Міфологічний час
Для стародавніх культур час був не абстрактною фізичною величиною, а радше – містичною силою. У Греції його уособлював Хронос – нещадний пожирач буття, в індуїзмі – богиня Калі, пов’язана з часом і руйнуванням, а у ведичних міфах першим, хто пізнав смерть і відкрив шлях до царства мертвих, став Яма. Для архаїчної свідомості час був вічним колом без початку і кінця, його не рахували, а проживали, відчуваючи плин через природні події й обряди.
У багатьох культурах цей цикл символізував Уроборос – змія або дракон, які кусають свій хвіст, уособлюючи нескінченність та єдність життя і смерті – кінець будь-якого процесу стає початком нового. Подібна ідея відродження звучала і в слов’янських уявленнях про зміну сезонів та ритуалах родючості.
До християнізації українські землі жили в природному ритмі. Весна означала відродження, літо – розквіт, осінь – жнива, зима – спокій. Ці цикли закарбувалися в обрядах – від веснянок і купальських пісень до колядок та щедрівок, що оживляли календар, уплітаючи його в космічний порядок. Пантеон давніх богів (Дажбог, Ярило, Перун, Мокоша) задавав ритм життя громади. Час сприймали як стан або подію, тож така сакральна циклічність не потребувала механічного відліку.
Давні цивілізації – спроби впорядкувати хаос часу
Перші високорозвинені цивілізації спробували унормувати часовий хаос міфів. Єгиптяни у ІІ тисячолітті до н.е. запровадили 365-денний сонячний рік, поділений на 12 місяців і три сезони, паралельно використовуючи місячний календар для релігійних обрядів. Саме в Єгипті виник поділ доби на 24 години – 12 для дня та 12 для ночі. Хоча години тоді ще не були рівними, цей принцип став основою світової традиції. У Китаї час розуміли як космічний цикл, створивши 12-річне зодіакальне коло тварин, де кожен рік має символ і характер. Китайський календар поєднав астрономію з морально-філософським баченням, уписуючи життя людини в ширший космічний порядок.
Не меншим досягненням стало створення перших приладів для вимірювання часу. Єгиптяни ще майже 3500 років до н.е. використовували сонячні обеліски й гномони, що відкидали тінь і ділили день на частини. В ХVІ ст. до н.е. з’явилися переносні сонячні годинники, що ділили день на 10 рівних сегментів плюс «години» світанку та сутінки. Греки та римляни вдосконалили ці інструменти та запровадили водяні годинники (клепсидри), які відмірювали час навіть уночі.
Ці винаходи виконували не лише практичну функцію, а й демонстрували рівень цивілізованості. Контроль часу став важливим елементом державного управління: розклади сільськогосподарських робіт, релігійних свят та адміністративних подій формувалися за передбачуваними циклами. Проте час усе ще мав ритуальний характер, підпорядковуючись храмам та обрядами. Потреба в точнішому літочисленні виникла лише з ускладненням бюрократії та релігійного життя великих цивілізацій.
Середньовічна революція
Європейське середньовіччя принесло докорінну зміну сприйняття часу, поступово перейшовши з міфічного рівня на дисциплінарний. У ХІІІ-ХІV ст. з’явилися перші баштові механічні годинники. Спочатку їх встановлювали на соборах і ратушах із суто практичною метою: вони відбивали години молитов та праці, впорядковуючи ритм міського життя.
Та потреба в точності стимулювала науковий прогрес, тому в 1656 році голландський учений Християн Гюйгенс сконструював маятниковий годинник, що започаткував лінійне й механічне розуміння часу як рівномірного та стандартизованого. Баштові годинники стали першими регуляторами суспільного життя, задаючи розклад від молитов до торгівлі.
Виникнення точних годинників символізувало перехід до культури дисципліни й порядку. У монастирях суворий розклад богослужінь за годинником підкреслював підпорядкування часу релігійному обов’язку. До кінця середньовіччя час із ритуального ресурсy перетворюється на адміністративний інструмент.
Час як стратегічний ресурс
Новий переворот у розумінні часу настав у добу великих географічних відкриттів і світових імперських амбіцій. Точне вимірювання часу стало ключовим питанням національного суверенітету, адже саме від хронометрії залежало визначення довготи – необхідне для безпечного мореплавства та глобальної торгівлі.
Перша національна обсерваторія Європи виникла у Франції в 1667 році – Паризька обсерваторія, створена за наказом Людовика ХІV. Побачивши її успіх, британський король Карл ІІ у 1675 році наказав створити Гринвіцьку обсерваторію – як науковий центр для вирішення проблеми довготи для флоту. Хоча британську обсерваторію заснували пізніше, вона відрізнялася високою точністю спостережень і зоряних таблиць, створених Джоном Флемстідом та його послідовниками, що в підсумку забезпечило домінування Гринвіча як навігаційного стандарту.
Наступним кроком стала поява морського хронометра – годинника, здатного точно показувати час в умовах качки і перепадів температур. Англійський майстер Джон Гаррісон після десятиліть пошуків у 1760-х роках створив портативний годинник, який за тривалий рейс помилявся менше, ніж на п’ять секунд. Цей винахід вирішив проблему довготи, і моряки отримали змогу визначати своє місцеположення з небаченою точністю.
Не дивно, що Велика Британія, маючи найбільший військовий і торговий флот, швидко використала це досягнення. Контроль над часом означав контроль над морськими шляхами, колоніями та інформаційними мережами.
У ХІХ столітті розвиток залізничного транспорту та телеграфу зробив локальний сонячний час незручним. Потяги, що долали сотні кілометрів за кілька годин, стикаючись із різницею часу навіть у 10–15 хвилин між сусідніми містами, створювали хаос у розкладах. Британія розв’язала цю проблему першою: у 1840-х роках залізниці країни перейшли на єдиний «лондонський час» (фактично гринвіцький), і вже до 1847 року більшість станцій показували час за Гринвічем. Цей досвід швидко поширився в Європі та Північній Америці, проте із зростанням міжнародних перевезень і телеграфних мереж стало очевидно, що локальних рішень недостатньо.
У 1870-х роках канадський інженер Сендфорд Флемінг запропонував радикальне рішення: поділ Землі на 24 часові пояси, по 15 градусів довготи кожен. Його ідею підтримала міжнародна конференція у Вашингтоні 1884 року, де делегати 27 країн затвердили систему часових поясів із єдиним нульовим меридіаном у Гринвічі. Встановлення початку відліку саме від британської обсерваторії фактично закріплювало лідерство за імперією у світовій ієрархії. Відтоді час отримав не лише технічне, а й геополітичне значення – вибір меридіана ставав символом політичної орієнтації країни.
Часові пояси як заява ідентичності
У новітню епоху, після Першої і Другої світових воєн, багато країн почали маніпулювати своїми часовими поясами задля політичного сигналу. Показовий приклад – Іспанія. За географічним положенням Іспанія, як і сусідня Португалія, належить до західноєвропейського поясу, тобто UTC+0. Так було до початку XX ст., доки у 1940 році генерал Франсіско Франко, прагнучи продемонструвати солідарність з гітлерівською Німеччиною, перевів стрілки на годину вперед, приєднавши країну до центральноєвропейського часу (UTC+1). Попри те, що Іспанія не вступила офіційно у війну на боці Рейху, цей символічний жест вирізнив її на мапі часу Європи. Відтоді минуло понад 80 років, диктатури давно немає, та годинниковий зсув так і не було скасовано: іспанці досі живуть «не в своєму» часі, синхронізуючись радше з Варшавою чи Берліном, ніж із сусідами – Лондоном чи Лісабоном.
Ще радикальніший випадок – Китай. За площею ця країна простягається на п’ять годинних поясів (від UTC+5 до UTC+9). Проте в 1949 році, після приходу до влади комуністів, Мао Цзедун ухвалив запровадити єдиний для всієї країни пекінський час (UTC+8). Метою була демонстрація єдності та централізму нової держави. Хоча практично це створило незручності: скажімо, у містах західного регіону Сіньцзян офіційний світанок настає близько 10-ї ранку. Місцеве населення, насамперед уйгури, просто ігнорує «пекінський» часовий режим – там існує неформальний «сіньцзянський час», котрий відстає від офіційного на 2 години (UTC+6) і ближчий до справжнього сонячного часу.
У добу глобалізації час здатен стати інструментом і економічної політики. Наприклад, крихітна острівна держава Самоа в 2011 році перестрибнула через лінію зміни дат, пропустивши 30 грудня 2011 року. Таким чином Самоа перемістилася з «американського» календаря на «австралійський». Причина рішення була суто прагматичною: основні торговельні партнери Самоа – Австралія і Нова Зеландія – розташовані по інший бік лінії, через що раніше Самоа відставала від них у часі на цілу добу. Тепер самоанський понеділок настає одночасно з новозеландським і австралійським, що полегшує бізнес-кооперацію. Випадок Самоа вражаюче ілюструє умовність часу. Країна в буквальному сенсі перевела себе «в майбутнє» заради економічної інтеграції.
Український хронос – від імперських поділів до незалежності
Протягом історії українських земель уявлення про час та способи його літочислення віддзеркалювали політичні реалії. У середньовіччі та ранньомодерну добу територія сучасної України була розділена між різними державами – Великим князівством Литовським, Королівством Польським (згодом Річчю Посполитою), Московією, Османською імперією, Кримським Ханством, Королівством Молдовським та Угорським.
Кожна з них приносила сюди свій час. На землях під Польщею та Литвою після 1582 року діяв григоріанський календар (як у решті католицької Європи), православні регіони дотримувалися юліанського календаря (який відставав на 10 днів, а в ХХ ст. – вже на 13 днів), південні регіони під протекторатом Кримського ханства та Оттоманської Порти жили за місячно-ісламським літочисленням. Тож одночасно у різних частинах України могла бути різна дата і навіть різний рік. Приміром, 1700 рік у Галичині вже настав (за європейським стилем), тоді як на Лівобережжі його зустрічали лише з 1 січня 1700 року після указу Петра І, коли Росія перейшла на літочислення «від Різдва Христового», утім залишила юліанський календар. У містах на кшталт Львова чи Кам’янця-Подільського співіснували різні хронології: у ратушах – григоріанський відлік дат, у братських школах та церквах – юліанський, у синагогах – єврейський місячний календар. Такий календарний плюралізм був не лише незручністю, а й маркером цивілізаційної розмежованості. Час визначався не стільки астрономією, скільки приналежністю до тієї чи іншої релігійно-політичної спільноти.
Після входження більшості українських етнічних територій до складу Російської імперії наприкінці ХVІІІ ст. ситуація частково уніфікувалася. Правобережжя перейшло на московський юліанський календар. Водночас Австрійська Галичина і Буковина залишилися в рамках григоріанського часу. У ХІХ ст. ця різниця стала ще помітнішою, коли з’явилися залізниці. Наприклад, потяг із Відня до Чернівців прибував за віденським часом, що відрізнявся від київського (вираховували за петербурзьким) приблизно на годину. На одній території люди стикалися з кількома «офіційними» часами, що, з одного боку, вимагало коригувати щоденні практики, а з іншого – символізувало належність до різних імперій.
Драматичні зміни відбулися в ХХ ст. після розпаду імперій. У 1918 році більшовицька Росія перейшла на григоріанський календар, відкинувши 13 днів, аби синхронізуватися з Європою. Того ж року, з лютого, УНР також запровадила новий стиль, хоча православна церква продовжувала дотримуватися юліанського календаря.
З утвердженням радянської влади настав московський хронос. Вже з 1919 року на території СРСР діяли стандартизовані часові пояси, а 1930 року було запроваджено так званий «декретний час» – постійне зміщення стрілок на годину вперед від поясного часу, що мало забезпечити довший світловий робочий день. Старий церковний календар був фактично скасований, і натомість затверджено календар революційних свят та пам’ятних дат (7 листопада, 1 травня тощо).
Сезонне переведення стрілок на літній та зимовий час у СРСР було запроваджено лише 1981 року під впливом економічних та індустріальних потреб. Так радянська доба принесла тотальну політизацію часу, зробивши його інструментом ідеології, дисципліни та побудови нової історичної міфології.
Після відновлення незалежності України розпочався поступовий вихід із московського часу. Формально наша держава залишилася в другому часовому поясі (UTC+2, тобто до центральноєвропейського). 1990-ті роки Україна разом з Європою двічі на рік переводила стрілки годинника на літній та зимовий час, орієнтуючись на загальноєвропейську практику. Показово, що РФ у 2014 році відмовилася від сезонної зміни часу, залишившись на постійному зимовому (для Московії – UTC+3). В Україні питання часу в 2010-х – на початку 2020-х років набуло чітко політичного забарвлення. Перебування в складі європейського часового простору дедалі більше усвідомлюється як підтвердження цивілізаційного вибору.
Літній час
Автором ідеї літнього часу вважають новозеландського ентомолога Джорджа Вернона Гадсона, який у 1895 році запропонував зміщувати час на дві години вперед у літні місяці. Його мотив був доволі особистим. Після роботи він колекціонував комах і прагнув мати більше світлових годин у вечірній час. Хоча його пропозиція не була реалізована, сама ідея потрапила в публічний дискурс.
Незалежно від Гадсона в 1907 році англійський підприємець Вільям Віллетт розробив схожу концепцію: поступове зміщення часу на 80 хвилин протягом чотирьох тижнів. Його ініціатива привернула увагу британської влади, проте не була втілена одразу.
Практичне запровадження літнього часу відбулося лише в 1916 році під час Першої світової війни. Німеччина та Австро-Угорщина першими перевели стрілки на годину вперед, щоб заощадити паливо та енергоресурси. Цей приклад швидко наслідували Велика Британія, Франція та США. У той період це видавалося блискучою ідеєю, бо справді давало змогу зменшити витрати і спрямувати ресурси на фронт. Протягом ХХ ст. багато країн запровадили сезонний час у мирні роки, обґрунтовуючи це економією електроенергії та підвищенням продуктивності праці в довші світлі вечори.
Однак із розвитком технологій ефект від цієї практики став сумнівним. Дослідження останніх десятиліть показують, що реальна економія електроенергії є мінімальною або навіть відсутньою, адже сучасна економіка споживає енергію цілодобово. Натомість медики і біологи відзначають негативний вплив регулярних змін часу на здоров’я: порушення біоритмів, стрес для організму, зростання ризиків серцево-судинних проблем у перші дні після переведення годинника. Те, що сто років тому було символом раціональності, нині дедалі частіше називають анахронізмом.
У країнах ЄС триває активна дискусія щодо скасування літнього часу. У 2019 році Європарламент ухвалив рішення відмовитися від літнього часу з 2021 року, але через пандемію та енергетичну кризу воно не реалізоване.
В Україні дискусії про скасування літнього часу тривали багато років. У 2021 році Верховна Рада вперше розглянула законопроєкт про відмову від переведення стрілок, але рішення тоді не було ухвалено. У липні 2024 року парламент підтримав новий закон, що передбачав перехід на постійний зимовий час (UTC+2). Проте станом на 2025 рік документ не підписаний Президентом України, тож система сезонного часу залишається чинною. Дискусія щодо літнього часу досі відкрита й набуває не лише технічного, а й політичного змісту. Вибір постійного часу асоціюється з цивілізаційним курсом: природний зимовий час (UTC+2) ототожнюють із європейським простором, тоді як літній (UTC+3) – із орієнтацією на РФ.
Тож час – не природна даність, а штучна домовленість, створена для того, щоб приборкати хаос буття. Колись він жив у міфологічних циклах і спонтанності природи, а нині став суворим культурним і геополітичним інструментом.
Дарія ФРОЛОВА
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
