже гідне. Я не знаю, що це.

Марина Клим: Тобто це той самий міфологічний потік?

Дар’я Лісіч: Так, 100%. Хоча езотерика — взагалі не моє. Цей період в моєму житті теж був. Але я даю собі право не знати. Я насолоджуюся статусом, що я дуже багато не знаю про цей світ і не хочу знати. Я просто людинка. Можливо, є щось, що я не знаю, а воно реально впливає, і я даю собі простір бути в цьому необізнаною.

Марина Клим: Ти робиш якісь розклади? Я бачила в тебе вірш про Таро.

Дар’я Лісіч: О, коли почалася війна, була депресія, мені поставили тривожно-депресивний розлад. За що я тільки не хапалася: і Таро, і медитації на Всесвіт. Люди в відчаї роблять дуже дивні штуки. Але, слава Богу, терапія і антидепресанти мене стабілізували, і я зрозуміла, що це фантомний костиль, милиця, за яку ти намагаєшся триматися.

Марина Клим: Сучасні дівчата стали більш фінансово незалежними, не соромляться самі собі купувати дорогі речі. Які у тебе стосунки з грошима?

Дар’я Лісіч: Я люблю гроші. Вони люблять мене. Я дуже сильно люблю гроші.

Марина Клим: Це звучить як афірмація.

Дар’я Лісіч: Да. В мене є вірш: “Я кохаю гроші. Гривня, долар, євро”. В нас усе взаємне. Коли мені виповнилося 16, перше, чим я почала займатися — це фінансова грамотність. Я не хотіла жити, як мої батьки, як жили дуже багато батьків в нашій країні в 90-ті, на початку нульових. Мені подобається їх заробляти, приємно витрачати, дуже безпечно відкладати. Цікаво розуміти, що з ними ще можна зробити. Почала цікавитись акціями, але потім почала писати роман.

Марина Клим: Що найбільш коштовного ти собі дозволяла купити сама?

Дар’я Лісіч: Те, що я себе утримую з 20 років — це доволі цінно. Моя освіта, магістратура, навчання на гештальт-терапевта — все сама. Вся техніка, айфони, камери, планшети, гопрошки. Мені он їде каблучка для того, щоб вимірювати сон, трекати здоров’я. Найдорожча моя покупка — це мій лайфстайл.

Марина Клим: А щось безбашенне?

Дар’я Лісіч: Шмотки. Побачила піджак українського бренду за 10 000 — класний. І в мене отаких півшафи. Парфуми. Найприкріше з взуттям, бо з цими реагентами, які роз’їдають асфальт, важко купити щось хороше. Якщо батько дізнається, скільки що коштує, помре.

Марина Клим: Ти казала, що ти КМС по зароблянню грошей на творчості. Дай кілька порад творчим людям, як монетизувати таланти.

Дар’я Лісіч: Нетворкінг 100%. Не сидіть вдома зі своїм талантом. Друге — вести блог. Ми існуємо в метапросторі, і те, що ти ділишся, навіть якщо не так, як “правильно”, — це твоя візитівка. І головне: митець ніколи не має бути голодним. Це 100% буллш*т. Справжня творчість проявляється, коли ти ситий, коли тобі не треба заробляти будь-що. Ти тоді не спекулюєш темами. А голодним митець має бути до вражень. Твій лайфстайл має складатися з постійно чогось нового.

Марина Клим: А якщо наївся, то не хочеться досліджувати?

Дар’я Лісіч: Митці зрозуміють. Немає більш нещасної емоції для митця, як нудьга. Коли тобі нема про що писати. І ти сидиш ситий, наїджений, і терміново хочеться щось зробити. І з цієї фрустрації народжується те, що виводить тебе на новий рівень. Це дуже великий journey. Enjoy my journey.

Марина Клим: Розкажи про статті доходу. Концерти, тури, реклама?

Дар’я Лісіч: Реклама в Instagram, тексти пісень на замовлення. Вхідні заявки часті, сходимось по ціні.

Марина Клим: Скільки коштує написати пісню?

Дар’я Лісіч: 500 доларів — стартова ціна, далі залежить від обсягів. Права переходять, але я завжди маю бути вказана як авторка в credits. Джеріхел (“Губи у губах”) — так, я написала слова. Є ще артистка, і в мене фільм один купив слова, теж вийде цього року.

Марина Клим: Що найбільше приносить грошей?

Дар’я Лісіч: Тури і реклама. Тури — це дуже жирно. Я дуже вдячна фондам, з якими співпрацюю (“Землячки” і “Тихо”), бо донати йдуть туди. Коли зали за кордоном чують, що третина або половина (в Україні третина, за кордоном половина) йде на донати, вони погоджуються на гнучкі умови. За рахунок цього я можу заробити більше, бо оренда за кордоном дуже велика, і я економлю на бюрократії з паперами.

Марина Клим: Ти сама це все організовуєш?

Дар’я Лісіч: Так. Мені технічно треба тільки мікрофон і колонки. Мене це приносить велике задоволення. Я не люблю спілкуватися з людьми по роботі особисто, але обожнюю дзвонити, писати. Екстраверт за гроші. І коли потім спілкуєшся вживу з цими людьми, вони розповідають про свій шлях — це велике задоволення. Плюс, в мене був досвід дуже поганої організації концертів. Але я ніколи не йшла в мінус, окрім як з тією агенцією. Той менеджер казав: “Вот за три місяці вийдемо в плюс”. Зай, я в плюс виходжу одразу. Що, не знають, як мене можна в мінус продати? Це неможливо. Треба тільки саботувати процеси: орендувати Жовтневий палац, не дослідивши мої цифри, бо я його поки що не зберу.

Марина Клим: Але ти плануєш делегувати для масштабування?

Дар’я Лісіч: Я делегую тільки те, що не приносить мені задоволення або де я не справлюся. “Фонд Тихо” займається моїми візами в Штати, Британію, Канаду. В мене є менеджерка зі співпраць, піарниця. Як інфлюенсерка я туди взагалі не лізу. А як організаторка — я навіть афішу сама роблю. Якщо буде ідея, яку не зможу реалізувати сама, тоді звичайно.

Марина Клим: Що змінилось в тобі за останні чотири роки?

Дар’я Лісіч: Я просто нова людина. До — російськомовна психологиня, після — україномовна поетеса. До я жила в Харкові, після — у Львові і частково в Києві. До я захоплювалася людьми, на яких підписана, і хотіла бути на них схожою. Після — я з ними спілкуюся, ми їздимо на спільні проєкти, вони мені респектують.

Марина Клим: Ці роки найжахливіші в нашому житті, але в людей, які щось робили, “до” завжди гірше, ніж “після”. Як це працює?

Дар’я Лісіч: Психіка до всього адаптується. Це її основна умова виживання. Або пристосовуєшся, або помираєш. Померти — це впасти в депресію, що в мене теж було двічі. Коли ти прожив бомбардування, ти такий: “Та що мені якісь податки з квитків? Я бомбардування прожив”. Це та дурна хвиля ПТСР-ного адреналіну. Я пам’ятаю, мені Павло Гоц на початку повномасштабки дав почитати книгу “Маша, або постфашизм” Ярослава Мельника. Там відбувалося жахливе м’ясо на сторінках. І я брала це в укриття і читала. Сиджу, не розумію, чи летить в нас ракета, чи ні, читаю книгу. І відбій тривоги. Ти розумієш, що нічого не летить, закриваєш книжку, світ цієї книги зникає, і ти знову у Львові, світить сонечко, і ти можеш щось робити. І навіть це інтерв’ю допомогло згадати, що коли збираєш все на купу і дивишся як на цілісний пазл, воно справді набагато краще, ніж було до війни. При тому, що коли я живу щоденне життя, я думаю: “Ну, куди ще гірше?” І обов’язково можна ще гірше. Але мені цікаво, що буде, коли це все закінчиться. Які люди будуть?

Марина Клим: Які питання ти собі ставиш найчастіше?

Дар’я Лісіч: Чого я хочу? Про що я собі брешу? Коли в мене важка напруга всередині, я питаю: про що я собі зараз брешу? Я можу брехати, що мені цікаво з цією людиною на зустрічі. А ти просто визнай, що тобі нудно, і сиди з цим усвідомленням, а не намагайся собі набрехати. Це і серйозніших ситуацій стосується. Скажи собі чесно: не хочеш ти жити в горах на відшибі. В тебе просто не виходить успіх в столиці. І ти йдеш в крайнощі — це захисний механізм. І ще питаю: що я забула?

Марина Клим: І наостанок, що тебе змушує відчувати себе живою сьогодні?

Дар’я Лісіч: Ризик. Ризик в грошах, в часі, інвестицій свого ресурсу кудись. Воно, скоріш за все, окупиться, але наважитись на це. От ризик мене робить живою. Не просто адреналін, а саме ризик: “Давай виділимо на це час, бюджет і подивимось, що буде”. Йти попри страх.

Марина Клим: Круто. Дякую тобі.

Дар’я Лісіч: Дякую. Друзі, будьте сміливими, не брешіть собі і читайте поезію.

Telegram
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі

Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі?
Підписуйтеся на канал KASHTAN NEWS та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.

Перейти до каналу KASHTAN NEWS

Аналітика та розслідування • Інтервʼю • Сильні історії

23.02.2026 0 comments
0 FacebookTwitterWhatsappTelegram
«В тіні каштана»

Залишки Булгакова в Києві: чому йому не місце в столиці?

Автор Kashtan News 18.02.2026

Михайло Булгаков народився в Києві. Це факт, яким прихильники письменника досі виправдовують його «українськість». Але чи достатньо місця народження, щоб вважати людину своїм? І чому в часи війни постать автора «Білої гвардії» опинилася в списку на демонтаж разом з іншими російськими імперськими символами?

У новому випуску «В тіні каштана» ми розбиралися, ким насправді був Булгаков, чого варта його «київська любов» та що робити з обʼєктами памʼяті письменника-імперця.

Імперець за покликанням: син цензора, який зневажав усе українське

Так, Булгаков народився в Києві, але його батько був російським цензором — людиною, яка офіційно забороняла українське слово. Сам Михайло пішов далі.

Як пояснює історик Артур Бабенко, висновки Українського інституту національної пам’яті невтішні:

«У своїх творах Булгаков, по-перше, зневажав українську культуру, критикував українську мову, знецінював її важливість. У “Білій гвардії” чи фейлетоні “Київ-місто” ми бачимо, наскільки зневажливо він ставився до самої ідеї української державності».

Булгаков був продуктом Російської імперії. Він належав до російської аристократичної родини і сформувався в середовищі, де Україна сприймалася не інакше як «Малоросія».

«Мерзенна мова, якої не існує»: що писав «класик» про Україну

Існує міф, що Булгаков служив в армії УНР. Насправді він був «консервою», яка чекала на прихід «своїх» — білогвардійців. У 1919 році він просто дезертував з українського війська.

Своє справжнє обличчя він показав у романах. Ось лише одна цитата з «Білої гвардії», яка все пояснює:

«Я б вашого гетьмана за устрій цієї маленької України повісив би першим!… Хто заборонив формування російської армії? Гетьман. Хто тероризував російське населення цією мерзенною мовою, якої і на світі не існує? Гетьман».

Історик Артур Бабенко коментує:

«Зміна вивісок з російських на українські була для нього ударом. Він не хотів прощатися з минулим. Українська влада, українська мова були для нього синонімами хаосу. Це не просто література — це маніфест імперця».

У 2024 році активісти обклеїли пам’ятник Булгакову цитатами з його ж творів, аби кожен перехожий міг прочитати, що насправді цей «класик» думав про Україну та українців.

Пам’ятник-привид: кому належить та що з ним робити?

Інститут національної пам’яті офіційно визнав Булгакова символом російської імперської політики. Тож рішення Київради про демонтаж об’єктів, пов’язаних із РФ, цілком логічно включає і його.

Але з пам’ятником на Андріївському узвозі все виявилося непросто. Як розповідає провідна наукова співробітниця музею Булгакова Ганна Путова:

«Пам’ятник нікому офіційно не належить. Це приватна власність. Він не стоїть на балансі ані в музею, ані в міста, ані в районі. Як тільки настане тепло, пані Катерина Рапай, донька покійного автора, забере твір свого батька і перенесе куди домовиться. Місто від цього не втратить».

Інша доля чекає на меморіальні дошки. Одну з них, на Жовтому корпусі КНУ, демонтували ще 2022 року. Інша досі висить на будівлі Національного медичного університету та на фасаді музею. Мініскульптурку на Воздвиженці, присвячену письменнику, прибрали з проєкту «Шукай». Імперських маркерів стає менше.

Музей: закрити, перейменувати чи переосмислити?

Дискусії навколо музею Булгакова точаться роками. Чи варто його закривати? Думки експертів розділилися, але сходяться в одному: стара концепція більше не працює.

Ганна Путова наполягає на світовому значенні письменника та важливості наукового підходу:

«Булгаков — письменник світового рівня. Ми розповідаємо про його біографію, середовище, покоління. Наша експозиція пояснює обставини того часу, щоб відвідувачі могли зрозуміти складність історії. Часто ті, хто закликає все закрити, ніколи в нас не були і Булгакова не читали».

Натомість історик Артур Бабенко вважає, що музей має залишитися, але його роль необхідно кардинально змінити:

«Музей точно треба залишати, але переосмислювати. І добре, що працівники музею вже працюють над оновленою концепцією. Треба відходити від культу родини Турбіних і розширювати контекст, показувати, що це за час був насправді».

Культ Булгакова vs. Розстріляне відродження

Найбільша проблема «культу Булгакова» навіть не в ньому самому, а в тому, кого він витіснив з нашого культурного простору. Поки син цензора писав романи в затишних квартирах, справжні українські титани гинули.

Як нагадує Артур Бабенко:

«Оця атмосфера формувала таких, як Булгаков, і обмежувала українських діячів. На його місці могло бути 5-10 українських митців, які відправились у заслання, в еміграцію, яким просто заборонили творити. Це ціле Розстріляне відродження!»

Він закликає відкривати для себе справжніх українських геніїв:

«Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Майк Йогансон… Раніше в школі їхні імена затмарювали Толстой, Тургенєв і Булгаков. Зараз ми нарешті переосмислюємо минуле. У нас є кого читати, окрім Булгакова».

Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій — ці люди були розстріляні радянською владою лише за те, що були українцями. Вони творили всупереч імперії, а не в угоду їй. Саме їхні імена мають з’являтися на мапах Києва, а не імена тих, хто зневажав українську мову та державність.

Дерусифікація — це не боротьба з книжками. Це очищення публічного простору від маркерів, які Росія використовує для виправдання своєї агресії. Теза «Київ — це російське місто», яка лунає з Кремля, досі підживлюється в тому числі й творчістю Булгакова.

Тому вулицю Булгакова вже перейменували на честь Вахтанга Кікабідзе. Пам’ятник готується до демонтажу. А музею належить складна робота з переосмислення спадщини.

Булгаков може залишитися в історії літератури, але йому не місце на щитах нашої міської топоніміки. Цінуймо власну історію, своїх героїв та митців. Не дайте українському потонути в тіні російського.

Процес очищення публічного простору від імперських маркерів, пов’язаних з Булгаковим, триває вже кілька років. Першою ластівкою став демонтаж меморіальної дошки з Жовтого корпусу КНУ імені Шевченка (колишньої Першої гімназії, де навчався письменник). Її зняли ще в серпні 2022 року з ініціативи активістів ГО «Експертний корпус», які наголосили, що Булгаков є символом російської культури і не має жодного стосунку до України .

Наступним етапом стала мініскульптура письменнику, встановлена у 2020 році в межах проєкту «Шукай» на Воздвиженці. Наразі інформація про неї з сайту проєкту зникла, що дозволяє вважати її ще одним демонтованим імперським символом.

Кульмінацією процесу стало історичне рішення Київської міської ради від 18 грудня 2025 року. Депутати підтримали усунення з публічного простору 15 об’єктів, пов’язаних з історією та символікою російської імперської та радянської політики . До цього списку увійшов і бронзовий пам’ятник Михайлу Булгакову на Андріївському узвозі, встановлений у 2007 році . Рішення було ухвалено після того, як навесні 2024 року експерти Українського інституту національної пам’яті (УІНП) офіційно визнали письменника символом російської імперської політики, а його висловлювання — такими, що перегукуються з сучасною ідеологією путінізму .

Однак процес ще не завершено. Наразі в публічному просторі Києва залишаються об’єкти, подальша доля яких має бути вирішена найближчим часом:

  • Меморіальна дошка на ректораті Національного медичного університету імені Богомольця. Вона досі висить на фасаді будівлі, де Булгаков здобував медичну освіту.
  • Меморіальна дошка безпосередньо на фасаді Літературно-меморіального музею Михайла Булгакова. Її доля наразі не визначена.
  • Музей Михайла Булгакова. Хоча Київрада ухвалила рішення про демонтаж пам’ятника, питання музею залишається дискусійним. Голова УІНП Антон Дробович висловив думку, що музей закривати не варто — натомість він має змінити назву та концепцію, розповідаючи про письменника і той час без прикрас, з української перспективи . Тим часом у серпні 2022 року Національна спілка письменників України пропонувала закрити музей Булгакова, створивши на його місці музей українського композитора Олександра Кошиця.
Telegram
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі

Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі?
Підписуйтеся на канал KASHTAN NEWS та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.

Перейти до каналу KASHTAN NEWS

Аналітика та розслідування • Інтервʼю • Сильні історії

18.02.2026 0 comments
0 FacebookTwitterWhatsappTelegram
«В тіні каштана»

Килими в КМДА, зволожувач повітря та реклама: найдивніші і найдорожчі закупівлі Києва у 2025

Автор Kashtan News 07.02.2026

У 2025 році, на тлі повномасштабної війни та потреб у відновленні критичної інфраструктури, енергонезалежності столичний бюджет став об’єктом нашої уваги через низку неоднозначних закупівель. Замість пріоритету на генератори, укриття та комунальні мережі, мільярди гривень продовжували спрямовувати на дорожні проєкти, а також на закупівлі, доречність яких викликає питання.

У новому випуску “В тіні Каштана” ми розповімо, що ж такого знайшли серед київських тендерів: тут і килими, і зволожувачі повітря, нові ворота, спорядження для страйкболу і навіть рекламні банери. І поки в одних містах закладають фундамент енергетичної безпеки, запускають когенераційні установки, то в Києві — підсипають пісок на пляжах, купатися на яких заборонено вже четвертий рік.

Закатати мільярд в асфальт

Харківське шосе: Ремонт 5,4 км коштував нам, платникам податків, понад 1,25 млрд грн. Це понад 233 млн грн за кожен кілометр. В тендерній документації немає навіть чіткого опису, яка саме ділянка ремонтується. Джерело: тендер UA-2025-08-14-00

Вічний міст: Добудова Подільсько-Воскресенського мосту знову потягла з бюджету понад 1,1 млрд грн. Міст досі залишається не введеним в експлуатацію та посідає перше місце серед корупційних обʼєктів столиці. Більше про це ми розповідали в цьому випуску “В тіні Каштана”.

Шляхопровід на околиці: Капітальний ремонт біля метро “Чернігівська” оцінили в майже мільярд. Закінчити обіцяють аж у 2027 році.

Telegram
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі

Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі?
Підписуйтеся на канал KASHTAN NEWS та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.

Перейти до каналу KASHTAN NEWS

Аналітика та розслідування • Інтервʼю • Сильні історії

генератори на весну: терміновість із запізненням

Наприкінці грудня 2025 року, коли половина опалювального сезону вже позаду, місто згадує про нагальну потребу в генераторах для водоканалу. Тендер на чверть мільярда проводять без торгів, через “нагальну потребу”. Саме таке формулювання вжито у тендерній документації в обгрунтуванні закупівлі. Посадовці посилаються на російські атаки на початку жовтня 2025, тоді вперше за опалювальний сезон росіяни серйозно атакували обʼєкти енергетики.

Але іронія в деталях: поставку й установку цих “нагально необхідних” установок, потужності яких вистачило б на кілька багатоповерхівок, призначили на… кінець лютого 2026. Отже, закупівля була настільки “нагальною”, що її відклали на завершення зими. Чомусь будівництво мостів та ремонт доріг змогли передбачити і запланувати, а ось атаку на енергетику на четвертий рік повномасштабної війни ні. Джерело: тендер UA-2025-12-22-01

Купатись заборонено, мільйон на пісок — дозволено

фіційна заборона купатися на київських пляжах триває з 2022 року. Але міський бюджет у 2025 році знайшов:

1 млн грн на дезінфекцію цих пляжів. Джерело: тендер UA-2025-04-22-000322-a

400 тис. грн на підсипання піску. Джерело: тендер UA-2025-11-25-004255-a

контакт-центр 1551 і три мільйони на стенограми

Серед закупівель — розшифровка телефонних звернень на гарячу лінію місту 15-51. Тобто по суті перетворення голосових звернень у текст. У КМДА готові витрати на це 3 мільйони гривень у той час як сучасні онлайн інструменти зі штучним інтелектом можуть це робити за кілька тисяч доларів.

“київська міська рада працює для вас”

Це речення коштувало для киян понад 6 тисяч гривень. Саме у стільки обійшовся для столичного бюджету один банер з написом “Київська міська рада працює для вас”. Мабуть, тепер у киян не виникає питань, для кого ж працює Київради.

килим, диван, ворота, зволожувач повітря

Якщо попередні закупівлі можна спробувати пояснити аргументами про розвиток інфраструктури, то для цієї частини бюджету ми не змогли ні знайти, ні вигадати пояснень. У 2025 році КМДА оновила комфорт і безпеку на Хрещатику, 36. Ось, що ми знайшли.

Нові крісла та диван. Йдеться про 58 стільців, більшість з яких, це “крісло для керівника”. А ще тримісний мʼякий офісний диван.

Зволожувач повітря. 10 штук для КМДА. Згідно з тендерною документацією йдеться про одного з кращих виробників кліматичного обладнання Сooper & Hunter.

Блакитний килим вартістю майже 25 000 гривень. В тендерній документації можна знайти його ескіз, приблизний вигляд.

Більше про закупівлі дивіться у відео.

Telegram
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі

Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі?
Підписуйтеся на канал KASHTAN NEWS та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.

Перейти до каналу KASHTAN NEWS

Аналітика та розслідування • Інтервʼю • Сильні історії

07.02.2026 0 comments
0 FacebookTwitterWhatsappTelegram
Інтервʼю

Василь Пехньо про мобілізацію, призначення Федорова та ситуацію на фронті

Автор Kashtan News 02.02.2026

У ситуації, коли Росія продовжує масові обстріли критичної інфраструктури та активізує наступальні дії на фронті, як Україна може протистояти? Чи реальна поставлена мета – знищувати до 60 тисяч окупантів на місяць? Які технології змінюють поле бою та які найнебезпечніші напрямки? Про це в ефірі “Каштан інтерв’ю” з Мариною Клим розповів військовий оглядач Василь Пехньо.


Марина Клим: Вітаю, друзі. Це проект “Каштан інтерв’ю”. Мене звати Марина Клим. Ми на резервному живленні, тепла нема, але ми продовжуємо робити для вас контент. Сьогодні будемо говорити про події, які відбуваються на фронті, про актуальну ситуацію. І у нас на зв’язку онлайн Василь Пехньо, військовий оглядач. Вітаю вас.

Василь Пехньо: Добрий день. Дякую за запрошення.

Марина Клим: Ми хочемо одразу почати, звісно, з такої, з одного боку, загальної інформації, з іншого боку важливої. Перший місяць нового року вже добігає завершення. Січень 26-го. Рік ми розпочали також із кадрових змін у сфері оборони. Якщо охарактеризувати січень для фронту і для сил оборони, яким він був за вашим поглядом?

Telegram
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі

Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі?
Підписуйтеся на канал KASHTAN NEWS та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.

Перейти до каналу KASHTAN NEWS

Аналітика та розслідування • Інтервʼю • Сильні історії

Василь Пехньо: Тут справді треба дві складові цього питання розділяти. Тобто окремо кадрові призначення, напевно, від них очікування. А друге – фронт. Фронт поки що цих кадрових призначень, звісно, не відчуває… Безпосередньо про фронт… так історично склалося, що для нас зимовий період для сил оборони України він складається доволі таки складно, сорі за тавтологію. В сенсі того, що противник постійно в цей період проводить дуже серйозні і дуже складні, виснажливі для наших військ штурми. Ретроспективно подивімося злам 22-23 року. Зима, починаючи з листопада до лютого. Що це було? Це була Бахмутська операція, яка фіналізувалася. Дуже виснажливі бахмутські бої, які завершилися в травні 23-го року окупацією Бахмуту. Злам 23-24 року закінчився окупацією Авдіївки. Бої за Авдіївку розпочалися в жовтні 23-го, завершилися в лютому 24-го. А злам 24-25 років – це у нас була курська операція противника, коли ворог фактично витіснив наші війська з Курщини, перерізавши логістику, тиснучи просто шаленою кількістю особового складу, в тому числі залученням корейців, які, я зі слів очевидців знаю, як це відбувалося в зимовий період. Їм було байдуже, корейцям. Вони йшли кожні там 200-300 м групою по двоє, по одному, по двоє, по троє. І це тривало невпинно впродовж трьох діб рівно там рік тому. А злам 25-26 років – це у нас Покровськ-Мірноград, і Гуляйполе, напевно, що під цими населеними пунктами у нас проходить зміна років. Тобто я веду до того, що зимовий період, здавалося б, що для адекватної армії це період певного утихомирення, для російської ж армії це не так, тому що це абсолютно некроманська якась армія, яка готова втрачати дуже багато свого особового складу. І в такі вкрай виснажливі періоди вони, зовсім не цінуючи життя своїх військовослужбовців, виснажують ще більше в таких умовах, надскладних оборонних умовах, виснажують противника, тобто сили оборони України. І тому, виходячи з цієї ретроспективи, так і цей рік не стає такою новинкою. Дуже складно на фронті. От реально дуже складно на фронті. Але якби це не виглядало певним чином дивно, складно, але фронт не ламається. Тобто навіть ті просування ворога, які є, захоплення Сіверська в скорій перспективі, окупація Мирнограда, Покровська, Гуляйполя, чи Степногірська також до цієї когорти варто долучити… Все рівно відбувається стримування ворога. Потрібно розуміти, в яких ми зараз реаліях перебуваємо. Українські збройні сили, сили оборони України, ми маємо недопрацювання по кількості особового складу. Тобто це питання мобілізації в нас воно дуже-дуже серйозною нагальною проблемою є, яка не вирішувана. Невирішувана. І в силу ось такої кризи особового складу наше командування по суті робить те, що може в цих реаліях. Це за рахунок асиметричних певних дій, інколи симетричних, інколи асиметричних дій, стримує противника за всіма науковими військовими стандартами. Я спілкувався з військовими різного рангу, з тими, котрі зачислюються до когорту так званих кадрових офіцерів. Вони кажуть, що, ну, по-хорошому, з тією перевагою, яку зараз має противник, ми би мали вести вже десь бої в межах Запоріжжя, умовно кажучи. Але цього немає. Цього немає. І це хороша новина про фронт. Погана новина про фронт полягає в тому, що все рівно ворог просувається. Він не зупинений на нуль, він не помножений на нуль, він все рівно спроможний здійснювати свої піхотні інфільтрації, тому що саме виключно за рахунок просочувань особового складу, інфільтрацій так званих, росіяни завойовують території, вони займають їх, створюють подекуди по-де-інде критичні ситуації. І поки що піхота залишається їхнім єдиним ресурсом, який дає можливість досягати результату. Відповідно, виходячи з цієї частини, завершуючи частину відповіді на запитання про те, що на фронті, я переходжу до кадрової частини.

Чому на Федорова зараз багато десь очікувань? Тому що ми вже як держава декларували певний курс. Це зробив і Федоров, це зробив і Мадяр, командувач сил безпілотних систем, про те, що стоїть задача від Верховного головнокомандувача, від президента України знищувати на місяць 50-60 000 особового складу противника. Що це нам дасть? Це приведе ситуацію, за якою російська мобілізація почне іти в мінус. Тобто вони не зможуть стільки особового складу, ну, принаймні очікувано, що вони не зможуть стільки особового складу додавати до своєї присутності тут на окупованих територіях або загарбувати нові території. Крім цього, це спричинить до тієї ситуації, знову ж таки, за умови реалізації цієї поставленої задачі в 50-60 знищених тисяч окупантів, це спричинить до тієї задачі, про яку нещодавно в своєму інтерв’ю озвучував командир третього армійського корпусу Андрій Білецький. Він казав, що якщо ми нейтралізуємо піхотні ось ці інфільтрації противника, то росіяни застрягнуть в так званому стратегічному глухому куті. Ну, тобто вони не зможуть знати, що їм робити на фронті. І саме до цього ми рухаємося. І саме на це, от якраз, націлені в якійсь мірі ці всі призначення, ротації, які відбулися у безпековому секторі. Великі надії на Федорова, великі надії на продовження активної роботи Мадяра. Великі надії покладаються зараз на новопризначеного замкомандувача Повітряних сил Павла Єлізарова, командира одного з найкрутіших спецпідрозділів, який створився з початку повномасштабного вторгнення. Я маю честь з ним бути знайомий особисто. Я знаю точно, що це хороший менеджер. Це якраз таки певним чином відповідь, знаєте, чого ми прагнемо. Цивільних менеджерів, тобто Мадяра, Єлізарова, долучають зараз у військо, щоб вони на рівні організації покращили цю складову. При цьому залишають в організаційних структурах дуже якісно зарекомендувавших себе військових. Буданову, давши розвиток політичної кар’єри, залишивши полковника Поліса в офісі президента на управлінській позиції, по суті, що очільника військового кабінету президента. І виглядає на те, що от те, що ми зараз робимо, те, до чого зараз дійшов і президент, і загалом наша владна машина, це називається, ну, певним чином відповідь внарешті вже на завершення четвертого року війни, до того курсу на розвиток, скажімо так, загальної мобілізації країни. Тому що нам треба реально мобілізувати країну, економіку, нам треба воювати державою, а не щоб тільки воювали Збройні сили. І чим більше буде військових у владі, чим більше буде цивільно-військових у тих, які себе проявили добре за час повномасштабного вторгнення, тим більше, принаймні, надій на те, що всі ці поставлені задачі можна буде зреалізувати.

Марина Клим: Ви зазначили про стратегічну ціль. Хотіла б тут уточнити, та про 50 000 вбитих росіян на місяць. Чи наскільки це реально? От справді, і знову ж таки, воно ж постійно оновлюється. Та і Сирський казав про те, що мобілізація все одно росіянами виконана. При цьому і Зеленський робив заяву до Європи про те, що там до 2030 року можуть мобілізувати в Росії 2-2,5 млн нових бійців. От наскільки реалістично вбивати щомісяць 50 000 і як це реально, ну, чи може це реально вплинути на ситуацію?

Василь Пехньо: Тут треба розділити це два аспекти. Станом на сьогодні Генеральний штаб подає дані про те, що вбитими або пораненими є близько, ну, майже там 1 250 000 росіян, а це за чотири роки повномасштабного вторгнення. Майже половина, ну, окей, можливо не половина, менше відсотків, я точну цифру не скажу, але дуже вагома складова цих втрат противника були досягнуті за 25-й рік, коли дрони фактично заполонили поле бою за умов хорошої погоди, а таких сонячних або, скажімо так, нормальних днів в Україні більшість з 365. Так от, за умов нормальної погоди, коли дрони можуть літати, вони знищують до 80-85% особового складу противника. На них покладаються основні функції знищення, хоча вони можуть існувати в подальшому тільки виключно в спайці з класичними засобами. Я ще до цього дійду. Але реально дрони зробили так, що втрати на полі бою, взагалі існування людини на полі бою стало дуже небезпечним і дуже, ну, таким, що ставить під питання взагалі функції подальші піхоти на полі бою. Тому що зараз в багатьох процесах функція піхотинця зводиться до того, щоб сидіти на передовій і не видавати себе. Видавати себе тільки в крайньому випадку, тому що як тільки ти себе видаєш, твою позицію розбирають в сотнях, як не в тисячах, дрони або скиди з дронів, або інші типи боєприпасів. Відповідно, якщо ми розуміємо, що ворог за останній рік зазнав величезних втрат, він буде цих втрат зазнавати і далі. Єдина можливість для росіян просуватися виключно піхотою. Відповідно, ми маємо досягнути того рівня дроновізації нашого війська, автоматизації процесів, осучаснення, технологізації, загалом оснащення наших військовослужбовців, який би дозволяв ефективно справлятися з цією піхотою. Це станеться не тільки дронами, це станеться якісними менеджерськими рішеннями, які, зокрема, будуть включати побудову відповідної оборони, смуг оборони, які будуть прилаштовані і пристосовані до сучасного поля бою. Про що йдеться? Якщо, наприклад, ми гіпертрофовано наробимо таких ділянок оборони, які будуть перекопані ровами, які будуть заміновані мінами протипіхотними, які будуть перекладені колючим дротом, малими колючими перешкодами, що все буде грати на користь того, що російський піхотинець, який є основною ударною одиницею російської армії, він буде гальмуватися в своїх штурмах, тобто він буде якомога довше затримуватися, іти на позиції дуже довго, рухатися до передової дуже довго. Це буде давати нам значно більше шансів та можливостей нашим дронам виявляти їх і вбивати. Тому що, умовно кажучи, зараз швидкість перезаряджання, умовно кажучи, одного оператора дрона складає від 10 до 20 хвилин. Тобто 10-20 хвилин потрібно на те, аби дрон полетів і уразив ціль. І то це ще й варто враховувати те, що не всі дрони стовідсотково влучають по цілі. Буває, бувають різні ситуації. Буває, що батарейка розрядилася, буває, що дрон просто втрачений. Різне буває. Буває, що не влучив оператор, буває, що, не знаю, там потоком вітру занесло і оператор не впорався. Це різні є складові, які впливають на те, чи вражається ціль, чи не вражається. Відповідно, якщо ми сьогодні доходимо до точки, я нагадаю, що в нас в жовтні була проведена або була оголошена масштабна кампанія з рекрутингу до сил безпілотних систем. 15 000 вакансій. Якщо от якраз таки з жовтня до сьогодні ми доходимо десь до точки того, що фізично ті люди, які відгукнулися в жовтні на те, що вони хочуть стати операторами, наприклад, БПЛА у складі сил безпілотних систем, вони якраз закінчують свою базову військову підготовку і скоро вони будуть з’являтися на полі бою. І задача якраз таки буде полягати в тому, щоб якісно та кількісно наростити кількість пілотів, які будуть знищувати російську піхоту, бо нам треба фізично багато пілотів, щоб фізично знищувати багато росіян. Це перша задача.

Друга задача полягатиме в тому, що, про що, до речі, зараз Федоров говорить, нам потрібно створити якісні, круті дуже спецпідрозділи наших пілотів-дронів, які будуть полювати на пілотів дронів противника. Тому що я от зараз кажу про наш розвиток, але паралельно точно так само подекуди краще, подекуди гірше розвивається противник в цій БПЛАшній складовій. Тому нам критично важливо знищувати, скажімо так, “кров війни” ворожу, це пілотів їхніх БПЛА. Це друга задача – створити такі спецпідрозділи, які будуть системно відпрацьовувати по ворожих дронарях.

І третя задача, вона пов’язана з першою. Нагадаю, перша вона звучить так, що це більша кількість пілотів, більша кількість дронів, які будуть знищувати ворога. Але знову ж таки, розуміючи, що ворога фізично подекуди на деяких ділянках фронту від 6-ти до 12 разів більше, потрібно робити так… бо нас пілотів не вистачить стільки, скільки їхніх піхотинців. Тому потрібно робити так, щоб, умовно кажучи, один пілот управляв декількома дронами, а це уже елементи штучного інтелекту, машинного зору, автоматизації, якою теж покликаний зайнятися Федоров. Тобто умовно, щоб, каже, кожен пілот, наприклад, міг керувати умовним роєм дронів. І цей рій дронів зможе накривати колону противника, а не один пілот ганяється за одним піхотинцем. Ось це ті задачі, які дозволять нам досягнути тієї кількості втрат противника.

Хоча це дуже легко звучить, але це дуже важко зробити. Тут дуже багато процесів зав’язаних від виробництва дронів, від розуміння і передбачення, які дрони будуть летіти за умовних півроку. І це велика задача зараз для Міноборони під керівництвом Федорова, щоб він створив такий орган передбачення технології. Органи, точніше, так я сказав… кількість виробництва дронів, передбачення, які дрони будуть летіти, швидкість постачання цих дронів до війська. Тому що ми подекуди все рівно пробуксовуємо по тій складовій, що в нас умовний дрон виготовлений, а до війська він потрапляє, наприклад, за три місяці-чотири, півроку, коли його сама технологія цього дрону вже не актуальна. Неактуальні частоти, неактуальні дальності батареї, неактуальний зв’язок. А він потрапляє до війська. Чому? Тому що бюрократична складова не налагоджена. Ось це виклик логістичний, постачальний виклик. Викликом є децентралізація процесів, щоби сам підрозділ міг краще оперувати. Він краще розуміє свої потреби. Не якийсь дядько в Києві розуміє кращі потреби комбрига під Покровськом, а комбриг під Покровськом краще розуміє ці потреби. Саме тому, наприклад, от я в першій частині відповіді говорив про те, що я радію, що Поліса залишився в офісі президента, тому що це його авторства була програма, яка за минулий рік розвинула так звану децентралізацію закупівель, коли на кожен воюючий батальйон у складі бригади по 7 млн грн виділяється щомісяця. І таким чином комбриг отримує не найбільший, скажімо так, це резерв, який не покриває всіх його потреб, але доволі вагомий резерв в своїх руках, який дозволяє децентралізовано здійснювати ті закупівлі, які на місці, на фронті вони вважають більш потрібними. Плюс у нас розвинулася система Агенції оборонних закупівель (АОЗ), так, в нас розвинулася система Dochain, такий як розетка для військових. Все це в частині закупівель архіважливо, тому що це логістика. А як, ну, банальною заїженою фразою не було би, війні дуже-дуже важливе значення має логістика. І тому і над цими всіма… якщо всі ці весь цей обсяг, і це тільки там 10-та частина, може, може там 30-та частина то тих процесів, які я зумів окреслити зараз, якщо вони будуть правильно по-менеджерськи реалізовані, то ми досягнемо цієї цифри і втрат росіян буде більше. І так, можливо, вони зможуть і далі постачати і 2,5 млн до 2030 року до війська. Але головна задача – реагувати на те, щоби це постачання їхнього особового складу не давало, не приносило їм результатів. Десь так. Звучить легко, виконати важко.

Марина Клим: Ні, звучить дуже логічно і системно. І насправді от щодо це, я так розумію, такі якісні зміни та які будуть відбуватися, на які ми бачимо, сподіваємось. А якщо до зараз, який формат боїв зараз відбувається і зараз от найбільш домінує, скажімо, на фронті? Зараз вже є тенденція до того, що роботи все-таки витісняють піхоту? Та ви кажете про те, що зараз їх функція трохи змінилась.

Василь Пехньо: Ну, не витісняють піхоту. Вони все ще не зможуть витіснити піхоту. А, скажімо так, за 2025 рік розвинулося момент того, що роботи перейняли на себе певний функціонал піхоти і цілком природньо його замістили, тому що до цього спонукав нас противник. Взагалі от те, що відбувається в нас у війні – це постійні перегони. Ворог щось придумав, обтоволокно, наприклад, запровадив його активно на полі бою. Наша оборонно-промислова галузь разом із військом шукає на це відповідь, шукає, як здійснити цей вигук, відгук, як його нейтралізувати, цю загрозу. Ми, наприклад, почали використовувати ті ж бомбери, батьком яких є от Лазарі, нинішній заступник командувача повітряних сил Павло Єлізаров. Росіяни досі, донедавна думали, як їм протистояти, придумали. Минулого року під Покровськом вони придумали, коли зайшов “Рубікон”, ворожий спецпідрозділ БПЛАшний, розставив дуже багато малесеньких РЛСок, радіолокаційних станцій, що дозволило їм сканувати небо, виявляти наші бомбери і запускати по них FPV, збивати їх фізично.

Марина Клим: Угу.

Василь Пехньо: Ми придумали зенітні дрони, щоб збивати шахеди. А вони придумали шахеди, які почали запускати або на прямому радіокеруванні, або на mesh системі зв’язку, або шахеди, які мають на собі 360° оглядову камеру, яка при наближенні зенітного дрона дозволяє маневрувати дроном і ухилятися від цього. Тобто це постійні перегони в технологіях. Відповідно те, що от зараз відбувається на полі бою і як я сказав, що 25-й рік частково замістив функції, це було природньо вимушено, що функції піхотинця були заміщені, наприклад, земними роботизованими комплексами. Я чув від бійців, що ніде немає кращого стимулу для фронту або для тієї бригади, яка стоїть на тій чи іншій ділянці фронту, ніде немає кращого стимулу, аніж “Рубікон”, ворожий спецпідрозділ, класно забезпечений хорошим, хорошою кількістю людей, хорошими технологіями, який, якщо заходить на ділянку, він просто починає знищувати все, включно з піхотою, з штабами, з логістикою, випалювати, робити випалену землю, кілзону, так звану. Тому коли заходить з того боку ворожий підрозділ, який тобі пропонує умови кілзони, а це означає, що ти не можеш піхотинця ні завести, ні вивести, ти не можеш евакуювати пораненого, загиблого, ти не можеш доставити воду, харчі, боєкомплект на передовій позиції. І тоді в тебе постає питання, що робити? І ось це “що робити?” Ти не можеш їхати пікапом, ти навіть не можеш їхати уже танком, броньованою машиною. І це вирішили наземними роботизованими комплексами, які за 2025 рік… Це робот. Так, машина-робот, яка взяла на себе функції піхотинця по доставці логістики. Якщо раніше це був піхотинець, який навантажував на собі на спину купу вантажу, брав руки там патрони в одну руку, в іншу є-е-е, воду і йшов на позицію, то зараз це робить робот. Доставляє воду робот. Або це або наземний роботизований комплекс, або ті ж самі важкі бомбери, які доставляють нас до позицій необхідне. Те саме евакуація, те саме логістика, евакуація, це те саме інженерка, тобто розтягнення, наприклад, колючого дроту. Зараз професія сапера, вона змінюється. Ну немає вже такого чоловіка, який виходить на передову, бо він просто не зможе вижити на передовій. Його знищить дрон, який там виходить і починає розставляти міни, розтягувати колючий дріт, копати окопи і тому подібне. Зараз частково ці функції, наприклад, по розтягуванню колючого дроту, по встановленню мін беруть на себе машини, наземні роботизовані комплекси або дрони. А відповідно ось так цей функціонал забрали, але все рівно, я ж казав, що є періоди, коли дрони не літають, погана погода, обледеніння, тумани, вони не літають. І потрібно вдаватися, скажімо так, до класичних методів, коли людина це робить.

Напевно, на 25-й рік, ой, на 26-й рік я зроблю такий прогноз, а що стоїть задача знайти спосіб, як вберігатися від FPV дронів, тому що вони реально заполонили просто фронт з обох сторін. І якщо ми знайдемо, ми або противник, може, я не виключаю того, що і противник може це зробити, якщо знайдеться спосіб убереження від FPV дронів, то може повернутися класична піхота. Можуть знову повернутися на поле бою танки, броньовані машини, артилерійські системи. Як це може статися? Якщо умовно кажучи буде придумана автоматизована турель якась, от просто стоїть кулемет, так, який здатен в автоматичному режимі виявляти в околицях FPV дрон, виявляти його і відстрілювати. Знову ж таки, легко звучить, здавалося б, щоб придумати таку машину. Концептуально ми собі уявляємо, що це мало би статися, але практично як це реалізувати? От над цим ламають голови найсвітліші уми всього світу. Відповідно, якщо з’являться такі автоматизовані турелі, які будуть відстрілювати FPV дрони, з’явиться новий етап війни. І це, знову ж таки, будуть постійні перегони до наступного етапу, коли хтось придумає якусь технологію, яка буде видозмінювати, скажімо так, фронт.

Марина Клим: Зараз ще хочу поговорити про наші масовані та великі ракетно-дронові удари Російської Федерації, але точково, бо ви про це робите огляди на своїх ресурсах. Для наших глядачів скажіть, які зараз на фронті є такі найвразливіші місця, де тонко, та так би мовити, і хто зараз у найбільш вигідному становищі на полі бою?

Василь Пехньо: Ну, нема такого, щоб хтось був у вигіднішому становищі. Ну, очевидь, напевно, у вигіднішому становищі той, хто має більше ресурсів на ньому, тобто росіяни, які тиснуть на ділянках. Окей, давайте я… реально це прогнози, ця штука невдячна, але я ризикну сказати, що Покровськ-Мирноград ми втратимо, Гуляйполе ми теж втратимо. Степногірськ – це запорізький напрямок, це складна ділянка фронту, загалом Запорізька. Високоймовірно, що після досягнення успіху на Покровсько-Мирноградській ділянці противник перейде до більш акцентованих ударів або просувань в Запорізькій області з метою створення плацдармів загрози для населеного пункту Запоріжжя. Хоча зараз от навіть близько в нього немає цих ресурсів для того, щоб якось загрожувати Запоріжжю піхотою, виключно обстрілами, шахедами, ракетами або дронами подекуди. Але він на 26-й рік собі буде ставити задачі по створенню таких плацдармів в бік Запоріжжя і в бік Слов’янсько-Краматорської агломерації. Тобто це Лиман, Костянтинівка, Сіверськ. От це такі наші два основні напрямки зусиль противника: Донецька і Запорізька області. Ще зберігається харківська, тому що Куп’янськ, він до певного часу був стратегічно важливим другим, насправді, напрямком інтенсивності противника після Покровського. І в Куп’янську росіяни мали всі шанси здобути великий успіх, але там була проведена контратакувальна операція наших сил оборони, надзвичайно успішна, яка відкинула росіян дуже далеко позаду. Тому там перевага безперечно на нашому боці, на Куп’янській ділянці фронту, північ. Я думаю, що там ні з нашого, ні з російського боку немає тих сил, котрі би могли щось створювати, принаймні станом на сьогодні. Тому це не більш ніж якісь такі інформаційні удари, бо одне по одному можуть там відбуватися. Точно так само, як, наприклад, південна ділянка, Херсонщина або що. Головний акцент – це Донеччина, це Покровськ. В подальшій перспективі це Слов’янсько-Краматорська агломерація. І це запорізька ділянка фронту, Гуляйполе, Оріхів, Степногірськ. Ну ось, ось такі, напевно, там перевагу має противник. На Куп’янську, на Харківській ділянці фронту маємо перевагу ми.

Марина Клим: Пане Василю, щодо масштабу тепер ракетно-дронових ударів по Україні. Останні місяці ми бачимо, що ворог залучає сотні дронів, десятки ракет. Спрямовані вони насамперед на критичну інфраструктуру, щоб позбавити світла, тепла, енергетики, води і так далі. У чому різниця, ви бачите, між нинішніми атаками на енергетику і тими, що були рік тому? Ну, ми можемо бачити оці комбіновані удари, да? Це якби будь-який пересічний громадянин може спостерігати. Але що ще ви могли б сказати? Які відмінності є між тим, що було рік тому і ударами ракетними, які є зараз?

Василь Пехньо: Певно, ми розслабились, як країна, не думаючи, що переживши всі попередні зими, ми думали, що противник геть нічого нам не зробить. Виявилося, що може зробити і може зробити дуже боляче. Тому це питання підготовки, забачливої підготовки. Це, знову ж таки, це до повернення питання того, що воювати треба не тільки військом, а і загалом країною. Це про укриття наших енергооб’єктів. Це перший, напевно, висновок, чому відрізняється тоді удар і зараз. Друге – це безперечно, що ворог біснується і використовує зараз дуже багато своїх ресурсів, навіть включно з ракетами. От, наприклад, в ході останнього обстрілу по Києву Х-1, які буквально з конвеєра полетіли по Україні, ворог дуже хотів заморозити повністю столицю. Тобто він все вкладав в це, тому що зараз є така певна часова рамка, і це теж ознаменує різницю між минулим роком і цим. Певна рамка можливостей, коли ти можеш продавати свої успіхи. Тому що ця рамка впливає на одного чоловіка у світі, який зветься Дональд Трамп. Він дуже хиткий такий, знаєте, є слово російське “паткий”, до того, щоби отак сприймати інформаційні якісь події і сприймати силу виключно за картинкою зовнішньою. Цю зовнішню картинку росіяни намагалися створити. Вони її повсяк час створюють, оскільки на фронті вони її зараз не можуть створити. Ну, згадаємо, от давайте так. Покровськ, якщо я не помиляюся, Путін з Герасімовим “захопили” в лабках ще 26 жовтня минулого року.

Марина Клим: А вони 29 жовтня Путін обіцяв туди завести іноземних журналістів. Досі ж вони Покровськ не захопили. Тобто це вже минуло три місяці.

Василь Пехньо: Три місяці тотальної брехні. Куп’янськ вони вже встигли втратити. І при цьому ж все рівно продовжують продавати картинку. Не знаю, на яких ідіотів вона розрахована, що в них там все добре і вони тільки зачищають Куп’янськ. Але загалом, ну, є ж розуміння того, що на фронті якби картинка не складається. Згадайте кінець літа минулого року, коли в західних ЗМІ з’являлися публікації про те, що путінські генерали продають ідею того, що до жовтня український фронт розсиплеться, що вони там вийдуть до Запоріжжя, до Дніпра і тому подібне. Цього не сталося, тому потрібно придумувати іншу картинку переваги своєї. Цією картинкою є, безперечно, що абсолютно терористичні удари по енергетиці, спричинення гуманітарних криз для таких міст, як Київ, Дніпро, Запоріжжя, Одеса. І це ворог зараз реалізовує, а знову ж таки доволі успішно до певного часу. Тобто він прагне створити абсолютну картинку Армагедону, але йому це, дякувати Богу, не вдалося. Дякуючи нашим повітряним силам, які навіть останній удар впоралися дуже якісно, знищивши рекордну велику кількість балістичних ракет. Але ми тут залежні, в тому числі від наших партнерів, тому що балістику ми збивати без допомоги, без участі партнерів не можемо.

Марина Клим: А я ще хочу уточнити, ми зараз будемо розробляти цю складову по дронах, а балістику – ну ніяких. От те, що ви сказали, та що Росія вже, ну, от по уламках, які були знайдені, що Росія використовує ракети, які були виготовлені от уже в цьому році. Тобто це більше навіть, ну, здавалося б, це треба, щоб вразити нас, ну, в плані того, психологічно тиснути. А я так розумію з ваших слів, що це більше такий піар-хід на Сполучені Штати і на Трампа.

Василь Пехньо: Ні-ні, це не піар-хід. Я можливо неправильно пояснив свою думку. А вони хотіли вкласти все, що мали, от по якомога більше для того, щоб реально загасити повністю Київ. Тобто вони все готові були віддати, щоб в ході останнього обстрілу знищити, повністю добити нашу енергетику. Саме цим я пояснюю появу ракет з конвеєра в ході обстрілу. Ну, тобто, ну, от уявіть собі, це як, я не знаю, ти біжиш спринт і в тебе вже залишаються фінальні 100 м, на які тобі треба викластися, і ти десь черпаєш сили з глибин своєї душі, глибоких глибин. І оце от приблизно такою глибокою глибиною були нові ракети буквально одразу з конвеєра для того, щоб загасити Україну.

Марина Клим: Президент Зеленський відкрито назвав роботу нашого ППО в частині протидії шахедам незадовільною. Раніше було винайдено мобільні вогневі групи. Яка ефективність сьогодні цих груп та що це і як це може посилити нашу оборону?

Василь Пехньо: Ну, мобільні вогневі групи дуже різні в різних ПВК, в різних регіонах. Тобто, якщо ми говоримо про ПВК “Центр”, це дуже потужне угруповання, зокрема залучення мобільних вогневих груп, які, зокрема використовують, наприклад, зенітні дрони. Південь, схід, ПВК “Захід” в цьому контексті, вочевидь, відстає, тому що на Львів, Івано-Франківськ та Тернопіль з Луцьком, ну, значно менша кількість фізично масштабів повітряних загроз летить. Точно так само, як і забезпеченість цих підрозділів значно нижча. А тому воно нас дуже різношерстно по країні з різними викликами. Одесу атакують з моря, Київ атакують з прикордоння, коли дрони з’являються дуже швидко вже над майже небом Києва. А президент оцінює негативну антишахетну роботу, тому що шахеди проходять, тому що ми не можемо поки що знайти того управлінського механізму, як їм протидіяти стіни умовної, яка би знищувала більшу кількість повітряних цілей. Ну і ми, вочевидь, будучи в Києві, прекрасно розуміємо скільки і як часто шахеди залітають. От буквально сьогодні теж наше інтерв’ю могло і не відбутися через денну повітряну тривогу. Так от, а з цим щось потрібно робити. Для того, щоб це зробити, потрібно зробити не тільки управлінське рішення, але й потрібно дати правильні технічні завдання нашим виробникам, які мають розуміти, що ми, наприклад, маємо виготовити ось таку-то кількість перехоплювачів ось такого-то типу для того, щоб збивати російські дрони. Але не тільки в перехоплювачах справа, справа ще й, наприклад, бо це тільки половина справи, знищення, а друга половина – це виявлення. Тобто нам треба… критично… Україна величезна країна, гігантська, це найбільша країна в Європі і нам в нас дуже великі території. А класичні засоби радіолокації, наприклад, на класичних зенітних ракетних комплексах, вони не були призначені для виявлення ось такої малесенької цілі, якою є шахед. Вони були свого часу призначені для того, щоби виявляти ракети, великі літаки, гелікоптери. Шахед в цих радіолокаційних станціях сприймається як, ну, складова похибки, скажімо так, як птах, якого не потрібно виявляти. Тому ми зараз перед, ну, наука так рухалася, от загрози так рухалися, наука так рухалася і тепер нам треба знаходити і правильні технічне завдання ставити на момент іще виявлення за рахунок різних систем і радіолокаційних станцій, і та датчиків, звукових датчиків, інших датчиків, які в нас зараз розвиваються в цьому контексті. Тому це дуже велика от ще така складова, яку задачею, про яку ставить собі перед собою Михайло Федоров і Павло Єлізаров. Тому я сподіваюся, що в них це все вдасться зробити, тому що фронт роботи тут дуже великий. Нам, по суті, розумієте, якщо ми це все придумаємо, як робити, умовно кажучи, антишахедний купол, то до нас прийдуть всі країни світу і будуть купувати нас це і будуть величезні гроші нам давати за це, тому що це повітряна загроза майбутнього, коли дешевим, даруйте, з лайна і палок засобом ти робиш мільйонні збитки.

Марина Клим: Угу. І потрібно придумати, і той, хто придумає насправді, як протидіяти ще більш дешевим засобом, способом, інструментом проти цього дешевого засобу, способу та інструменту, як шахеди, е той фактично, що, ну, вирветься в лідери світового оборонно-промислового комплексу і той отримає дуже багато грошей. Тому зараз перед нами стоїть фізична задача цього виживання. Але паралельно з цим нам треба ще дивитися це на як на дуже велику безпеково-економічну складову, тому що з одного боку ми можемо заробити цим дуже великі гроші на майбутнє, а другим, другою складовою є те, що ми по суті будемо гарантом безпеки для Європи. Бо ми єдині по суті, що знаємо і розуміємо умови сучасної війни в світі. Ми і росіяни. І розуміючи, що ми по різні сторони барикад, ми можемо стати отією перевагою росіянам і ті осі зла, яка від росіян, очевидь, вчиться. І китайці зараз вчаться, і іранці вчаться, і свої дрони, зокрема, за їхніми лекалами росіяни використовують ці дрони. Тому тому от на це в цьому складо в цій складовій дуже багато є перспектив для роботи. Ну, в вашому тоні відчувається такий обережний оптимізм, що вдасться реалізувати такий антидроновий купол?

Василь Пехньо: Тут дивіться, я в принципі просто оптиміст за принципом в житті, тому я сподіваюся на це. Але робити прогнози, чи вдасться чи ні, це абсолютно невдячна справа, тому що тут настільки багато невідомих у цьому рівнянні, що той, хто точно скаже, що це вдасться чи ні… можна передбачати тенденції, але невідомі з рівняння, ну, наприклад, хто ж може знати, передбачити поведінку Трампа або хто ж може передбачити те, що в інших країнах, особливо там в Польщі, Чехії, Угорщині, Словаччині, будуть абсолютно популістичні уряди. Ну, теоретично це можна передбачити, але це величезна кількість в рівнянні, яку неможливо вирішити навіть найсвітлішим умам цього світу. Тому, ну, світ, в принципі, зараз, на мою думку, рухається в дуже темні часи, в часи світової глобальної війни, в якій Україна вступила в цей процес уже першою. І тому ми значно підготовленіші, ніж інший світ. І в якійсь мірі, може, це нас має потішити. Це якби хороша новина, що ми в цей тренд з вами вступили першими, на жаль, але ми вже значно підготовленіші, бо далі світ, на мою думку, чекають такі виклики, до яких себе треба готувати. Ми трошки краще підготовлені, ніж інші.

Марина Клим: Раніше почали. Так, я не буду вас питати про перспективи, бо знову ж таки невдячна справа. На останок тоді останнє запитання. Біля нафтопереробного заводу в Білорусі встановили російське ППО. На вашу думку, для чого і чому? Чого бояться? Чи можна так сказати білоруси, чи то росіяни? Як ви бачите це?

Василь Пехньо: Білорусі зараз є важливою воєнною складовою для противника. Дивіться, коли росіяни виготовляли прекрасні свої ракети до 2014 року, вони застосовували чіпи від Інтела або якусь там авіоніку, інші продукцію від Франції, Німеччини. Спокійно, бо не було ніяких санкцій. Коли вони загарбали Крим, почалися санкції на російські підприємства, але не на білоруські. Білоруське є таке підприємство “Інтеграл”, яке почало скуповувати, наприклад, верстати для створення чіпів і вже дуже сильно розвинуло цю складову чипізації для російських ракет. Тобто вони стали для них вирішальними в частині військово-промислового комплексу. А по Білорусі зараз по їхніх кордонах, наприклад, з кордоном України і уже навіть з кордоном Польщі та країн Балтії, розтягнуті напряму антени, які дозволяють керувати шахедами прямою наводкою, так би мовити. Тобто це оті шахеди, які зараз… білоруські системи вежі мобільного зв’язку, вони фактично ще переобладнані під те, щоб управляти напряму шахедами. Білорусь цілком очевидно складає інформаційно-пропагандистський майданчик для розміщення арешника і залякування, наприклад, Європи ним. Тобто Білорусь складає важливу військову складову, осердя певним чином для руху Російської Федерації на захід. Саме тому, вочевидь, якщо це для тебе важливе, якщо ти розумієш, що це вирішальне для твоїх подальших планів, а я, на жаль, маю поганий прогноз на 26-й рік або уже на 27-й, на його початок, що Росія, я гадаю, вона розпочне активні агресивні дії в різному, не впевнений, не буду прогнозувати, в якому форматі, це будуть агресивні дії проти східного флангу альянсу НАТО, то Білорусь в цьому контексті буде дуже-дуже-дуже важливою країною, тому то вони нею опікуються і переживають.

Марина Клим: Дякую вам. Дякую вам за ваш час, за те, що, бачите, вдалося нам все ж таки. Оптимізм наш з вами якось знайшов синергію. Ми спрацювались. Дякую вам за розмову, за те, що знайшли час.

Telegram
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі

Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі?
Підписуйтеся на канал KASHTAN NEWS та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.

Перейти до каналу KASHTAN NEWS

Аналітика та розслідування • Інтервʼю • Сильні історії

Приєднуйтесь до нас в Instagram!
Слідкуйте за ексклюзивними матеріалами, цікавими історіями від Kashtan!
Підписатися
Ексклюзивні матеріали
Останні новини
Цікаві історії
02.02.2026 0 comments
0 FacebookTwitterWhatsappTelegram
Новіші дописи
Старіші дописи

Останні матеріали

  • Іранський слід: у кого Київ закупив нові тролейбуси?

    26.06.2026
  • «У бармена завжди є ця влада. Ми керуємо станом людей» — відверте інтерв’ю з барледі Юлією Терлецькою

    13.06.2026
  • Зникла 51 квартира, а 80% соцжитла Києва не введено в експлуатацію: чи отримають люди свої квартири?

    13.06.2026
  • Частина 4. Починають ремонт моста Патона: аудит виявив порушень на мільйони

    08.06.2026
  • Олексій Ерінчак: про снобізм, бізнес, похід в політику

    02.06.2026

Слідкуй за нами

Facebook Instagram Telegram Tiktok

ПІДПИСКА

Підпишіться на нашу розсилку, щоб бути в курсі останніх новин!

logo_kashtan_w

Каштан NEWS — мультимедійна інформаційна платформа створена киянами для киян. Ми любимо своє місто і знаємо його. Наша місія – зробити Київ найкращим та найкомфортнішим місцем для життя.

Повідомити новину
Редакція
Реклама
  • РОЗДІЛИ
    • Головна
    • «В тіні Каштана»
    • Інтерв'ю
Політика конфіденційності
project partners

© 2023 Каштан News всі права захищені 

Tik Tok Logo
Kashtan NEWS – всі новини Києва
  • Топ
  • Україна і світ
  • Соціум
  • Новини
  • Безпека
  • Забудова
  • Екологія
  • Культура
  • Спорт
  • Відео
Ми використовуємо файли cookie, щоб забезпечити вам найкращий досвід користування нашим сайтом. Якщо ви продовжите користуватися цим сайтом, ми вважатимемо, що ви ним задоволені.